| Розмір шрифта | А | А | А | Фон | Б | Б |
ВИДАТНІ ЗЕМЛЯКИ
З Городнею пов’язані імена багатьох видатних людей. Серед них Герой України видатний політичний та державний діяч сучасності, автор Акту проголошення незалежності України, Левко Лук’яненко, засновник вітчизняної хірургії М. Волкович, академіки В. Баженов, О. Кухтенко, народні художники України та Росії О. Лопухов, Й. Серебряний, літератори І. Стебун, А. Кацнельсон, П. Дорошенко, народний депутат України Л. Бірюк.
В Городнянській гімназії у 1914-1918 роках навчався український поет В.Г. Чумак.
Чимало знаних та шанованих городнянців об’єдналися в Городнянський регіональний осередок товариства „ Чернігівське земляцтво” у Києві. Його головою є професор, заслужений працівник народної освіти України Петро Назимко.
Сім наших земляків стали Героями Радянського Союзу, 2 – носять почесне звання – Герой соціалістичної праці.
ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ
Лук’яненко Левко Григорович Народився 24 серпня 1928 р. у селі Хрипівка Городнянського району на Чернігівщині. 1944-1953 рр. — служив у Совітській* армії в Австрії, в Азербайджані.
1953-1958 рр. — студент юридичного факультету Московського університету. 1958-1961 рр. — адвокат на Львівщині. 1958 р. заснував підпільну націоналістичну організацію — Українську робітничо-селянську спілку. 1961 р. заарештований і засуджений до страти, яку змінено 15-річним ув`язненням. Після звільнення оселився в Чернігові (1976), став одним із засновників Української
Гельсінської спілки (УГС). У грудні 1977 р. знову заарештований і в червні 1978 р. засуджений до 10 років тюремного ув`язнення і 5 років заслання. Був головою УГС.
1992-1993 рр. — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді.
1994-1997 рр. — Президент Української ланки Всесвітньої Ліги за свободу й демократію.
1994-1996, 1998-2000 рр. — голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Народний депутат України трьох скликань. Член Національної спілки письменників України. Академік Вищої школи України. Почесний директор Українсько-південноафриканського інституту політичного лідерства та лінгвістики ім. Нельсона Мандели МАУП. Почесний доктор Міжнародної Кадрової Академії.
Голова Ради старійшин Української республіканської партії "Собор". Нагороджений Почесною відзнакою Президента України, медаллю Св. Володимира "Борцям за волю України" від СКВУ та відзнакою "Офіцерський хрест з мечами" від СОУ. Альбертський університет Канади надав Л. Лук`яненку почесний ступінь доктора права. Автор книг: "Сповідь у камері смертників", "Вірю в Бога й Україну", "Не дам загинуть Україні", "На землі кленового листка", "Національна ідея і національна воля" та ін.
АБРАМ ІСАКОВИЧ КАЦНЕЛЬСОН
Абрам Ісакович Кацнельсон відомий український поет. Народився 1січня 1914року в місті Городні Чернігівської області в родині вчителя. Закінчив Київський університет та аспірантуру з теорії літератури.
У роки Другої світової війни був кореспондентом армійської газети. Нагороджений бойовими орденами, медалями, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Лауреат премії імені Максима Рильського (1984) та Івана Кошелівця (2001). Член Національної Спілки письменників України й Міжнародного ПЕН-клубу. Заслужений діяч мистецтв України (1994).
Поет високої напруги мислі й почуття, високої культури слова, Абрам Кацнельсон у своїй творчості завжди прагнув осягнути висоту малої людини, високої в її діяннях і помислах.
З раннього дитинства закохався в українську мову, в її музичність, в її багату, красиву лексику – і з восьми років почав писати вірші українською мовою.
Перший успіх прийшов до нього у 1935 році, коли побачила світ його перша збірка “Краплі сонця”. Один з найбільших пошуків у мистецтві – знайти себе. За своє творче життя Абрам Кацнельсон пробував писати у різних поетичних жанрах. Писав не тільки ліричні, а й епічні вірші, поеми і навіть віршовану повість. Але саме ліричний вірш для нього – це монолог душі.
Тема кохання становить основу сюжетів багатьох творів мистецтва, зокрема, поетичних, і найчастіше - трагедійних. Щасливе і тривале кохання – явище рідкісне. У А.Кацнельсона велика сюїта ліричних віршів про кохання – і про одну і ту ж кохану. В них цілісність почуття. І що особливо в поезії буває не часто – вірші про любов, у похилі літа. Від одного з перших його віршів, в якому говориться, що кохана завжди йтиме поруч, - і до одного з останніх його віршів, написаного вже на порозі золотого весілля, звучить той же мотив:
Все разом – вгору і на схили,
в дні радощів і в дні тривог.
І до кінця, і до могили
отак би вдвох, отак би вдвох…
У творах А.Кацнельсона розкривається духовний світ сучасників. Їм притаманні єдність думки і почуття, філософічність, лаконізм, закоханість у рідну мову. Багато віршів поет присвятив рідному місту та його мешканцям:
Городненько моя! В твоїй землі мій корінь –
і причащаюсь я до тебе знов і знов
Радію я з твоїх новітніх перетворень,
я однолюбом зріс, а ти ж – моя любов…
Творче життя А.Кацнельсона охоплює великий період в українській літературі. Він був не тільки свідком, а й активним учасником літературного процесу.
Створення всього небесного й земного, зокрема людини, її розуму – велика, досі непізнана таємниця. А життя стверджує протилежне. Все найкраще, найсвітліше ми називаємо “божественним”. Про талант в народі кажуть “дар Божий”. Віра в Бога тримає людську мораль. Без віри людині жити важко. Для А.Кацнельсона Бог – Всевишній творець Всесвіту, перед яким звітує його душа, його совість, що не дозволяє йому бути аморальним, гріховним.
А.Кацнельсон мав щастя багато років близько спілкуватися з сучасними йому корифеями української поезії – Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Миколою Бажаном. Він надрукував про них статті й спогади про їхню діяльність.
Тема війни, посідає, природно, велике місце в його поетичній творчості. Це відбилося в колориті фронтових віршів, особливо перших років війни. Потім – поезії про побачене й відчуте в країнах Східної Європи. Солдацька пам`ять стала міцною підвалом його моралі, його духовності, вона ще більше утвердила ненависть до всілякої агресії, руйнівництва.
Є ще одна прикметна особливість поезії А.Кацнельсона – вірші на єврейську тему. Український поет, який ніколи не приховував свого походження, за духом і естетикою своєї літературної творчості, можна сказати, став світовим українцем і гідно представляв нашу культуру і мову далеко за межами рідного краю. Є в нього вірші про Холокост. Холокост – один з найстрашніших злочинів фашистів, пам`ять про нього ніколи не перестане хвилювати людство.
Після загострення важкої хронічної хвороби , відомий український поет Абрам Кацнельсон переїздить до Сполучених Штатів, в Лос-Анджелес (Штат Каліфорнія).
В Америці з`являються друком його нові поетичні збірки – “Поклик висоти” (1996) та “В німбі сивини” (1998), відбуваються творчі вечори за участю автора в українському посольстві у Вашингтоні, у Сан-Франциску, Філадельфії, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Канадійському Торонто.
Але й там А.Кацнельсон не поривав творчого зв`язку з Україною, надсилаючи до часописів свої вірші, спогади, роздуми тощо. Особливо тісний контакт підтримував із журналами “Київ”, “Дніпро” та газетою “Літературна Україна”.
Неспроста насолоджуємося карбованими, внутрішньо зчепленими рядками поета, який у формі виразу думок та почуттів про старість залишався вірним собі як Майстер, як людська особистість.
Той рух, той плин я здавна ще люблю,
І так не хочеться в собі застигну
І все спішу, щоб тільки більше встигнути,
Немов ковтки у спеку, дні ловлю…
Доля дала йому відносно довге життя. На 89 році життя 21 серпня 2003 року обірвалося життя Абрама Ісаковича Кацнельсона, майстра поезії, глибокого її знавця і дослідника, багаторічного наставника літературної молоді, ретельного пошукача і чуйного вихователя поетичних талантів, десятки сотні яких робили перші кроки в поезії, з його допомогою виросли й утвердились в літературі, нині живуть і примножують свої здобутки в різних регіонах України. Майстром зерна мудрості й доброти, толерантності й громадської честі дали надійні плоди на благодійній ниві нашої літератури.
МИКОЛА МАРКІЯНОВИЧ ВОЛКОВИЧ
Микола Маркіянович Волкович(1858 —1928) — учений-хірург, академік ВУАН (з 1928).
У 1882 р. закінчив університет св. Володимира, в якому викладав до 1922. З 1923 — завідувач кафедри хірургії Київського відділення Головнауки Наркомосу України. Одним із перших в Україні опанував методику проведення найскладніших хірургічних операцій.
Народився Микола Маркіянович в 1858 році м. Городні Чернігівської губернії.
В 1882 році закінчив медичний факультет Київського університету і був залишений при госпітальній хірургічній клініці. В 1888 році захистив докторську дисертацію „ Риносклерома з клінічної, патолоанатомічної та бактеріологічної сторін". Повернувшись з зарубіжного відрядження був обраний приват-доцентом Київського університету і став читати курс десмургії з вченням про переломи і вивихи, діагностику хірургічних захворювань і курс захворювань вуха, горла, носа. В 1893 році Микола Маркіянович був призначений завідувачем великого в Києві хірургічного відділення Олександрівської лікарні. В 1903 році Волкович М.М. обраний професором госпітальної хірургічної клініки. З 1911 по 1922 рік він очолював факультетську хірургічну, а в подальшому, керував науково-дослідною кафедрою при Київському відділенні Української науки ( в подальшому - АН УРСР ).
М.М.Волкович - автор біля 100 наукових праць з різних питань хірургії,травматології,ортопедії,отоларингології,нейрохірургії,урології. В 1898 році незалежно від американського хірурга Мак-Бурнея став застосовувати при операції апендициту косий фізіологічний розріз передньої черевної стінки, відомий сьогодні в літературі під назвою Волковича-Дяконова. Він першим в 1894 році запропонував і виконав ламінектомію. Великої слави принесли йому також роботи: "Кістково-пластичні операції з приводу туберкульозу кісток ступні та гомілково-ступневого суглобу"(1894), "До хірургії жовчекам`яної хвороби" (1909), "Апендицит, жовчекам`яна хвороба і туберкульозний перитоніт"(1926), "Пошкодження кісток та суглобів"(1928) та інші. Велике розповсюдження здобула запропонована ним шина для фіксації плеча. З 1908 року Волкович М.М. організатор та незмінний голова Київського хірургічного товариства до кінця свого життя.
Помер Микола Маркіянович Волкович 11 липня 1928 року.
ПЕТРО ОНУФРІЙОВИЧ ДОРОШКО
Петро Онуфрійович Дорошко – відомий український письменник - народився 24 грудня 1910 року в с.Тупичеві Городнянського району на Чернігівщині в сім`ї селянина. Вчився в Тупичівській і Городнянській школах.
Закінчив Харківський університет педагогічно-професійної освіти в 1933 році. Потім рік служив в Радянській Армії. Працював у видавництвах.
Роки Великої Вітчизняної війни стали для П.Дорошка роками не тільки людського, але й поетичного змужніння. На фронті був з перших днів військовим кореспондентом спочатку дивізійної, потім фронтової газети “За честь Батьківщини”. В його військову біографію ввійшли бої на Сіверському Донці і на Міусі, в Сільських степах і на Дону, в Сталінграді і на Дніпрі, на Віслі і на Одері... В ті роки вийшли три невеликих книги віршів: “Сади Червонограда” (1943), “Дальні заграви” (1945), “Насущний хліб” (1946). Демобілізувався у 1947 році. Нагороджений орденами і медалями.
У наступних книгах поета, особливо тими, що вийшли в 40-50-х роках, легко простежується істотна обставина його життя: він багато подорожує і не абияк, а з свідомою творчою метою. Подорожує не по далеких зарубіжних краях, не по туристських маршрутах, - по степах, горах і ріках рідної України, по засніжених просторах Арктики, по Сибіру і Алтаю, Якутії і Середній Азії, по прикаспійських пісках і гірських нетрях Кавказу. Критики називали Петра Дорошка “поетом дальніх доріг”.
Вірші головних збірок повоєнного десятиліття – “Заполяр`я” (1950), “Серед степу широкого” (1952), “Дальні подорожі”(1954), а частково й наступних – “Літа і думи” (1957), “Дарунок” (1960), “Пісня продовжується” (1962) та інші – засновані на життєвих враженнях, здобутих в далеких і близьких мандрах від затишної Чернігівщини до головокрутних висот Паміру.
Він – автор кількох поем. Це “Сандомирський плацдарм” (1944), “Городок” (1951), “Вілюйській в`язень” (1955).
У 1959 році вийшла книга дитячих віршів “У Оленки коло хати”. В зрілому віці його покликала до себе й художня проза. Перша повість “Лісова гута” побачила світ в 1964 році, потім “Миколина Антарктида”, роман – “Не повтори мою долю” (1968).
Перу П.Дорошка-прозаїка належить і невелика книжка “Від зорі до зорі” (1987) – спогади про М.Бажана, О.Твардовського, невеликі оповідання, головним чином, про рідну природу.
Займався й перекладацькою діяльністю. Він переклав низку творів О.Пушкіна, І.Крилова, М.Некрасова, В.Маяковського, М.Тихонова, Янки Купала, Я.Колоса, Я.Райниса, Н.Хікмета, К.Хетагурова, А.Перетелі, Л.Стоянової, Ю.Словацького.
Окремі поезії П.Дорошка перекладено російською, білоруською, азербайджансь-кою, якутською, чеською, румунською мовами.
За своє життя Петро Дорошко видав більше сорока поетичних і прозових книг, на яких виростало і виховувалось кілька поколінь людей.
Помер Петро Онуфрійович 7 січня 2001 року в м.Києві.
СЕРЕБРЯКОВ ЛЕОНІД БОРИСОВИЧ
Народився у 1922 році у робітничій єврейській родині на Київщині. Ледь не змалку довелося самотужки заробляти на життя. До писання відчув потяг під час навчання в Київській середній школі, де редагував класну стінгазету. Після півторарічного навчання через матеріальні нестатки змушений був залишити учительський інститут і піти викладати історію та географію у Крутогірську середню школу в Таращанському районі, продовжуючи освіту заочно.
Має диплом філолога і журналіста. Влітку 41-го пішов на фронт. Обороняв Київ, іще звідтоді носить в тілі фашистську кулю. Побував у 4-х німецьких концтаборах. Щоразу тікав. Війну завершив у партизанах. У Смоленській партизанській бригаді “Тринадцять” він там не тільки носив кулемет, а й редагував рукописний журнал “На врага”, писав пісні для партизан, гумористичні оповідки. Після госпіталізації в 1944 році, комісували по “чистій”, став відповідальним секретарем Таращанської районки “Голос колгоспників”, одночасно почав друкуватись в “Київській правді” та “Перці”. Далі секретарював у Кролевецькому райкомі комсомолу, райвиконкомі, заступником редактора районної газети в Глухові. Влітку 1957 р. був редактором городнянського “Колгоспного променя”.
З введенням хрущовської економічної реформи, йому не вистачило місця в нашій газеті, і він став заступником редактора Щорської газети. Далі, брежневська реформа повернула все на свої місця, але Леоніду Борисовичу знов показали на стелю, саме почалася негласна реформа боротьби з сіонізмом і євреїв не брали на роботу на керівні та партійно-політичні посади.
Псевдонім Леоніда Борисовича – Левон Деньдобрий – член Спілки журналістів України, гуморист-сатирик. Автор понад 800 фейлетонів, гуморесок, усмішок, частина яких видрукована в трьох республіканських збірниках та інших виданнях. Нагороджений республіканською журналістською премією “Золоте перо”. Редагував носівську районну газету.
Серебряков Л. проживає в Носівці.
Але серед прози та віршів Леонід Борисович має музичні твори з власними нотами.
ЛІТЕРАТУРА:
Євсієнко М. Словник видатних імен Городнянщини.-Городня, 2002.-52с. С.39-40: Серебряков Л.Б.
ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ ЛОПУХОВ
Олександр Михайлович Лопухов – народний художник УРСР (1964 р.), лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка (1980р.), член-кореспондент Академії мистецтв СРСР, академік Академії образотворчого мистецтва і архітектури (з 1973-1985 роки був її ректором). Досить довго очолював Спілку художників України.
Народився 12 вересня 1925 року в місті Городня Чернігівської області. Життя в нього склалося не легко. Ріс без батька. Виховувала його мати – вчителька. Коли йшло становлення хлопця, розпочалася Велика Вітчизняна війна. Сімнадцяти років пішов захищати Вітчизну. Був тяжко поранений. Двадцятилітнім юнаком він повернувся з фронту і вступив до десятого класу Київської художньої школи. Вона і визначила його майбутнє.
По закінченні художньої школи О.Лопухов навчався на живописному факультеті Київського державного художнього інституту (1947-1953 рр.).
Він швидко став майстром тематичної картини, портрета, пейзажу й натюрморту. Свої роботи почав регулярно експонувати на республіканських, всесоюзних та зарубіжних виставках. Багато з них стали окрасою різних музеїв.
Важливе місце в творчості художника займали твори на тему Великої Вітчизняної війни. Це: “Реквієм” (1965), “Сильні духом” (1967), “Війна” (1969), “В Берліні” (1974), “Перемога” (1975), “Місячна соната” (1970), “Рік 1945-й” (1973).
Його також цікавить історична тематика. Такими є його полотна “Повстання сіроми на Сечі 1786 року” (1974), “Вольниця” (1978-1979), “Устим Кармелюк” (1980-1982).
Значне місце у творчості митця завжди посідали портрети, які він постійно писав у перервах між великими полотнами. Серед найкращих – зображення народних артистів, співаків. Дуже привабливі його жіночі портрети.
Олександр Лопухов за своєю природою лірик. Ця його риса проглядається у численних пейзажах і натюрмортах. Вона ж стала домінантою циклу, що зображує великих композиторів. До речі, Лопухов сам грає на гітарі й чудово співає. Коли він працює у майстерні, то завжди слухає чи народну, чи симфонічну музику. Ця любов до музики й надихнула його створити портрети М.Лисенка, П.Чайковського, Людвіга ван Бетховена, С.Рахманінова.
В 90-х роках митець звернувся до абсолютно нової і несподіваної для нього теми – біблійної. Створив полотна “Моління про чашу”, “Голгофа. Розп`яття”, “Таємна вечеря”.
За своє творче життя Лопухов О.М. створив більше 400 тематичних полотен, портретів, пейзажів, натюрмортів, не кажучи вже про велику кількість підготовчого матеріалу – їх тисячі. Олександр Михайлович і нині входить до складу членів правління Українського фонду культури. Створити стільки творів, вести громадську та педагогічну роботу допомагає велика працездатність Олександра Ми-хайловича. А взагалі це людина з великою, не згасаючою з роками творчою енергією.