Назад

На зелених берегах красеня-ріки Удаю широко розкинулося старовинне місто Прилуки, яке чарує кожного не тільки самобутністю, неповторною красою, але й приваблює своєю славною, часом трагічною історією, своїми добрими, працьовитими і талановитими людьми. На території міста є чимало архітектурних та історичних пам’яток, що становлять своєрідний літопис Прилук. Попередні покоління залишили нам цінну культурну спадщину, ці надбання – гордість нащадків, які творять нове, світле, прекрасне місто.

На стрімкий, лісистий, правий берег ріки Удаю люди прийшли ще у сиву давнину, в часи, коли формувалася східнослов’янська або праукраїнська народність на обширах Придніпров’я, Побужжя й Придністров’я. Археологи назвали їх черняхівцями та визначили умовний вік існування: 2-5 століття нової ери. Залишки поселення черняхівської культури в Прилуках, неподалік від міських валів, дослідили чернігівські археологи у 1990 році.

Наступна сторінка історичного літопису міста пов’язана з подіями, які відбувалися у ті часи, коли наші пращури, будуючи свою власну державу, вели тяжкі, запеклі битви з кочівниками причорноморських степів. У горнилі кривавих, виснажливих сутичок і тяжкої праці, із розрізнених слов’янських племен творилася й виростала могутня європейська держава Київська Русь. Про це, із темряви віків, донесли нам звістку стародавні літописи, думи й пісні, літературні та історичні твори сучасників. Як повідомляє літописець, у 988 році великий князь київський Володимир починає будівництво й заселення укріплених міст по берегах річок Десни, Остра, Трубежа, Стугни і Сули. І хоча в літописі не згадується наше місто й річка, але саме тоді воно й було засноване під іменням Прилук-город. Про це свідчать археологічні знахідки на території давнього прилуцького Валу, на Опанасівському узвозі та на старовинному Квашинському посаді.

Першу письмову згадку про Прилук-город залишив нащадкам київський князь Володимир Мономах, один із найвидатніших діячів України-Руси 11-12 століття. У своєму знаменитому "Повчанні" дітям, князь-воїн розповів про те, як 1085 року вирушив із дружиною зі стін княжого столичного Переяслава на зустріч половецькій орді, яка в черговий раз удерлася на Посулля. Зустрівшись зненацька з ординцями у полі, князь уникнув сутички й увійшов у Прилук-город під захист стін фортеці. Зібравшись із силами, він виступив із дружиною і прилучанами проти нападників і винищив їх у кривавій битві під Білими Вежами. Відбулося це у "день Владичиці", тобто, на свято Успіня (15 серпня), або ж Різдва Богородиці (8 вересня) 1085 року. Це й є перша славна сторінка в історії нашого тисячолітнього міста, про що свідчить величний пам’ятник на Валу, де знаходився у ті часи дитинець прилуцької фортеці: чотирьохметрова бронзова скульптура старого князя Мономаха, що сидить на троні під високим шпилем, тримаючи в руках перо й сувій паперу зі своїм "Повчанням" нащадкам. Пам’ятник створив прилуцький скульптор С.Т.Кантур, а відкриття його відбулося у день святкування першої річниці Незалежності – 24 серпня 1992 року.

Удруге Прилук-город згаданий 1092 року, коли його, разом з іншими містами і селами порубіжжя Київської Русі, поруйнували половецькі орди. Згадується місто і 1138 року в числі зруйнованих міст Переяславщини у смутні часи міжусобних воєн між чернігівськими князями й синами Мономаха. Не минула міста і страшна Божа кара – татаро-монгольська навала 1239 року, після якої воно відбудувалося лише у 15 столітті українськими князями Глинськими і згадується в історичних літописах 1459 року в складі Литовського Великого князівства. Та проіснувало місто всього лише сорок літ і знову страшна руїна 1482 року від кримської орди хана Менглі-Гирея. Більше як століття після цього місто не могло відродитися і, лише 1592 року, князі Вишневецькі почали "ставити слободу" на старому городищі-згарищі. Місто-красень виросло дуже швидко, бо вже через 10-12 років було досить значним і великим. У 1604 році Прилуки зазнали нападу з північного боку, його зненацька захопило військо московського царя Годунова. Лише самих будинків було спалено більше шести сотень. Не пожаліли і людей, як повідомляють тогочасні літописи: "...людей многих мужской і женскої плоті, на остаток і діток на смерть побили й помордовали..." Це була чи не найтрагічніша сторінка нашої історії.

Наступним, після Київської Русі, спадкоємцем державницької ідеї українського народу стало наше славне козацтво. Козацька українська держава, створена розумом і владною збройною рукою великого гетьмана Богдана Хмельницького у середині 17 століття, своїм демократичним ладом викликала захоплення у багатьох європейців, передових людей того часу. Саме тоді в Прилуках постала неприступна козацька фортеця з валами й ровами, стінами й вежами, церквами й палацами, громадськими будівлями, будинками козацької старшини, купців і ремісників. Тут у 1648 році прилуцьке козацтво було об’єднане у Прилуцький козацький полк, який уписав немало славних сторінок в історію Визвольної війни українського народу проти своїх гнобителів.

Прилуцька фортеця на високому правому березі ріки Удаю мала міцні дубові стіни з високими рубленими вежами, установленими на проїздах із брамами. Уздовж стін і валу, що сягав 10-12 метрів у висоту, тягнулися глибокі рови, що заповнювалися проточною водою з річки Муховця. У середині фортеці, біля північної стіни, був розташований замок або дитинець, теж обнесений окремим валом і ровом. Тут зачинялися оборонці фортеці з дітьми й дружинами у найскрутніший момент ворожої облоги. Земляна фортеця мала п’ятеро воріт або брам: із заходу – Київську браму, із півдня – Пирятинську, із сходу – Роменську або Кустівську, із північного заходу – Глухівську або Млинову, та ще Замкову в дитинець. На стінах і брамах фортеці стояли великі й малі гармати. На території фортеці знаходилися ще й великі будівлі: палац князя Яреми Вишневецького, побудований 1647 року, дерев’яні церкви Різдва Богородиці 1618 року та Преображенська 1653 року, полкова канцелярія, суд, міська Ратуша, скарбниця, пороховий погріб, острог, садиби полковника і полкової старшини. Окремі будівлі фортеці були з’єднані між собою підземними ходами, такі ж ходи вели й за межі фортеці на випадок тривалої облоги міста.

З 1692 по 1708 рік Прилуцьким полком правив полковник Дмитро Лазарович Горленко, який зробив для міста і цілого краю чи не найбільше від усіх своїх попередників. Він значно розбудував місто й посад, укріпив фортецю, заселив навколишні степи хуторами, сприяв розвитку ремесел і торгівлі, опікувався церквами, школами, притулками, побудував у Прилуках новий собор Різдва в 1697 році, Петропавлівську та Миколаївську церкви з мурами в Густині, заснував у Прилуках два щорічні ярмарки: Іванівський літній та Дмитрівськи – осінній. Ярмарки збиралися під стінами фортеці, між Київською та Пирятинською брамами на Квашинському посаді. Тут же, напроти Пирятинської брами, Горленко ще встиг перед Полтавською битвою побудувати за свої кошти церкву, названу на честь гетьмана Мазепи Іванівською. На знамениті прилуцькі ярмарки, відомі не тільки в Гетьманщині, але й далеко за її межами з’їжджалися купці з Ромен, Полтави, Тули, Орла, Москви, Стародуба, Гомеля та інших ближніх і далеких міст.

Прилуки, як і кожне місто тієї пори, мало свої символи: герб і прапор. Герб, наданий місту князями Вишневецькими наприкінці 16 століття, являв собою геральдичний щит блакитного кольору, на якому зображена золота голова бика, проткнута кривою козацькою шаблею, що символізувало багатство краю, боротьбу й перемоги мешканців міста за свою незалежність і свободу. Прапор Прилук був зеленого кольору із зображенням Святого Георгія на білому коні, що вражає списом поверженого змія і тримає в руці щит із гербом міста на ньому. Прапор зберігався в міській Ратуші й відомий з початку 17 століття.

Від козацької доби збереглися до наших часів і безцінні архітектурні пам’ятки міста, які пов’язані з розквітом українського бароко й правлінням Прилуцьким полком полковників Гната та Григорія Галаганів, які за вірність російському цареві Петрові отримали величезні багатства на Прилуччині.

Серед монументальних мурованих споруд міста Прилук найстарішою є полкова скарбниця, або як її тоді ще називали – галаганівський арсенал. Облаштувавши у 1714 році свою садибу на території фортеці, Гнат Галаган побудував біля свого будинку невелику кам’яницю для зберігання полкового скарбу, клейнодів і зброї. Прямокутна у плані споруда збудована з місцевої міцної цегли на вапні, має глибоке підземелля, перекрите склепінням. Стіни цієї зовсім невеликої за розмірами споруди сягають метрової товщини, торці увінчані барочними фронтонами, фасади декоровані пілястрами, профільованим карнизом. Колись тут, в обкутих залізом дубових скринях зберігалася привезена з походів коштовна зброя, одяг, на полицях – полкові прапори, перначі, значки, в дерев’яних барильцях – срібні таляри, орти, рублі, мідні шеляги, копійки, полушки. Нащадки Галаганів завжди дбали про полкову скарбницю. Реставрована вона 1989 року. Прилуцькі майстри-реставратори відновили цю унікальну споруду у її первісному вигляді і вона засяяла знову серед пишної зелені своїми білосніжними стінами як коштовний камінь у гарній оправі.

Під стінами скарбниці є ще один скромний пам’ятник козацької доби, який має свою цікаву історію. На початку 1990-х років, під час проведення підземних комунікацій на центральній Київській вулиці, в районі аграрного технікуму будівельники раптово натрапили на забуте кладовище часів козаччини, яке було розташоване на березі Муховця, між Пирятинською й Роменською брамами, під стінами прилуцької фортеці. Було знайдено добре збережену домовину з тілом козака, у якого була прострелена скроня. Збереглося не тільки природно муміфіковане тіло, але й одяг козака. Працівники музею здійснили перенесення покійника до скарбниці, а потім, 1995 року, і поховання. На могилі встановлено невеличкий пам’ятник із хрестом і написом: "Невідомий козак 18 ст."

1720 року в Прилуках на кошти Гната Галагана звели нову муровану споруду – полкову Спаську церкву. Будували її найкращі майстри-мулярі, яких зміг знайти у своїх володіннях полковник. Зразком для них був Троїцький собор Густинського монастиря – неперевершений шедевр українського бароко. Будівничі не скопіювали бездумно визначну пам’ятку, а звели по-своєму, з власного розсуду, оригінальну й монументальну споруду, яка й нині викликає захоплення у всіх, хто її споглядає. Будували п’ятиглаву велику церкву на міцному підмурку з велетенських каменів, перевезених із річки Переводу, де з них були вимурувані бики стародавнього мосту біля Край-города, відомого з часів Київської Русі, зруйнованого татарськими ордами. Чи не ці священні камені, щедро скроплені кров’ю воїнів-русичів, допомогли козацькому храмові вистояти у найтяжчі часи більшовицького лихоліття? Покинута напризволяще у далекому 1930 році, знівечена, напівзруйнована Спасо-Преображенська церква вистояла й уціліла, а нині й повністю відродилася у всій своїй первозданній красі й величі. У правій абсиді храму, під підлогою, знаходиться напівзруйнований склеп з останками праху фундатора і будівничого храму Гната Галагана.

У тому ж, 1720 році, поряд із Спасо-Преображенською церквою, на кошти того ж таки Галагана звели й високу муровану дзвіницю, яка одночасно слугувала й брамою-проїздом на територію замку. Ця гарна, ошатна споруда, разом із невеличкою однонефною церквою Святого Миколая-Чудотворця побудована у стилі бароко. Дзвіниця двохярусна, перший ярус – так званий четверик, другий – являє собою циліндричну вежу з великими арочними отворами, де розміщуються дзвони. Завершує дзвіницю баня з люкарнами, в які раніше були вмонтовані циферблати баштового годинника-курантів із мелодійним боєм. На початку 19 століття, після пожежі, пам’ятку дещо перебудували у модному тоді стилі ампір, оздобивши перший ярус дзвіниці пілястрами й портиками із фронтонами. Ця чудова архітектурна пам’ятка була дуже пошкоджена. Реставрована і повністю відновлена у 1986 році. Усі ці три споруди знаходяться на перехресті вулиць Галаганівської й Преображенської (Шевченка) і утворюють єдиний архітектурний ансамбль неповторної краси.

Загадковою й романтичною спорудою є ще одна кам’яниця в центрі старого міста, що раніше нагадувала середньовічний шляхетський замок із баштою та вузькими вікнами-бійницями, збудований у старовинній родовій садибі знаменитого козацько-старшинського роду Скоропадських, що дав Україні двох гетьманів. Ця оригінальна, мурована, двохповерхова споруда, за багато років свого існування, декілька разів перебудовувалась, через що багато втратила, але й нині зберігає елементи барокової архітектури 18 століття. Знаходиться кам’яниця на розі вулиць Київської та Гімназичної, біля середньої школи №1, у ній розміщена місцева телекомпанія та інші установи.

Ось так, у 18 столітті, старовинні Прилуки, прикрасилися чудовими архітектурними пам’ятками козацької доби, які й нині, майже через три століття, викликають захоплення й повагу до май-стрів-будівничих тієї давньої пори.

Окрім могутньої фортеці та інших монументальних споруд, у часи козаччини сформувалося й ціле місто з його посадами, які теж мають свою історію і зберегли до наших часів свої оригінальні, самобутні назви. Західний посад Квашинці – найстаріший, можливо старіший і за саме місто, бо саме тут знайдені найдавніші археологічні пам’ятки, які дають підстави дійти такого висновку. Легенда оповідає про те, що назву посад отримав через те, що мешканці його були неперевершеними майстрами по виготовленню квасу та ще квашеної капусти, огірків, яблук. Увесь цей нехитрий товар вони поставляли до княжого двору Вишневецьких та вивозили на міські базари і ярмарки. Згодом посад із своєю Іванівською церквою став приміським селом, а потім і одним із міських побутових районів. На Кустівцях і Броварках із найдавніших часів, окрім міщан і козаків, теж мешкали майстри-ремісники: кожум’яки, кушніри, стельмахи, покрівельники. Згадують, що Броварки славилися своїми броварами, які уміли варити добре пиво з хмелю.

Завжди, в усі часи, Прилуки славилися й пишалися своїми людьми: воїни, зодчі, літописці, поети, художники, артисти, майстри й землероби, усіх їх не злічити. Іще з часів заснування міста повелося так, що всі займалися своєю справою: селяни вирощували хліб і до хліба, ремісники виготовляли сукно й полотно, шили одяг і взуття, варили мед і пиво, козаки служили у війську, духівництво навчало людей Божим заповідям, навчало дітей грамоти. Але коли над рідною землею, людом і волею нависала загроза, кожен кидав свою справу і ставав воїном-захисником. Найяскравішим цьому підтвердженням була саме козацька доба, яка породила немало знаменитих воїнів і полководців. Так, уродженцем Прилуцького полку був славетний полковник Іван Шкурат-Мельниченко, який героїчно загинув у знаменитій битві під Берестечком. Прилуцьким полком у різні часи командували сподвижники Богдана Хмельницького славетний запорозький ватажок Тиміш Носач, знаменитий гетьман, полум’яний патріот України Петро Дорошенко, кошовий Війська Запорозького Іван Щербина, герой війни з турками, безстрашний Федір Мовчан, соратник, однодумець і порадник гетьмана Івана Мазепи полковник Дмитро Горленко. Красноколядинським сотником Прилуцького полку починав свою кар’єру гетьман Іван Самойлович. Одним із найвідоміших культурних і релігійних діячів козацьких часів був і Яким Андрійович Горленко, відомий як Йоасаф Білгородський, прилучанин, удостоєний найвищого земної шани, канонізований, тобто причислений православною церквою до лику святих. Ікона із зображенням нашого земляка Святого Йоасафа мала обов’язково бути у кожному храмі не тільки України, але й на терені всієї колись безмежної Російської імперії. Прилучанами були й добре знані в Україні козацькі літописці 17-18 століть Самійло Величко, Яків Маркович, Степан Лукомський. Прилуки і Прилуччину відвідали славетні мужі України гетьман Петро Сагайдачний і митрополит Петро Могила, антіохійський патріарх Макарій. У тихій густинській обителі Святої Трійці писав свої знамениті на весь православний світ твори Святий Димитрій Ростовський, довгий час управителем монастиря був Святитель Ісая Копинський.

Лишило по собі сліди в Прилуках і наступне 19 століття, яке в архітектурі вважається епохою класицизму, тобто, класичного або ампірного стилю. Найзначнішою й найкращою спорудою цього стилю є собор Різдва Пресвятої Богородиці, побудований у 1806-1817 роках, на місці двох старовинних прилуцьких церков. Перша з них, дерев’яна, восьмиглава церква Пречистої Святої, побудована ще в 1618 році й простояла майже ціле століття. В 1697 році на її місці полковник Горленко побудував нову, яка згоріла під час пожежі 1781 року разом із невеличкою дерев’яною церквою Святої Варвари та іншими дерев’яними будівлями. Пожежа завдала місту величезної шкоди. За виключенням кількох мурованих споруд, воно майже повністю вигоріло. Для відбудови міста знадобилося кілька десятиліть. Відразу ж після пожежі розпочався збір коштів для відновлення соборної церкви, був найнятий майстер для виготовлення цегли. У 1802 році титар церкви військовий товариш Гречанівський звернувся з листом до російського царя Олександра І й місто отримало з царської казни 2 тисячі рублів на будівництво кам’яного храму. Під час урочистої закладки, яка відбулася 14 жовтня 1806 року, у підмурок було закладено мідну дошку з пам’ятним написом. Новий храм із трьома престолами на честь Різдва Пресвятої Богородиці, Варвари Великомучениці та Святого Олександра Невського освячений у 1817 році. Будував собор майстер із Чернігівщини Федір Заболоцький. Муровану, кубічну споруду вінчає півсферичний купол на круглому барабані. Фасади прикрашені фронтонами і чотириколонним портиком. Усередині, на стінах збереглися залишки олійного розпису початку 19 століття. Неподалік від центрального порталу стояла мурована двохярусна дзвіниця, споруджена у кращих формах пізнього класицизму. Нажаль вона не збереглася, бо була розібрана на цеглу в 1930-х роках. Нині в соборі на Галаганівській вулиці міститься відділ Чернігівського обласного державного архіву, фонди якого зберігають безцінні документальні скарби з історії міста і цілого краю.

У стилі так званого провінційного класицизму побудовані у другій половині 19 століття двохповерхові цегляні будинки багатих прилуцьких купців і міщан. Найбільші з них будинок Золотарьових, у якому містилося раніше громадське зібрання, а нині міськвиконком на вулиці Незалежності, будинок Фріда на розі Київської та Переяславської, будинок єврейської синагоги 1872 року на вулиці Земській (музична школа).

У цей же період побудовані й храми у колишніх передмістях, які збереглися до наших днів і являються оригінальними архітектурними пам’ятками міста. 1865 року побудована Іванівська мурована церква з дзвіницею, її стрункий силует чудово вписався в панораму старовинного міста. Без сумніву, вона була тоді, та й нині є однією з найкращих архітектурних споруд у місті. Нині храм відновлено у первісному вигляді. Така ж мурована, одноверха, разом із дзвіницею, Миколаївська церква, побудована у стилі українського модерну на Сорочинцях. У так званому "парафіяльному" стилі споруджено 1878 року, на місці старовинної церкви, дерев’яний п’ятибанний храм в ім’я Трьох Святителів на Кустівцях.

Починаючи з другої половини 19 століття Прилуки інтенсивно забудовувалися будинками-особняками і громадськими спорудами з оригінально й самобутньо трактованими фасадами. В основному це були дерев’яні рублені будинки обкладені цеглою, прикрашені дерев’яним різьбленням, керамічними кахлями, вазами, ліпниною. До кращих споруд, які ще збереглися до наших днів, можна віднести двохповерховий будинок купця Московченка, у якому колись містився "Юніон-банк", а нині – це школа мистецтв на Київській вулиці, головний будинок у садибі відомих українських меценатів Тарновських на Соборній вулиці, фасад театру Бродського (міський Будинок культури) на Переяславській, готель Лапшука (жіноча консультація) на розі Київської і Земської, особняк Будики (радіовузол) на Київській, палац Шкуратових (школа №4) і приватна гімназія Т.Федоренко (гуртожиток допоміжної школи на Садовій.

Досить цікавими, загалом унікальними є архітектурні ансамблі заїжджого двору Густинського монастиря з Пантелеймонівською церквою, готелем для ченців і притулком для бідних на розі вулиць Київської та Михайлівської, будівлі тютюнової фабрики "Риболов" та будинок і льохи винної монополії на перехресті вулиць Київської та Підвальної, а також комплекс будівель земської лікарні (центральна міська лікарня) на Київській вулиці.

На зміну класицизму, наприкінці 19 – на початку 20 століть у європейській архітектурі запанував стиль модерн. У Прилуках збереглися лише три пам’ятки, побудовані у цьому стилі, але трактовані дещо стримано й самобутньо. Це – невеликий садибний будинок Льодіна на Лапинцях (вул. Густинська), будинок-особняк купця Косицького, в якому містився Російсько-Азійський банк, а нині міститься ресторан "Удай" і магазини на Київській вулиці. Найкраще зберігся модерновий особняк колишнього міського голови купця Кисловського (міський відділ земельних ресурсів) на центральній вулиці, але й він утратив оригінальний парковий фасад із сходами.

Однією з найпомітніших споруд у панорамі старовинного міста є колишній Стрітенський мурований собор на Галаганівській вулиці, побудований 1889 року в пам’ять про загиблого російського імператора Олександра ІІ. У нашій місцевості це досить рідкісна споруда, за типом – тринефна базиліка з трьома куполами (не збереглися) над головним входом. З 1930 року в храмі розмістився краєзнавчий музей, заснований в 1919 році. Колись музей мав велику і надзвичайно цінну художню колекцію, яка складалася із шедеврів українського, російського та західноєвропейського мистецтва 17-19 століття. Основою колекції була велика музейна збірка графів Ламсдорф-Галаганів із Сокиринського палацу, яку доповнювали твори мистецтва, зібрані відомим українським ученим В.І.Масловим із старовинних поміщицьких садиб Прилуччини в 1920-х роках. У 1953 році майже вся музейна збірка забрана з Прилук до Чернігова і нині знаходиться в трьох чернігівських музеях.

У першій половині 19 століття стали широко відомі імена двох уродженців Прилук педагогів і письменників Антонського-Прокоповича та Білецького-Носенка. Професор Антон Антонович Антонський-Прокопович (1762-1848) видатний український педагог, випускник знаменитої Київської Академії, ректор Московського університету, автор 26 томів наукових праць. Павло Павлович Білецький-Носенко (1774-1856) – людина феноменальних знань з усіх галузей науки, талановитий педагог, письменник, філолог, етнограф, фольклорист, художник, автор одного з найперших українських словників, повістей, романів, поем, байок, наукових досліджень і розвідок. З Прилуками пов’язані імена двох перших почесних громадян міста Галагана й Скоропадського. Григорій Павлович Галаган (1819-1888) видатний діяч української культури, меценат, громадський і державний діяч, засновник одного з найвідоміших учбових закладів України – Колегії Павла Галагана. Іван Михайлович Скоропадський (1804-1887) український меценат засновник всесвітньо-відомого Тростянецького дендрологічного парку. З Прилуками і Прилуччиною тісно пов’язане життя й творчість видатних українців Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Остапа Вересая. Наш край завжди славився народними майстрами, співцями, музиками, не перевелися вони й нині.

Прилучани люблять своє старовинне місто, завжди радо вітають і зустрічають гостей. У нас є що показати, є чим пишатися. Ми віримо, що у вільній, незалежній державі наше місто розквітне й стане ще кращим, а прилучани завжди пам’ятатимуть його хай і не завжди блискучу, але правдиву історію.

Назад