Назад

Як не гірко визнавати, але старовинне місто Прилуки не дуже щедро обдарувало світ своїми знаменитими уродженцями. Було їх чомусь і так не густо, та ще й багатьох ми просто недбало розгубили, а то й просто забули. Прилучани, за всі часи існування міста спромоглися на пам’ятники лише двом своїм землякам – загиблим Героям минулої війни Олегу Кошовому та Івану Дубинському. Оце й усе. Неначе й не було за всю тисячолітню історію міста ні славетних козацьких ватажків, ні діячів культури й освіти, ані відомих письменників, учених, артистів, яких знають і шанують у світі. Уже, мабуть, настав час, щоб пам’ять про них увічнили й у рідному місті, де народилися й жили, де їхнє родове коріння. Кривдно думати про те, що на столичних вулицях споруджують чудові пам’ятники, встановлюють меморіальні дошки відомим нашим землякам, то чи не заслужили ці достойні люди доброї пам’яті у себе на батьківщині? Отож і хочу нагадати прилучанам про людей, якими вони мають пишатися і не забувати про них.

ГОРЛЕНКИ

Буремне 17 століття яскраво висвітлило цілу плеяду народних героїв, козацьких ватажків, борців за волю України, за незалежність Козацької Держави. Серед них були й представники старовинного прилуцького козацького роду Горленків, слава про яких гриміла колись на всю Україну.

Лазар Горленко

Запорозький козак, козак полкової Шкуратової сотні Прилуцького полку, полковий суддя, полковник – це шлях родоначальника роду Горленків. Ще перед визвольною війною Лазар Горленко відомий на Запорожжі козак. Мабуть, не в одному поході встиг побувати, не раз показати себе відважним воїном і надійним товаришем. Потім, в боях під проводом Богдана Хмельницького теж показав себе з найкращого боку, адже не випадково після битви під Збаражем і Зборовим у 1649 році Лазар потрапляє до реєстрів Війська Запорозького. Така честь була надана далеко не всім.

Уперше на полковий уряд прилучани обирають Горленка 1658 року, замінивши на цій посаді знаменитого Петра Дорошенка, майбутнього українського гетьмана. Тільки з цього, що простий козак відразу був обраний і затверджений гетьманом на такій високій посаді, можна судити про Горленка як про людину, яка користувалася серед козацтва величезним авторитетом.

На протязі двадцяти років, із перервами, Горленко командував Прилуцьким полком у часи гетьманування Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Якима Сомка, Івана Брюховецького, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича. На чолі полку він ставав у ті часи, коли над Україною нависала найбільша небезпека. Так було й у 1664 році, коли знову на Козацьку Державу посунули війська польського короля Яна-Казимира. Прилучани під командуванням Горленка приймали участь у розгромі ворожих військ. У травні 1665 року гетьман Брюховецький послав Лазаря до Москви з дипломатичною місією, на переговори з царем. У вересні цього ж року Москва зустрічала переможців – гетьмана Брюховецького та його найближчих соратників, в числі яких був і Горленко. Уся козацька старшина, а разом з нею і прилуцький полковник, отримали тоді не тільки "жалування" а й дворянство з рук московського царя. Так простий козак-запорожець став дворянином і власником села Вільшани на Прилуччині. Як було записано в царській грамоті за те, що "против неприятелей стоял твердо и мужественно...и бился не щадя головы своей".

Того разу Горленко майже чотири роки перебував на полковому уряді. У 1666 році, восени, прилуцькі козаки під проводом Горленка відчайдушно відбивали татарську орду, яка посунула з Криму. Територія полку тоді дуже постраждала, ординці пройшли як смерч, залишаючи за собою спалені хутори й села. Багато прилучан потрапило в страшну татарську неволю. Після цього Горленко був полковим суддею, та потім знову і знову, як тільки траплялася скрута, він ставав на чолі полку і разом із своїми земляками стійко переживав усі труднощі й незгоди.

У 1672 році до влади в Україні приходить гетьман Іван Самойлович і знову на полковий уряд стає старий досвідчений Лазар. Займаючи майже все своє життя найвищі посади в полку, Горленко, на відміну від інших, не використовував своє становище для особистого збагачення. Його майном на все життя так і залишалися, що три млини і п’ятдесят селянських дворів у селі Вільшані, одержані від російського царя у 1665 році.

Закінчив своє звитяжне життя старий полковник трагічно у кримському поході. 1687 року 150-тисячна російська армія під командуванням В.Голіцина вирушила у похід на Крим. Наприкінці травня до неї приєдналося 50-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Самойловичем. Похід був невдалим. Щоб перешкодити наступові об’єднаних військ, татари підпалили степ. Обачні й бувалі козацькі полководці Самойлович і Горленко радили командуючому Голіцину відвести війська, але князь нікого не слухав і згодом уся величезна армія залишилася без продовольства, води й фуражу. Почалися пошесті, голод, падіж коней. Багато людей загинуло. У цьому поході Горленко зі своїм полком перебував у передовому загоні гетьманича Григорія Самойловича, який найменше постраждав і, залишившись без підтримки, все ж продовжував бойові дії, завдавши татарам поразки в боях під Кодаком. В одній із сутичок старого полковника було тяжко поранено. Почався масовий відступ армії Голіцина. Усю вину за поразку князь звів на українського гетьмана і козацьку старшину. У полках, де старшина підтримувала гетьмана, стихійно спалахнули бунти.

2 серпня 1687 року, за словами літописця: "...пострадал невинно от своїх полчан пан Лазар Горленко полковник стародавній прилуцкій", його зраненого і непритомного, але ще живого, бунтівники кинули у вогнище. Коли все угамувалося, спохватилися козаки та було уже пізно. З великими почестями ховали свого ватажка прилучани в полі між Кодаком і Самарою "де і могилу значную висипано над ним". За стародавнім запорозьким звичаєм козаки шапками насипали високу могилу на крутому березі Самари-ріки. А потім було похмілля. Гетьмана Самойловича разом із сином полковником Яковом схопили прямо в церкві, під час богослужіння, та й запроторили прямісінько до Сибіру: батька в Тобольськ, а сина в Єнісейськ. Двох інших гетьманичів, полковників Григорія та Семена, за наказом Голіцина привезли до Путивля і там, після жорстоких катувань, їм обом відрубали голови.

Життєпис полковника Лазаря завершує густинський літописець: "...Господь Бог покеровал серце єго милості пану Дмитрію Горленку, полковнику прилуцкому, сину і насліднику єво (Лазаря) за відомостю гетманскою будучи з полком своїм в том же місті, откопал тіло милого пана родича своєго і почесно допровадив до Прилуки, а оттуда до монастиря нашого Густині, де с пєнієм надгробним положили в склепі в великой церкві Пресвятой Троіци року 1697 сентября 15 дня ".

Дмитро Горленко

Полковник Лазар залишив після себе чотирьох синів: Петра, Івана, Степана й Дмитра, та ще двох дочок. Згаданий у Густинському літописі син Лазаря Дмитро Горленко з честю продовжив справу свого батька. Це був хоробрий і талановитий полководець, розумний політик, палкий патріот України, соратник і однодумець гетьмана Івана Степановича Мазепи.

Свою кар’єру Дмитро починав так само як і батько: його, простого козака, обирають і затверджують гетьманським універсалом відразу на високий і відповідальний пост полковника прилуцького у 1692 році. Уже через два роки полк під проводом Горленка громив татарські орди в Буджацьких степах, штурмував турецькі фортеці Казикермен і Азов, за що козацька старшина була нагороджена царем Петром. Та не раді були козацькі ватажки царським червінцям, бо вогнем пекло це золото їм руки. Уже стогнала вся Україна під залізною п’ятою несамовитого й жорстокого самодержця. А тут ще й страшна засуха, яка охопила 1698 року все Лівобережжя. Козаки й посполиті Прилуцького полку, не витримуючи жорстоких утисків і незгод, почали масово втікати за Дніпро на Правобережжя. Пустіли села, заростали бур’янами величезні масиви най родючішого у світі чорнозему. У цей час гетьман Мазепа наділяє одного з найкращих своїх полковників Дмитра Горленка значними земельними угіддями. Йому були даровані напівпусті села Сергіївка, Ковтунівка, Яблунівка, Білошапки, Ярошівка, Мамаївка, Калюжинці, Хаєнки, Ряшки, Вечірки, Понори, Мала Дівиця, Мокляки. За декілька років Горленко зумів не тільки повернути селян у свої села, але й почав інтенсивно заселяти хуторами куплені земельні ділянки в степу та понад Удаєм.

У 1700 році розпочалася війна Росії із Швецією і в Україні з’являється надія звільнитися від залізних обіймів "старшого брата". Прилуцький полк під проводом Дмитра Горленка приймав участь у боях із шведами на Псковщині, в Білорусі, Прибалтиці й Польщі. Прилуцькі козаки, разом з іншими, штурмом узяли Варшаву. У 1704 році Горленко разом із Мазепою повернувся додому. Частина козаків лишилася в Польщі у складі російської армії генерала Паткуля. Після невдалої облоги Познані, генерал наказав українським козакам повертатися додому, але за його наказом у них відібрано коней. Під Краковом знесилених тяжкими переходами козаків наздогнав загін шведської кінноти, набагато чисельніший від козацького. Приречені козаки відчайдушно оборонялися, але майже всі загинули у нерівному бою.

Улітку 1705 року Горленко був призначений наказним гетьманом над козацькими полками, які відправлялися царем Петром у похід на Курляндію й Білорусію. А там їх чекала нова напасть. Петро вирішив остаточно покінчити з ненависним йому козацтвом і наказав відправити козаків у Прусію для формування з них драгунських регулярних полків російської армії. Та Горленко не виконав царського наказу і самовільно пішов на з’єднання з основними козацькими силами під проводом гетьмана. Тоді Петро кинув козаків на будівництво Київської фортеці, де були особливо тяжкі, каторжні умови праці. У 1708 році Горленко з полком знову під гетьманською булавою. У цей час він особливо зблизився з Мазепою. Вони стають щирими друзями й однодумцями. У той час, коли вирішувалася доля зневаженої й пограбованої України, яка знемагала під московським ярмом, Горленко вже мав чітку самостійницьку й державницьку позицію. Це видно з його слів, адресованих Мазепі під час однієї з нарад козацької старшини: "...яко ми за душу Хмельницького всігда Бога молим і ім"я його блажим,що Укравїну от іга лядського свободив, так, противним способом і ми, і діти наші, от вічниї роди, душу і кості твої будем проклинать,єслі нас за гетманства своєго по смерті своєй в такой неволі зоставиш!". Горленка тоді підтримала більша частина полковників та й уся генеральна старшина.

У вересні 1708 року гетьман із усією старшиною, частиною полковників та декількома полками об’єднався з королем Карлом ХІІ на Десні, маючи надію на те, що невдовзі усі козацькі війська приєднаються до нього. Але цар Петро не гаяв часу марно. Він послав свого вірного служаку Меншикова взяти штурмом козацьку столицю Батурин і показати "изменникам-хохлам", що їх чекає, якщо підтримають Мазепу. Не зважаючи на відчайдушний опір захисників Батурина, місто було взяте і, як повідомляє історик: "...взошел он (Меншиков) на городской вал с шпагою в руке и предал острию меча всех тамошних жителей, не исключая младенцев". А якщо простіше – Меншиков із своїми солдатами зі звірячою люттю й жорстокістю вирізав усе мирне населення великого на той час українського міста. Не пожаліли ні старого, ні малого, навіть немовлят. Звичайно ж, загинули й усі захисники міста, в числі яких були й прилуцькі козаки. Після жахливої, кривавої розправи над людьми, Батурин був знищений і спалений до тла "в знак изменникам, другим на приклад". Звісно, що після цього страхіття, мало залишилося бажаючих підтримати гетьмана Мазепу.

Після поразки під Полтавою Горленко не покинув гетьмана, як це зробили багато хто з його прибічників. Він залишився з Мазепою до кінця, до самої його смерті 22 вересня 1709 року в місті Бендерах. Прибічники померлого гетьмана запропонували прийняти гетьманську булаву Дмитрові Горленку, але він відмовився, бо після довгих вагань, вирішив вертатися додому. Він і повернувся 1715 року, але не в рідну Україну, а в "бессрочную ссылку на Москву". Довгих 16 років пробув колишній полковник у московській неволі. Повернувся з заслання вже старий і немічний в один із своїх стародавніх родових маєтків на Лапинцях під Прилуками, "будучи не так глубокою многих лет старостию, яко тяжким многих трудов и клопотов перетрудненный бременем". Десь невдовзі й помер. Поховали полковника за його заповітом "...в обителі Святой Густинской, при гробах родителів". Дмитро Лазарович Горленко був одружений на племінниці гетьмана Самойловича Марії Голуб, залишив після себе двох синів Пахома й Андрія та трьох дочок.

Як повідомляв місцевий історик: "...пятнадцатилетнее управление Дмитрия Горленка для Прилукского полка было самым цветущим временем". За цей час Горленко відновив, розширив і значно укріпив прилуцьку фортецю, побудував 1697 року нову соборну церкву Різдва, запровадив у місті два ярмарки – Іванівський й Дмитрівський, які проіснували більше двох століть. А щоб увічнити своє ім’я та ім’я свого покровителя і друга гетьмана Мазепи, збудував за свої кошти Іоанно-Дмитрівську церкву на Квашинцях, та ще надбрамні Миколаївську та Петро-Павлівську церкви в Густині, які існують і досі.

Яким Горленко

Однією з найвизначніших осіб із козацького роду Горленків був онук полковника Дмитра й син Андрія Дмитровича – Яким. Це була людина великого розуму й високої культури. Просвітитель, визначний церковний діяч, талановитий поет і оратор.

Народився Яким Андрійович Горленко 8 листопада 1705 року в предківському маєтку, що знаходився під Прилуками, на лівому березі Удаю між приміськими селами Лапинцями та Замістям і звався хутором Чернявщиною. Жили Горленки великою дружною родиною. Батько був людиною високоосвіченою й релігійною, мріяв усіх синів своїх виховати захисниками рідної вітчизни, за козацькими предківськими законами. Після поразки гетьмана Мазепи, дід Якима полковник Дмитро й батько бунчуковий товариш Андрій Горленки перебували на засланні у тяжкій і принизливій московській неволі. Виховували Якима мати Марія Данилівна – донька гетьмана Данила Апостола й бабуся Марія Захарівна – племінниця гетьмана Івана Самойловича.

У 1713 році, мати відвезла його до Києво-Могилянської академії, де він із великим успіхом навчався. Частенько відвідував милих його серцю родичів у батьківському домі. На Прилуччині ще не так давно можна було почути легенду про самотнього білявого юнака, який навідувався до старовинної кам’яної каплички на стрімкому удайському березі під Замостям. Де він подовгу молився. Благаючи Бога зглянутись над многостраждальною Україною, над її колись вільним козацьким народом, над рідними, які гинуть у неволі на чужині. Старі діди розповідали навіть, що напівзруйновану капличку відбудував своїми руками саме цей юнак – Яким Горленко.

У 1725 році Горленко постригся у ченці, а ще через два роки, у Києво-Братському монастирі відбувся обряд прийняття схими – Яким повністю відрікся від світського життя й одержав нове ім’я – Іоасаф або Йоасаф. Академію він успішно закінчив, а потім у її стінах був викладачем словесності. У 1737 році його висвячують в ігуменський сан і призначають настоятелем одного з визначних монастирів у Гетьманщині – Мгарського під Лубнами, де він пробув 8 років, а потім за велінням цариці Єлизавети Петрівни 1745 року був призначений намісником найбільшого монастиря Російської імперії – Троїцько-Сергійової лаври під Москвою, де порядкував три роки, збудував Смоленську церкву, 88-метрову дзвіницю, облаштував семінарію.

В 1748 році Іоасафа викликали до Петербурга і в присутності імператриці Єлизавети та найвищих сановників та ієрархів церкви, у Петропавлівському соборі висвятили на єпископа Бєлгородського й Обоянського. Усе своє життя він опікувався своєю величезною єпархією, яка налічувала більше тисячі громад і храмів, із яких більше половини було українських. Святитель піклувався також про освіту для народу, про його духовну культуру, виступав проти латинізації шкіл в Україні. Він був автором багатьох мудрих повчань, віршів, родинних записок.

Його завжди можна було зустріти серед простого люду. Ночував там, де його застала ніч, бувало, що й у чистому полі, чи то у сільського бідолахи-священика, що ледь-ледь зводив кінці з кінцями.

Перед людьми виступав із правдивим повчальним словом, допомагав усім, чим тільки міг, тож і йшли до нього люди зі своїми кривдами й бідами. Розповідали, що святитель, перевдягнувшись у простого ченця, розносив біднякам милостиню, лікував хворих, навіть рубав дрова і носив воду удовам і одиноким, безпорадним старим людям. Іоасаф багато читав і приятелював з знаменитим філософом Григорієм Сковородою. Святитель вважав і проповідував, що людина повинна пройти свій земний життєвий шлях достойно, так, щоб духом дозріти для вічного блаженного життя. Необхідно у постійних трудах зміцнювати свій дух і очистити своє серце від пристрастей, плекаючи в собі чисту любов до Бога і ближніх своїх.

Аскетичний спосіб життя, постійні турботи і тяжкі хвороби вкрай виснажили Святителя і рано звели його в могилу. Помер Іоасаф 10 грудня 1754 року й похований у Бєлгородському соборі. Як за життя, так і після смерті, в народі вважали його святим. Білгородський собор на протязі десятиліть став місцем паломництва для віруючих України й Росії. Вважалося, що його нетлінні мощі мають цілющу силу. Йдучи назустріч побажанням віруючих мощі святителя були урочисто відкриті 4 вересня 1911 року.

Постановою Синоду та з благословення російського імператора Миколи ІІ, його в цьому ж році причислили до лику православних святих. З цього часу 10 грудня і 4 вересня стали офіційними церковними святами угодника Божого Святителя Іоасафа. Вважалося, що Іоасаф є покровителем воїнів і захищає їх від куль. Солдати першої світової залюбки носили на шиї образки із зображенням святого і їх виготовляли в Росії сотнями тисяч. Якщо не мільйонами. У кожній українській церкві одне з найпочесніших місць займали й займають ікони із зображенням Святого Іоасафа. 25 квітня 1913 року в Петербурзі було створене Братство Святителя Іоасафа, до якого входили високопоставлені державні діячі, військові, діячі культури. Членами Братства були й представники старовинних українських родів Горленків, Стороженків, Жевахових. Братство приймало активну участь у спорудженні унікального храму-пам’ятника Святителю Іоасафу в селі Замісті на Прилуччині, урочисто закладеного 1912 року з ініціативи архієпископа полтавського Назарія. Будівництво велося на пожертвування самого царя Миколи ІІ, який виділив на цю справу 5 тисяч рублів. Освячення церкви відбулося 5 вересня 1913 року, у присутності десятків тисяч віруючих Прилуччини та поважних столичних гостей. Храм чудом уцілів до наших днів, хоча й зі значними втратами, нині в ньому відновлено служіння, належить він Московському патріархату.

Завершуючи розповідь про цю святу людину, принагідно треба згадати, що рідна сестра Іоасафа Горленка Параска, одружилася з Ізюмським полковником Іваном Григоровичем Квіткою і їхнім рідним онуком був видатний український письменник, основоположник української прози Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко.

Марковичі – стародавній старшинський прилуцький рід, що корінням своїм сягає десь аж у 16 століття. Своїм пращуром Марковичі вважали напівлегендарного "жидовина" Аврама, який на початку 17 століття з"явився на Прилуччині, та й відрікся від своєї іудейської віри, ставши згодом ревним православним християнином.

Великим розумом і добрими справами заявив про себе у нашім краї син Аврама – Марко Аврамович, який власне і був родоначальником цього великого й знаменитого в Гетьманщині роду, який на початку 19 століття розділився на дві гілки – Марковичів і Маркевичів.

Заможного й спритного у справах Марка Аврамовича на Прилуччині величали не інакше, як "славетним паном Марком". Він ревно вірував у Бога, був не скупим і не цурався благочинності. Родинні перекази свідчать про те, що Марко побудував за свої кошти одну з церков Густинського монастиря, в якому, за його ж заповітом був і похований у 1717 році.

Донька пана Марка – Настя, вийшла заміж за лагідного й поступливого Івана Ілліча Скоропадського. Ясновельможний гетьман був добрим сім’янином, м’якою й добросердечною людиною, а тому метка й розумна Марковичівна швидко призвичаїлась вирішувати за чоловіка не тільки домашні, але й державні справи великої ваги. Недаремно ж бо злії язики швиденько й примовку придумали, яка пішла гуляти по всій Гетьманщині: "Іван носить плахту, а Настя – булаву". Саме Настя Марківна домоглася усім трьом своїм братам досягти досить високих постів у військовій старшині.

Один із синів Марка – Андрій Маркович, розпочав свою кар’єру зі значкового товариша, потім дослужився до полковника Лубенського полку, а згодом і до генерального обозного, ставши другою особою в країні після гетьмана. Андрій одружився із сотниківною Ганнусею Маковською із Кролевця, вона народила йому аж дев’ятьох синів-соколів, які теж дечого досягли у житті.

Але найзнаменитішим серед них усіх був Яків Андрійович Маркович.

Усі Марковичі були тісно пов’язані з Прилуками і Прилуччиною, хоча й служили, а деколи й жили у різних містах і містечках Гетьманщини. Марко Аврамович мав добрий маєток неподалік від Прилук, у приміських Сорочинцях. Є всі підстави вважати, що й сини його, усі три Марковичі та й Настя Марківна, саме там і народилися – в невеличкому селі Сорочинцях, із трьома десятками хаток, рубленою трибанною церковкою на честь Святого Миколая – Мирлікійського чудотворця. У ній була й родова усипальниця Марковичів. Побудував церкву син Марка – прилуцький полковий сотник Іван Маркович у 1713 році на невеличкому сільському вигоні, який частково зберігся й до нині у тому місці, де сходяться сучасні міські вулиці Амбулаторна, Боброва і Тургенєва на Сорочинцях. Ще й досі переповідають давню легенду, чи може й бувальщину про те, як над старою козацькою церквою необачно позбиткувалися у 1809 році, коли під час ремонту зняли з неї дві бані, тобто, порушили нероздільну Святу Трійцю, яку й символізували три церковні бані. Від цього часу в церкві завелися гадюки і ніякими силами їх не вдалося звідти вигнати. Парафіяни змушені були розібрати церкву і продати її у якесь село та будувати в 1856 році нову, цегляну і зовсім на іншому місці. Ось чому сучасна Миколаївська церква знаходиться не в центрі, а на околиці колишнього села Сорочинців.

Була у Марковичів і гарна садиба на Київській вулиці в Прилуках, у центрі старовинної фортеці, поряд із соборною церквою Пречистої Святої, неподалік від Київської брами.

Яків Андрійович Маркович народився 17 жовтня 1696 року в Прилуках. У цей час його 22-літній батько був рядовим козаком Прилуцького полку, а дід Марко – міцним ще і владним "славетним паном". Мабуть, саме він і подбав, щоб улюблений онук отримав щонайкращу на ті часи освіту в стінах Київської академії, яку він успішно й скінчив у свої неповні 17 літ. Маркович приглянувся ректору академії, знаменитому згодом в усьому духовному й ученому світі професору Феофану Прокоповичу, який порадив здібному юнакові ніколи не розлучатися з книгою.

Після закінчення академії, Яків Маркович оженився на пишній чернігівській красуні Олені Полуботківні – доньці гетьмана Павла Полуботка і розпочав службу у війську. Виконуючи заповіт мудрого Прокоповича, він ніколи, усе своє життя не розлучався з книгою. У нього в домі була пристойна, зі смаком підібрана бібліотека. Володіючи кількома мовами, Маркович займався перекладами творів європейських авторів, писав свої власні богословські твори і, що найголовніше, починаючи з 1717 року, вів щоденник, або щоденні записки, які не переривав на протязі всього життя, півстоліття, майже до останніх своїх днів.

За чинами Маркович не ганявся, але й не пас задніх. У 25 років – він уже на полковому уряді, обіймав посаду наказного лубенського полковника. У 1721 році російський цар Петро розпочав загарбницьку війну з Персією, на якій чи не найбільше крові пролили українські козаки. Через рік після оголошення війни, молодого лубенського полковника Марковича призначили наказним гетьманом і з 10-тисячним козацьким загоном відправили у Сулацький похід. Потім, після нетривалого відпочинку, у травні 1725 року, його відправляють знову на Сулак, іще на два роки. Тоді, на Дербентському фронті, знаходилося близько 7 тисяч козаків, із них уціліло лише півтори тисячі, всі ж інші загинули у боях, померли від цинги та інших хвороб і пошестей. Маркович повернувся з походу в 1727 році. Півтора року перебував у Москві, влаштовував свої справи. Згодом служив у Глухові, в гетьманській резиденції, при військовій скарбниці.

В 1740 році Андрія Марковича призначено генеральним підскарбієм, на цій посаді він перебував 22 роки і кожного дня, рік за роком, день-у-день, старанно, добре поставленим "академічним" почерком вів записи про все, що відбувалося в житті. Десять томів – у них усе життя людини і цілого краю: докладні відомості про війни і походи, про життя й домашній побут козацької старшини, про відносини між козаками й селянами, багатими і бідними, про розвиток сільського господарства, ремесел, торгівлі.

Уперше "Щоденні записки генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича" побачили світ у 1859 році. Їх у двох томах видав у Москві онук Якова Андрійовича – Олександр Михайлович Маркович, теж письменник, український історик і етног-раф. Більш повне видання цієї праці здійснив у Києві, в 1893-1897 роках О.М.Лазаревський під назвою "Щоденник генерального підскарбія Якова Марковича", у трьох томах. Ця фундаментальна праця не втратила наукової та пізнавальної ваги й досі, вона є безцінним джерелом вивчення історії Гетьманщини 18 століття.

Якову Андрійовичу дуже не повезло в родинному житті. Четверо його синів померло, поживши на білому світі рік-два. На-йбільше прожив син Олександр – всього 14 літ. У 1745 році померла й кохана дружина Олена Павлівна. Через три роки після її смерті Маркович одружився вдруге. Молода дружина народила в 1752 році поважному панові генеральному підскарбію сина Миха-йла, який і став продовжувачем його роду.

Помер Яків Андрійович 20 листопада 1770 року, похо-вали його у родинному маєтку в селі Сварковому неподалік від колишньої гетьманської столиці, славного міста Глухова, в якому більшу частину свого життя прожив Маркович. Це старовинне жи-вописне село на правому березі тихої річки Клевені, засноване сіве-рянами десь у 8-10 століттях та відроджене після нашестя Батия у 17 столітті.

Використана література:
1. Киевская старина. Том 47, кн.10-12. К.,1894, с. 351-352.
2. Косачевская Е.М. Н.А. Маркевич. 1804-1860. Ленинград, 1987, с. 26-27.
3. Радянська енциклопедія історії України. Том 3. – К.,1971, с. 83.
4. Дмитро Дорошенко. Нарис історії України. Том ІІ. – К., 1991, с. 165.
5. Українська радянська енциклопедія. Видання друге, том 6. – К., 1981, с. 369.
6. Марченко М.І. Українська історіографія. З давніх часів до середини ХІХ століття. – К., 1

Антон Антонський-Прокопович

Колись це ім"я було добре відоме у світі учених, письмен-ників, філософів. Ним цікавились, його книгами зачитувались, його авторитет був безсумнівний і беззаперечний.

Мова йде про видатного педагога, вченого-енциклопедиста, літератора, уродженця Прилук Антона Антоновича Антонського-Прокоповича. Народився він у родині прилуцького священика в 1762 році, учився в знаменитій Київській Академії, з якої 1782 року перевівся до Московського університету. У Москві двадцятирічний юнак навчався відразу на двох факультетах: філософському та медичному. Відзначався феноменальними здібностями. Ще студентом почав друкуватися в університетських періодичних виданнях, організовує і видає часопис "Покоящийся Трудолюбец". Після закінчення навчання його залишають працювати при університеті. В 1784 році Антон Антонович призначений бакалавром учительського інституту, згодом – секретарем у справах університету, адьюнктом кафедри енциклопедії та натуральної історії і наглядачем ботанічного саду, в 1787 році він стає професором університетського шляхетного пансіону. З цього часу починається його багаторічна і надзвичайно плідна педагогічна діяльність.

Антонський-Прокопович заснував у Москві товариство любителів словесності, і на протязі 15 років видав 26 томів наукових праць цього товариства. У цьому виданні вважали за велику честь друкуватися Пушкін, Капніст, Писарєв, з якими Антон Антонович підтримував теплі дружні стосунки. В 1794 році його обирають ординарним професором натуральної історії, в 1804 році призначають завідувати кафедрою сільського господарства і мінералогії, шість разів, починаючи з 1807 року, обирають деканом фізико-математичного факультету. У 1818 році йому присвоюють почесне звання заслуженого професора та призначають ректором Московського університету і директором шляхетного університетського пансіону. Вісім років очолював Антонський-Прокопович університет, який за цей час завоював славу найголовнішого і найкращого в Російській імперії учбового закладу. В часи повстання декабристів, Антон Антонович усіма силами старався захистити своїх студентів від репресивних заходів, які тоді застосовували проти вільнодумців. Та сам не вберігся. В 1826 році імператор Микола І надіслав з інспекцією до університету свого флігель-ад"ютанта графа Строганова, який виявив серед студенства "крамольні" настрої. Ректора Антонського, за результатами доскіпливої перевірки і доповіді графа цареві, переводять у проректори.

Та найулюбленішим для вченого у ті часи було його дітище – пансіон. Саме йому він присвятив усе своє життя. Він побудував новий будинок для пансіону, який і понині прикрашає московську Тверську вулицю і москвичі знають його як "будинок з ротондою". Саме його трудами цей учбовий заклад став самостійним, незалежним від університету. Майже півстоліття беззмінно керував ним Антон Антонович. Вихованці пансіону вважали його своїм дбайливим батьком. І це дійсно було так. Директор постійно піклувався не тільки про те, щоб його вихованці отримали потрібні знання, але й завжди слідкував, щоб вони спали у теплих і затишних кімнатах, добре харчувалися й одягалися, щоб були добре виховані та фізично загартовані. Він завжди вибачав дітям пустощі, але не терпів лінощів і недбальства у навчанні.

Антонський ніколи не дотримувався усталених догм, які панували тоді в наукових закладах. Він завжди робив те, що було найбільш корисним у справі освіти і виховання дітей. За 5 років навчання у пансіоні, вихованців знайомили з трьома десятками предметів, але грунтовно вивчали лише ті, до яких мав здатність і прихильність той чи інший учень. Правилом Антонського було: не обмежувати природних здібностей і не вимагати від усіх однакових успіхів.

У першому томі знаменитого і всезнаючого енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона автори так повідомляють про цей період праці нашого високоповажного земляка: "...не щадил ни трудов, ни усилий, чтобы поставить пансион на высокую степень совершенства и привлек в него лучшие преподавательские силы из профессоров московского университета; труды его на пользу этого заведения не прошли безследно, и списки универ-ситетского пансиона украшены именами многих лиц, прославившихся впоследствии на разных поприщах." Досить сказати, що з його стін вийшли такі відомі діячі російської культури як В.Жуковський, О.Грибоєдов, Д.Писарєв, В.Одоєвський, М.Лермонтов, М.Фонвізін і всі вони вважали себе учнями і вихованцями Антона Антоновича.

Антонський написав і видав два десятки учбових посібників для вихованців пансіону, які вважалися найкращими у ті часи. Він також був автором енциклопедичного довідника з натуральної історії, фізики й хімії в 10 томах, кількох педагогічних монографій: "Чтение для сердца и разума", "О начале и успехах наук, в особенности естественной истории", " О воспитании", "О преимуществах и недостатках российского языка".

Він був беззаперечним авторитетом у різних галузях науки: чудово знався в сільському господарстві, мінералогії, ботаніці, фізиці, математиці, філології.

Всі, хто був знайомий з ученим, розповідали про нього як про дуже порядну, високоморальну і глибоко віруючу людину. Недаремно ж його багато років підряд обирали старостою церкви святого Миколая Хлинівського і одним із керівників московського біблійного товариства. Улюбленим місцем його прогулянок був знаменитий Донський монастир, у якому Антонський поховав свого рідного брата.

У 1830 році професор Антонський у чині дійсного статського радника пішов у відставку, але ще продовжував керувати пансіоном, не покинув і громадської діяльності. В 1845 році професора обрали віце-президентом Московського сільськогосподарського товариства, якому він вірно прослужив три останні роки свого життя. Помер Антон Антонович Антонський-Прокопович 8 липня 1848 року. Так, як він і заповідав, поховали його на затишному дворищі московського Донського монастиря, під тінистими деревами, поряд з братом у родинному склепі.

Павло Білецький-Носенко

Це абсолютно унікальна, ні з ким незрівняна постать в українській культурі, яка поєднувала в собі знання з величезної кількості галузей людського буття. Легше було собі уявити про що не цікавився і не знав Павло Павлович Білецький-Носенко, аніж те, що знав, над чим працював, що вивчав. Його цікавив увесь білий світ, усе, що його оточувало. Він був прекрасним педагогом, який здатний був викладати, та й викладав усі предмети, які тоді були в учбових закладах усіх рівнів. Він був чудовим письменником, поетом, байкарем, талановитим філологом-мовознавцем перекладачем, етнографом і фольклористом, художником, садівником, архітектором, механіком-винахідником. Він найперший в Україні створив найбільш повний словник української мови і граматику.

Павло Павлович Білецький-Носенко народився 16 серпня 1774 року в Прилуках у дворянській родині з старовинного козацько-старшинського роду, відомого на Прилуччині з 17 століття. Першим з відомих його предків був прилуцький полковник Іван Яремович Ніс, щедро наділений царем Петром І за вірну службу селами Голубівкою та Щурівкою на Прилуччині. Його дід Георгій був сотником Прилуцької полкової сотні, батько Павло – капітаном російської армії, а мати Ганна Максимівна доводилася племінницею видатному церковному і культурному діячеві Георгію Кониському. Йому також судилося стати військовим, задля чого, ще зовсім дитиною був відданий до Петербурзького імператор-ського Шляхетського сухопутного кадетського корпусу.

Після закінчення корпусу Павло Павлович служив у російській армії, у чині поручика приймав участь у походах під командуванням знаменитого полководця Олександра Суворова. За виявлену відвагу під час штурму Праги (під Варшавою) в 1794 році його нагороджено золотим хрестом на георгіївській стрічці. Але кар"єра блискучого офіцера його не приваблювала і Павло Павлович у чині капітана 1798 року пішов у відставку. Одружившись на доньці Конотопського предводителя дворянства Ганні Петрівні Шкляревич та отримавши від матері спадщину – шмат землі в селі Лапинцях під Прилуками, Павло Павлович заходився господарювати. У 1801 році він вступає на державну службу підсудком Прилуцького повітового земського суду, але довго витримати беззаконня, яке творилося у тогочасному суді чесна і справедлива людина, якою був Павло Павлович, витримати не змогла і він полишив службу. У цей час він захоплюється педагогікою та ідеєю підготовки учнів на нових передових засадах. Результатом його зусиль став приватний пансіон для дворянських дітей, відкритий Білецьким-Носенком у замостянській садибі поміщика Величка під Прилуками. Згодом, після того як Павло Павлович облаштував свій лапинський маєток, туди був переведений і пансіон, який проіснував більше 30 років. У пансіоні діти вивчали російську мову і літературу, латину, французьку та німецьку мови, арифметику, геометрію, географію, риторику, поетику, міфологію, історію, фізику, історію мистецтв, малювання. Абсолютно всі предмети власник пансіону викладав сам. Випускниками пансіону були:відомий український історик Микола Маркевич, меценат і садівник Іван Скоропадський, державний діяч Платон Закревський та багато інших видатних людей того часу.

У 1810 році Павло Павлович був призначений наглядачем прилуцького повітового училища. Як зазначав місцевий історик: "...не було того року на протязі всієї його багаторічної служби, щоб він не пожертвував на нього (училище) від 300 до 400 рублів". Його трудами в училищі була створена чудова бібліотека та фізичний кабінет. Крім педагогічної діяльності, Павло Павлович писав байки, казки, вірші, поеми, повісті, романи, писав і розсилав до часописів цікаві лінгвістичні, етнографічні, археологічні, літературні, природознавчі, сільськогосподарські, медичні праці.

Серед цих праць найбільшу цінність для його земляків становлять неопубліковані статті на місцеву тематику: "Краткое обозрение о начале народного просвещения в России вообще и о начале училищ в г.Прилуки и Прилуцком повете" та "О земледелии в Прилуцком повете". Протягом 1838-1841 років він надрукував на сторінках газети "Полтавские губернские ведомости" чимало цікавих матеріалів, серед яких були: "Статистическое описание города Прилуки", "Биография. Полковник прилуцкий Иван Иеремеевич Нос", "Историческое предание о Иване Золотаренко".

Найвидатнішою працею Павла Білецького-Носенка є укладений ним у 1838-1843 роках словник української мови, який був найбільш повним українським словником аж до появи "Словаря української мови" Б.Грінченка у 1909 році. Важливим є те, що цей словник був завершений якраз у той період, коли російські шовіністи виступали з гострою критикою української мови, доводячи, що малороси як "провінціальна народність" взагалі не мають права на національну мову і літературу. У передмові до свого словника Павло Павлович як міг захищав свою рідну мову.

Його перу належать також історичний роман "Зиновий Богдан Хмельницкий" російською мовою, велика поема "Горпинида, чи вхопленая Прозерпина", елегійні поезії, гуморески, романтичні балади, новели.

Він був людиною глибоко релігійною, відвертою, поважав чесність і порядність, не любив нероб і п"яниць, брехунів і підлабузників, гостро висміюючи їх у своїх творах. Прості люди завжди зверталися до нього за допомогою і він нікого не лишав поза увагою. Павло Павлович мав семеро дітей – двох синів і двох дочок від першої дружини, та сина й двох дочок від другої, Софії Юхимівни Крюковської, доньки кустівського поміщика.

Павло Павлович Білецький-Носенко помер у своєму домі на Лапинцях 11 червня 1856 року і, як і заповідав, похований у своєму саду поряд з дружиною, донькою та двома синами. Нажаль земляки-прилучани недбало обійшлися з цією видатною людиною, знищено майже все, що було йому миле й дороге. Сплюндрована лапинська його садиба, знищені будівлі, викорчуваний прекрасний плодовий сад. Не збереглися й могили цієї знаменитої родини.

Вважаю, що нині є всі можливості місту придбати ділянку землі, де раніше була садиба Білецького-Носенка і відреставрувати його старовинну хату, яка ще й досі збереглася. А в майбутньому створити тут меморіальний музей і садибу та встановити на віднайденій могилі письменника пам"ятник, модель якого уже виготовив наш шановний скульптор С.Т.Кантур. Це буде і справедливо і по-людськи.

Ще з шкільних років Вітчизняна війна 1812 року в нашій пам"яті асоціює з іменами уславлених російських полководців Кутузова, Барклая де Толлі, Багратіона, Раєвського та багатьох інших уславлених героїв. Здебільшого це були люди, які займали найвищі посади і чини, здійснили найвидатніші подвиги, за що мали й найвищі нагороди. Але прославляючи відомих героїв: імператорів, фельдмаршалів, генералів, часто-густо забували про малопомітних трудівників війни, які були у самому пеклі війни і кров"ю яких здобувалися найгучніші перемоги.

Одним із таких маловідомих і просто забутих героїв війни з Наполеоном був і наш земляк – Микола Якович Мандрика. Першим про нього повідомив В.Л.Модзалевський у знаменитому своєму "Малороссийскому родословнику" і не просто як про героя війни і земляка-українця, а саме як про уродженця міста Прилук. Згодом, у 1914 році, коротеньку біографію М.Я.Мандрики опублікував відомий дослідник Полтавщини І.Ф.Павловський у своїй книзі "Полтавцы" (стор.206). Після досить тривалої переписки вдалося здобути деякі матеріали про генерала Мандрику і в московських архівах.

Зібравши весь цей фактичний матеріал нині ми публікуємо його для широкого загалу прилучан, які повинні знати своїх уславлених, а нині зовсім забутих героїв, слава про яких колись гриміла по всіх усюдах.

Микола Якович Мандрика народився 7 січня 1777 року в полковому місті Прилуках у дворянській родині. Мабуть за військові заслуги батька, його, у віці 16 літ, 1 січня 1793 року зарахували сержантом до знаменитого лейб-гвардії Преображенського полку. Прослуживши у ньому майже рік, він був переведений до лейб-гвардії Семенівського полку, де знаходився три роки. 11 грудня 1796 року він переходить рядовим до елітарного Кавалергардського полку, що на той час було великою честю для кожного військового. Через рік, а саме – 17 листопада 1797 року, М.Я.Мандрика отримує звання унтер-офіцера і призначення до лейб-гвардії Гусарського полку, який став для нього рідним на цілих 20 років. Саме в цьому славетному полку він розпочав службу з унтер-офіцера і пройшов усі щаблі військової кар"єри: корнет (з 10 вересня 1798 р.), поручик (з 20 вересня 1799 р.), штабс-ротмистр (з 9 грудня 1801.), ротмистр (з 31 березня 1803 р.) і полковник (з 23 жовтня 1806 р.).

Перше бойове хрещення лейб-гвардії Гусарський полк, а разом з ним і ротмистр Мандрика, якому виповнилося на той час 28 років, отримали в грандіозній битві з французами під Аустерліцем. В кампанії 1807 року полковник Мандрика приймав участь у битвах під Вольфсдорфом і Фридландом. У 1808 році воював проти шведів у Фінляндії. За участь у бойових діях його нагородили діамантовим перстнем з вензелем російського імператора Олександра І.

12 червня 1812 року, 600-тисячна французька армія під командуванням імператора Наполеона Бонапарта форсувала ріку Німан і розпочала похід на Москву. І саме у цей знаменний день полковника Миколу Мандрику, як одного з найкращих бойових офіцерів російської армії, призначають командиром лейб-гвардії Гусарського полку. У той час полк входив до 1-ї Західної армії під командуванням військового міністра генерала від інфантерії М.Б.Барклая-де-Толлі, яка налічувала 127 тисяч чоловік і мала 550 гармат.

З першого дня війни гусари М.Я.Мандрики у безперервних кровопролитних бояк. Полк мужньо чинив опір сталевому натиску військ Наполеона.13 липня 1812 року, біля невеличкого сільця Островно, неподалік від Вітебська в Білорусі, відбулася грандіозна битва між авангардом армії Барклая-де-Толлі та військом французького маршала Мюрата. Полк Мандрики входив тоді до складу 4-го корпусу Остермана-Толстого. До 10 годин вечора гусари утримували позиції під згубним вогнем ворожої артилерії.

14 липня, уже у складі 3-ї піхотної дивізії Коновницина, полк Мандрики приймав участь у жорстокій битві під хутірцем з корчмою Какув"ячин. У цій битві, вперше під час військових дій на території Росії, французькі війська йшли в атаку під проводом самого Наполеона. Про героїчну участь у цих подіях гусар, свідчить орден Святого Володимира 3 ступеня, вручений Миколі Мандриці після бою.

А потім – грандіозна битва за Смоленськ, участь полку в боях під Ставнями (27 липня), під Бредихіним (7 серпня). Російська армія відступала з боями до Москви. 8 серпня імператор Олександр І підписав указ про призначення на пост головнокомандуючого російською армією генерала М.Кутузова. А в цей час російські війська відходили до Вязьми і далі до Можайська.

26 серпня 1812 року відбулася історична Бородінська битва. У кривавому герці зійшлося під невеличким російським селом більше чверті міьльйона солдат. Російська армія зазнала поразки, але наполеонівські війська були вкрай знекровлені й деморалізовані.

Гусарський полк з першого і до останнього моменту приймав участь у цій битві. Командир полку був нагороджений за участь у ар"єргардних боях і за Бородіно орденами Святої Анни 2 ступеня і Святого Володимира 3 ступеня.

2 вересня 1812 року Наполеон увійшов до залишеної російськими військами Москви. А потім був тяжкий і принизливий для непереможного досі Наполеона відступ французьких військ. Лейб-гвардії Гусарський полк Мандрики вкрив себе славою у боях з французами під Малоярославцем, Вязьмою, Красним, Полоцьком, Чашниками та ін. За хоробрість і мужність у Вітчизняній війні 13 квітня 1813 року полку були вручені три георгіївські штандарти з написом: "За отличие при поражении и изгнании неприятеля из пределов России в 1812".

Якось за старою звичкою завжди, згадуючи про війну Росії Олександра І з Францією Наполеона, вважалася само-собою зрозумілою річ, що росіяни воювали з французами, захищаючи свою вітчизну, тому то й війна звалася Вітчизняною, про непереможність і стійкість російської нації. І зовсім не приймалося до уваги те, що у складі російської армії воювали цілі полки і, навіть, ополченські дивізії українців. Багато тисяч наших співвітчизників приймали найактивнішу участь і в Бородинській битві. Не кажучи вже про геройський полк гусарів Мандрики, згадаймо ще й Одеський і Тернопільський піхотні полки, Глухівський і Малоросійський кирасирські полки, Охтирський гусарський, Київський, Новоросійський, Харківський і Чернігівський кавалерійські полки корпусу Сіверса і багато інших.

Командування полком М.Мандрика передав іншому 1 жовтня 1812 року, але й далі лишився в полку. Приймав участь у поході до Німеччини,в бойових діях у Саксонії, у битві при Люцені 20 квітня 1813 року, у боях на території Франції: у штурмі міста Седан 3 лютого, в битві під Монмирайл 4-5 лютого 1814 року. Потім його перевели в Гродненський гусарський полк, в складі якого він знову у безперервних боях на французькій територіії.За блискуче проведену військову операцію при Лобресселі 19 лютого 1814 року його нагородили найпочеснішим бойовим орденом Святого Георгія 4 ступеня, а за блискавичну кавалерійську атаку під час штурму Парижа 19 березня – отримав королівський орден Прусії "За достойність".

Після війни М.Я. Мандрика вирішив був піти у відставку "за станом здоров"я". Але без армії він уже жити не міг. Відпочивши і підправивши здоров"я з 25 січня 1816 року по 17 липня 1819 року, він знову серед своїх, у війську. Займався удосконаленням кавалерії, комплектував кінські заводи для гвардійських полків.

5 листопада 1821 року його призначили начальником кирасирської дивізії, а 29 січня 1826 року відрядили до окремого корпусу військових поселень в Слобідську Україну. 19 березня 1826 року йому присвоєне звання генерал-майора. 6 листопада 1826 року відряджений до уланської дивізії і до 4 грудня знаходився при військових поселеннях.

4 грудня 1830 року М.Я.Мандрику призначили окружним генералом 4-го округу в місто Казань, а 17 березня 1845 року йому присвоєне звання генерал-лейтенанта.Окрім бойових нагород, генерал Мандрика був ще нагороджений орденами: орденом Святого Станіслава 1 ступеня 1 січня 1834, Святої Анни 1 ступеня з імператорською короною 6 грудня 1842 року, Святого Володимира 2 ступеня 25 грудня1851 р, та ще трьома медалями.

У родинному житті бойовому генералу не везло. Він пережив двох дружин і одружився на третій – доньці обер-провіантмейстера Марфі Миколаївні Чаішевій. Від першої дружини в нього було дві доньки: Олександра (нар.30 травня 1806 р.), Олена (нар. 10 липня 1805 р.), від другої – син Андрій (нар.16 серпня 1816 р.), донька Варвара (нар.20 червня 1812 р.), донька Катерина (нар. 23 квітня 1814 р.). Марфа Миколаївна 17 липня 1833 року народила йому сина Миколу, який теж був офіцером і служив у батьковому лейб-гвардії Гусарському полку.

Помер Микола Якович Мандрика в місті Казані, перебуваючи на бойовому посту 6 липня 1853 року, віддавши військовій службі 57 років свого неспокійного життя.

Джерела і література:
1. Центральний державний військово-історичний архів Росії в Москві. Фонд 400, опис 12, справа 5353, арк. 4-10. (Формулярний список).
2. Центральний державний історичний архів Росії в Санкт-Петербурзі. Фонд 1343, опис 25, справа 1332, арк. 2-12.
3. Бородино 1812. – М.: "Мысль", 1989, с. 38-78.
4. Советская военная энциклопедия. Том 3. – М., 1977, с. 73.
5. Павловский И.Ф. Полтавцы. Полтава, 1914, с. 206.

Федір Мищенко

До середини ХІХ століття в Україні сформувалося і входило в силу купецтво. Купцями ставали заможні міщани і селяни, які розбагатіли лише за рахунок природженому розуму, вміння заробляти і рахувати гроші, інколи навіть завдячуючи простій удачі в ділах. Купці вже мали можливість навчати дітей у найкращих учбових закладах, відпочивати на уславлених європейських курортах, купувати шедеври мистецтва і створювати домашні картинні галереї. Далеко сягнула слава про українських купців-меценатів Терещенків, Харитоненків, Бродських.

Ставало на ноги купецтво і в Прилуках. Широко відомими у нашім краї стали імена заможних купців Московченків, Тарасевичів, Кисловських, Чайкіних, Новових, Шарків, Мищенків, Рабиновичів, Золотарьових, Фраткіних та інших. Вони мали найкращі магазини і будинки, фабрики і заводи, управляли банками і фірмами, тримали в руках усю міську торгівлю. Усі найкращі будинки в місті належали не дворянам, а саме купцям. Вони й до нині прикрашають наше місто. Прилуцькі купці будували церкви, давали гроші училищам і гімназіям, утримували притулки. І поступово, як то кажуть, вибивалися в люди. Вони не жаліли ніяких грошей для того, щоб надати своїм дітям найкращу освіту. Вивчившись в гімназіях і університетах, купецькі діти самі ставали ученими, письменниками, митцями, підприємцями.

Одним із таких купецьких дітей і був наш земляк Федір Мищенко. Його ім"я по праву стоїть першим у плеяді видатних прилучан – уродженців 19 століття.

Український історик античності, педагог, професор, член-кореспондент Петербурзької Академії Наук, відомий громадський діяч Федір Герасимович Мищенко народився в Прилуках 18 лютого 1847 року в багатодітній родині прилуцького купця 3 гільдії Герасима Калениковича та Устини Микитівни Мищенків. Окрім Федора в сім"ї було ще шестеро дітей: Хотина, Палажка, Семен, Павло, Левко і Яків. Мешкали Мищенки в центрі міста, у парафії соборної церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

Дитячі роки майбутнього вченого минули у рідному місті. 1857 року він вступив до парафіяльного училища, яке згодом було реформоване у повітове. Учився відмінно, мав великий потяг до знань і рідкісну пам"ять, перечитав усі книги, які тільки можна було знайти у тогочасному провінційному повітовому місті.

Після закінчення повітового училища 1860 року, вступив до другої міської київської гімназії, яка на той час була вже класичною, тобто, тут крім обов"язкових предметів викладали ще й латину та грецьку мову. Гімназію скінчив із золотою медаллю 1866 року і вступає до Київського університету Святого Володимира. Тут майбутній учений навчається на класичному відділенні історико-філологічного факультету, блискуче закінчує його і лишається стипендіатом на кафедрі грецької словесності. Це був 1870 рік. І відтоді проліг перед ним шлях дослідника грецьких старожитностей, маловторований шлях еллініста історика.

Першим значним твором Федора Мищенка була його дисертація "Фіванська трилогія Софокла", яку він блискуче захистив і отримав 1872 року першу вчену ступінь приват-доцента. А далі титанічний труд ученого-перекладача, ученого-педагога. Спочатку було наукове відрядження до знаменитих сховищ еллінських скарбів Італії, Німеччини, Франції. Потім, повернувшись додому під величезним враженням всього побаченого, молодий учений взявся за найскладніші переклади видатних авторів, з головою поринув у роботу. У 1880 році завершив переклад і видав 17 книг "Географії" Страбона та 4 книги "Історії" Фукидіда. До кожної роботи перекладач додавав вичерпні, найдокладніші коментарі, покажчики та примітки, кожне видання супроводив вступною статтею.

1881 року вчений з великим успіхом захистив докторську дисертацію з історії раціоналізму в Стародавній Греції, яка принесла йому славу одного з найкращих фахівців з античної літератури. Він також був і талановитим педагогом, послухати професора Мищенка, коли він стояв за кафедрою, збігалися студенти з усього університету.

Але плідно працювати в Києві, у рідних стінах, йому все ж не довелося. Наприкінці 1870-х років відновила свою діяльність репресована нещодавно українська патріотична організація "Громада", в роботі якої найактивнішу участь став брати і Федір Герасимович. Громадівці об"єдналися навколо журналу "Киевская старина", зблизилися з народниками і лібералами, допомагали у створенні "Просвіти" та поширення її впливу в усіх регіонах України. Вірні царські служаки, чиновники від науки, примітили у знаменитого еллініста потяг до українофілів, до демократичних наукових сил, себто він виявився на біду собі патріотом України. Його почали переслідувати і 1884 року звільнили з університету. Настало п"ятирічне адміністративне вислання з Києва. Та вчений ще встиг завершити і 1885 року видати 9 книг знаменитої "Історії" Геродота. Наступні три роки він працює над надзвичайно складним перекладом "Історії Пелопонеської війни" Фукидіда у двох томах.

Лише у 1889 році славетному вченому знову вдалося продовжити педагогічну діяльність на посаді ординарного професора Казанського університету. Відтоді все життя і творчість Мищенка пов"язані з Казанню. Тут він остаточно стведився як неперевершений знавець і викладач античної історії, видатний філолог та громадський діяч. П"ять років життя віддав Федір Герасимович за те, щоб світ побачив блискучий переклад сорока книг "Загальної історії" Полібія. Це був творчий і громадський подвиг ученого-патріота.

1895 року його обрали членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук. Він виступає з грунтовними доповідями на археологічних з"їздах у Ризі й Києві, здійснює наукові закордонні відрядження, під кінець свого життя здійснив вимріяну роками поїздку до милої його серцю Греції. У 1903 році завершив свою лебедину пісню – переклад "Промов" Демосфена. А потім тяжко занедужав і повернувся в Україну, до Києва. 28 жовтня 1906 року його не стало.

На привеликий жаль досі не вдалося знайти місце поховання нашого видатного земляка. Про нього, про його творчість написано вкрай мало, навіть багатотомна сучасна українська енцилопедія спромоглася виділити лише кілька скупих рядочків для цієї великої людини. А всезнаючі європейські мудреці Брокгауз і Єфрон вмістили у своєму знаменитому 82-томному словнику декілька чудових Мищенкових статтей з давньогрецької історії. Зовсім недавно вдалося натрапити на слід Якова Герасимовича Мищенка, який теж пішов стопами старшого брата. Він також закінчив Київський університет і викладав давньогрецьку мову в Прилуцькій класичній гімназії. Дослужився до чину статського радника і мав орден Святого Станіслава ступеня.

Зазвичай не пам"ятають іменитого земляка і в рідних Прилуках, лише чудом збереглася на старому цвинтарі всіма забута могилка батьків знаменитого колись на весь світ ученого. Вони обоє – і батько і мати померли в один рік. Брати Мищенки на могилі спорудили скромний пам"ятник з написом: "Здесь погребены родители семейства Мищенко отец Герасим Калинович умер 18-го мая 1866 года, прожил 67 лет. Мать Иустиния Никитишна умерла 13-го апреля 1866 года, прожила 46 лет. Вечная им память".

Василь Величко

Мабуть, нема жодної людини, яка б цікавилася вітчизняною історією і, яка б не чула про знаменитого козацького літописця Самійла Величка, автора визначної пам"ятки вітчизняної історіографії – чотирьохтомного українського літопису, в якому найбільш правдиво і вірогідно висвітлена історія Козацької держави другої половини 17 – початку 18 століття. Але мало хто знає, що стародавній козацький рід Величків має своє коріння в Прилуках і на Прилуччині. Є також усі підстави вважати, що й сам літописець родом з Прилук, про що свідчить багато історичних фактів. В Прилуках Велички безперервно мешкали у 18-му і 19-му століттях.

Засновником свого роду прилуцькі Велички завжди вважали поважного козацького старшину Якова Степановича Величка, який на протязі 22 років (1742-1764) перебував на відповідальній посаді полкового осавула в Прилуцькому полку. За роки свого правління, він отримав у власність досить значні земельні угіддя і поселив на удайській притоці річечці Линовиці кілька невеликих хутірців, з яких потім, наприкінці 18 століття утворилося чималеньке село, яке отримало назву від імені засновника – село Величківка. Нині це село Богданівка на Прилуччині. Яків Степанович очевидно був онуком літописця.

Досить помітною постаттю на Прилуччині був і онук осавула Микола Іванович Величко, що мав маєток у Замості та був власником чималої кількості кріпацьких душ у кількох селах і хуторах навколо Прилук. Це саме в його замостянському маєтку, знаменитий наш земляк Павло Білецький-Носенко заснував найперший у нашім краї приватний пансіон для дворянських дітей.

Знаменитим на всю Російську імперію став і онук Миколи Івановича – талановитий поет, прозаїк і публіцист Василь Львович Величко, прямий нащадок козацького літописця. Народився він 14 липня 1860 року в Прилуках, в старовинній дідівській садибі на Замості промайнуло його дитинство. А потім навчався у приватному пансіоні в Києві, де вперше спробував писати ліричні вірші для розваги своїм друзям-пансіонерам. Після виходу з пансіону – вступив до знаменитого на той час і престижного Санкт-Петербурзького імператорського училища правознавства – першорозрядного учбового закладу закритого типу, заснованого принцом Ольденбурзьким "для образования благородного юношества на службу по судебной части". Сюди приймали лише дітей потомственних дворян. Цікаво, що це училище закінчили такі видатні діячі культури як композитори Петро Чайковський і Олександр Сєров, художній критик Володимир Стасов, письменник і публіцист Іван Аксаков та багато інших знаменитих росіян.

У роки навчання в училищі, Василь Величко почав серйозно займатися поезією. Багато писав, друкуватися почав з 1880 року, інколи під літературними псевдонімами В.Воронецький, В.Львов. Відомі його поетичні твори того періоду: "Призыв". "Близость весны". "Хутор на Украине". Його вірші барвисті й соковиті, легкі й оптимістичні, часто-густо з тонким гумором і добродушною усмішкою. Вони всім подобаються і молодий поет швидко здобув славу, особливо серед столичної молоді.

Після закінчення училища служив чиновником у Міністерстві державного майна та в Міністерстві юстиції в Петербузі. Друкував свої твори у газетах і журналах "Новое время", "Северный вестник", "Наблюдатель", "Труд", "Русская мысль", активно спілкувався з поетами, художниками, акторами, мав дружні стосунки з Іллею Рєпіним, Миколою Лєсковим.

Перша збірка віршів Василя Величка "Східні мотиви" вийшла у 1890 році. Вона викликала великий резонанс у пресі й суспільстві. Критики визнали, що автор має велике поетичне обдарування. Другою окремою поетичною збіркою була книжечка для дітей, яка так і називалася "Стихотворения для детей". У творах для дітей автор звертався до них як до рівних, навчав їх людяності, доброти, чуйності, висміював лінощі, вередливість.

Василь Величко не цурався й художньої прози, з-під його пера вийшли талановиті оповідання "Княжна Нина" "Нежданчик", "Записки Духа". та велика повість "Порядочные люди", Його перу належить і грунтовна дослідницька праця – біографія видатного російського філософа-ідеаліста Володимира Солов"йова, яка витримала два видання.

У 1897 році поет покидає Петербург і їде до Грузії, де стає редактором-видавцем тифліської газети "Кавказ". Тут він друкує свої гострі критичні статті, памфлети. Редакторська діяльність Величка на Кавказі була не тривалою. Його непримиренна позиція та гостра тональність газети багатьом не сподобались і тому через три роки він знову повертається до Петербурга, але уже як визнаний публіцист і видавець. У 1901 році Величко стає редактором часопису "Русский вестник", в якому виступає з публіцистичними матеріалами, політичними статтями, рецензіями, перекладами східної поезії. Написав у цей час і видав кілька водевілів, віршовану драму "Меншиков",які мали неабиякий успіх у столичних театралів.

У кінці 1903 року статський радник, кавалер ордена Святої Анни третього ступеня, відомий поет, прозаїк, публіцист і драматург Василь Львович Величко повернувся з Петербурга на батьківщину і поселився на хуторі Вернигорівщина, в старовинному родовому маєтку. Часто бував у Прилуках, цікавився життям земляків, мав з ними численні зустрічі. Але це було не довго. На 44-му році життя 13 січня 1904 року підступна хвороба звела його в могилу.

Його поховали на старовинному хуторі Вернигорівщина, поселеному в першій половині 18 століття Андрієм Горленком за дві версти від села Хаєнки, на правому березі лісової річечки Гнилиці притоки Іченьки. Ще в 1920-ті роки шановний професор Василь Іванович Маслов, який тоді завідував Прилуцьким округовим музеєм, хотів знайти могилку нашого поета, та мабуть забракло часу. А нині відшукати її і зовсім не має ніякої надії, бо вже й хутірця Вернигорівщини, або як його ще називали – Верхньогорівщини, не існує в природі. А жаль. Достойна й талановита була людина.

Олександр Щербина

На Прилуччині і в Прилуках козацький рід Щербин відомий з часів Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського поневолення. Розумні, працьовиті, вільнолюбиві Щербини міцно сиділи на приудайських землях можливо ще й з часів Київської Русі. Вони не переводились у наших краях ніколи.

1649 році до Реєстрів Війська Запорозького записано в Прилуцькому полку відразу аж чотирьох рядових козаків з прізвищем Щербина. А згодом, мабуть, которийсь із них дослужився до старшинського чину, і вже на початку 18 століття з"являються на Прилуччині Щербини – дворяни, а ще згодом і Щербини – священики дворянського походження.

З початку 19 століття відомі імена трьох братів Щербин – служителів церкви, з яких один – Никифор Захарович Щербина був паламарем Преображенської церкви в містечку Переволочній і мав аж десятеро дітей. Всі вони повиростали, пішли у життя і умножили та продовжили щербинівський рід.

Один із синів Никифора – Мусій, вивчився в Переяславській семінарії, одружився на молодій попівні й отримав місце панотця Трьохсвятительської Кустівської церкви в Прилуках. Молоде подружжя прижилося на Кустівцях. Мусій Никифорович неподалік від церкви побудував чималий будинок, посадив гарний сад і завів розкішну леваду. У них з дружиною Домахою Титівною народилося троє синів і донька, всі вони стали достойними людьми, а наймолодший Олександр прославився у всьому вченому світі, як прекрасний педагог, лектор, психолог, філософ.

Олександр Мусійович Щербина народився 17 лютого (2 березня за ст.стилем) 1874 року в місті Прилуках, на Кустівцях. Його життєвий шлях на цій землі помічений жахливою трагедією, яка сталася тоді, коли йому не виповнилося і трьох років. Хлопчик, бавлячись на подвір(ї, упав у яму з вапном і отримав опіки не тільки всього тіла, але й внутрішніх органів, та ще й лишився зору. Здавалося б що доля його вирішилася раз і назавжди: сліпий каліка, людина відрізана від усього білого світу, ні на що не здатний і нікому не потрібний інвалід. Та на щастя все склалося зовсім інакше. Воля до життя, допитливий природній розум, виключна сила волі призвели до того, що він зміг стати не тільки повноцінним членом суспільства, але й людиною певною мірою видатною, яка принесла багато користі іншим людям.

Він у ранньому віці опанував грамоту, навчився читати завдяки вирізаній із картону абетці, яку виготовили для нього старші брати. А ще він любив фізичну працю, завжди уважно прислухався до розмов дорослих, вчився розпізнавати оточуючий світ. У дружній родині Щербин всіляко сприяли розумовому розвитку скаліченого хлопця. Діти вчили уроки і багато читали вголос, щоб міг все чути й Олександр. А справжнім щасливим днем у його житті був той, коли старший брат Костянтин привіз з Одеси першу книгу, надруковану рельєфним шрифтом, спеціально для незрячих. З того й почалася інтенсивна освіта майбутнього вченого. Він швидко і досконало освоїв систему Брайля, за допомогою братів вивчив навіть іноземні мови: німецьку і французьку, а згодом ще й латинь і грецьку. Потім, кілька років навчання у Прилуцькій класичній гімназії та її успішне закінчення, успішний вступ на історико-філологічний факультет Київського університету імені Святого Володимира, золота медаль за студентську наукову працю "Вчення Канта про річ в собі".

1905 року Олександр Мусійович успішно закінчив відділення класичної філології в університеті з дипломом першого ступеня. Але влаштуватися на роботу спочатку не вдалося і лише через чотири роки його запросили на кафедру філософії Московського університету, де після блискуче витриманих іспитів, його затвердили в званні приват-доцента.

В університеті Щербина читав курси логіки, психології, етики, давньогрецької філософії й відразу ж завоював визнання прекрасного педагога і лектора. Перша світова війна породила багато покалічених людей, з"явилося немало тих, на кому випробували сатанинський винахід початку століття – бойові гази, від яких солдати ставали сліпими каліками. Саме це спонукало вченого зайнятися маловідомою наукою – тифлологією або тифлопедагогікою, тобто, методикою освіти незрячих людей. Він часто відвідував військові шпиталі й притулки для інвалідів війни, розмовляв з воїнами, які втратили зір, піднімав їм дух, допомагав знайти місце в житті.

1916 року О.М. Щербина вступив до Московського технічного товариства, де він підготував проект працевлаштування воїнів, які втратили зір на фронтах війни. Згодом захопився ідеєю створення сільськогосподарської колонії для сліпих. Всі ці роки він активно виступав з доповідями та науково-популярними лекціями про нагальну потребу спільної праці і навчання зрячих людей з незрячими. Виступав Щербина в багатьох містах України та Росії. Разом з дружиною Ганною Петрівною він побував більш як у 40 містах зі своїми лекціями, які мали завжди великий успіх і збирали багато людей. Усі грошові збори вони передали у фонд допомоги сліпим воїнам та сім(ям загиблих на фронтах.У цей час виходять друком його наукові праці: "Лекції з логіки і методології етики"(1914), "Сліпий музикант" Короленка, як спроба зрячих збагнути психологію сліпих"(1916), "Про сумісне навчання сліпих із зрячими"(1917), "Про потреби сліпих"(1917), тощо.

Після жовтневого перевороту в Росії вчений 1918 року ще встиг отримати звання професора, але скоро лишився без роботи, більшовикам не знадобилися послуги не тещо сліпих, але й зрячих філософіфів і психологів, їм більше імпонували наглядачі й кати, "психушки" й табори для духовної еліти.

1920 року професор повернувся в Прилуки і влаштувався на роботу викладачем педагогічного технікуму, де вже викладали такі ж само безробітні професори як В.І. Маслов, М.І. Демков. У технікумі Щербина організував тифлологічний гурток, в якому студенти навчалися за розробленим ним курсом тифлопедагогіки, вчений готував молодих людей для роботи з сліпими дітьми в тих районах, де вони будуть працювати після навчання в технікумі.

В 1926-27 роках Олександр Мусійович активно допомагав професору В.І. Маслову створювати історико-краєзнавчий музей в Прилуках і Раду наукових працівників Прилуччини. Він був ініціатором і творцем "Об"єднання сліпих" у Прилуках, яке й очолював. Дуже активно займався організацією майстерень і працевлаштуванням сліпих. Прилуцьким партійним керівникам не до душі була активність, великий авторитет і популярність сліпого філософа. Почалися переслідування і цькування за чітко опрацьованими і перевіреними на багатьох авторитетах сценаріями. Спочатку організували лист "трудящихся масс", а вірніше – студентів Прилуцького педтехнікуму, якого навіть в місцевій газеті надрукували під заголовком: "Вимагаємо звільнити проф. Щербину". Виявилося, що професор не тільки не став "воінствующим безбожником", але й досі вірить у Бога, та ще й, страшно сказати, інколи бачили як він хреститься. З роботи його попросили а до комчекістських катівень не потрапив лише через свою незрячість.

З 1929 року Щербина в Києві, працює професором на дефектологічному факультеті з тифлологічним відділенням Київського педінституту. Діяльність вченого була широко відомою, його не раз запрошували на міжнародні з"їзди, його доповіді слухали в Києві, Москві, Відні, Амстердамі, Мадриді. Працював завжди захоплено, з азартом, віддаючи всього себе улюбленій роботі.

1932 року О.М. Щербина тяжко захворів і через два роки помер. Центральна газета "Правда" 12 січня 1934 року надрукувала телеграму ТАРС: "7 січня в Києві помер професор Щербина – видатний науковий і громадський діяч..." Праця вченого не лишилася марною, якщо тепер незрячі студенти, аспіранти, викладачі різних галузей науки – явище звичайне, то це великою мірою справа і його рук.

У Прилуках на вулиці Петро-Павлівській (Червоноармійській) зберігся будинок О.М. Щербини і залишки його садиби, на території якої 1991 року встановлена меморіальна дошка на кошти кустівських мешканців.”

Назад