АНДРІЯКА

МИКОЛА ІВАНОВИЧ

(1905 - 1977)

заслужений художник Росії

Народився 24 січня 1905 року в місті Прилуки, батько – машиніст паровоза, мати –домогосподарка.

Малюванням почав захоплюватись ще в дитячі роки, але доля вирі­шила по-іншому. У 14-річному віці почав працювати слюсарем у заліз­ничному депо станції Прилуки. У 1923 році переїхав до Москви і, пра­цюючи на заводі, навчався на робітничому факультеті мистецтв.

Закінчивши у 1937 році живописний факультет Ленінградської Ака­демії мистецтв, був направлений до Москви, де працював художником, реставратором.

У 1939 році Миколу Івановича було прийнято до Спілки художників.

З початку Великої Вітчизняної війни був політруком стрілецької роти, а пізніше командиром взводу розвідки. З 1943 року і до кінця війни – художником армійських і фронтових газет.

За участь у Великій Вітчизняній війні нагороджений орденами Віт­чизняної війни ІІ ступеня, Червоної Зірки.

З 1947 по 1952 рік працював у студії військових художників імені Тре­кова. Андріяка один з авторів панорами "Сталінградська битва", діо­рами "Форсування Дніпра". Основні теми творчості – військова, по­бутова, портрет, пейзаж.

Протягом майже 40 років Микола Іванович своє вміння й досвід пе­редавав учням однієї з московських художніх шкіл як викладач, дире­ктор.

У 1968 році за активну творчу роботу і педагогічну діяльність М.І.Андріяка був удостоєний звання заслуженого художника Росії. Його твори займають гідне місце в багатьох музеях Росії, України. Декілька робіт зберігаються і в Прилуцькому краєзнавчому музеї.

 

 

АНТОНСЬКИЙ-ПРОКОПОВИЧ

АНТОН АНТОНОВИЧ

(1762 - 1848)

педагог, літератор, профессор

Народився у 1762 році в місті Прилуки в родині священика. Навча­вся у вищій школі – Київській академії. У 1782 році перейшов до Мо­сковського університету, де одночасно навчався на філософському та медичному факультетах. Успішне навчання в університеті було відзна­чене трьома срібними медалями.

Після закінчення університету Антонський-Прокопович працював ба­калавром учительського інституту, репетитором при університетській гімназії, ад'ютантом кафедри енциклопедії та натуральної історії Московського університету.

З 1788 року Антонський – інспектор і екстраординарний професор університетського пансіону, із 1794 – професор, завідуючий кафедрою сільського господарства, а з 1818 року – ректор університету. У цьому ж році йому присуджено звання заслуженого професора.

Найголовнішою, найулюбленішою серед посад, які займав Антон Антонович, була посада директора шляхетного пансіону. Цій справі він віддав усі свої сили. У пансіоні навчалися такі відомі діячі як В.Жуко­вський, О.Грибоєдов, Д.Писарєв, М.Лермонтов, М.Фонвізін...

Заняття в пансіоні були побудовані так, щоб "не обмежувати приро­дних здібностей і не вимагати від дітей рівних в усьому успіхів". Ви­пускники володіли ґрунтовними знаннями предметів згідно їх нахилу й обдарування.

У 1830 році Антонський-Прокопович у чині дійсного статського ра­дника залишив університет і пансіон.

Великі заслуги А. Антонського-Прокоповича як у педагогічній діяль­ності, так і в літературі. Ним написано 20 учбових посібників для ви­хованців пансіону. Посібники "Читання для серця й розуму", "Роздуми про виховання" набули особливої популярності і вважалися найкращими в ті часи.

Він – автор енциклопедії по натуральній історії, хімії, фізиці.

Помер Антон Антонович 8 липня 1848 року. Похований на території Московського Донського монастиря в склепі, поруч із своїм братом Ми­хайлом Антоновичем.

 

 

БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО

ПАВЛО ПАВЛОВИЧ

(І774 - 1856)

український письменник, педагог, автор першого українського словника

Народився 16 серпня 1774 року з місті Прилуки у дворянській сім'ї. З 1779 по 1793 рік навчався в Петербурзькому шляхетському сухопут­ному кадетському корпусі. Після закінчення навчання, в чині поручика, приймав участь у військових походах під командуванням О.В.Суворова. За проявлені мужність і хоробрість нагороджений золотим хрестом і годинником, прикрашеним діамантами. Після виходу у відставку, в 1797 році, в чині штабс-капітана, повернувся на Прилуччину. У своїй садибі, на Лапинцях, організував пансіон, де навчалися діти віком від 7 до 10 років. Усі предмети: іноземні мови, арифметику, геометрію, фі­зику, історію, географію, малювання, поезію, міфологію, риторику – ви­кладав сам Павло Павлович. Займаючись педагогічною діяльністю, складав словники, підручники по логіці, етиці, писав праці з економіки, медицини, природознавства, сільського господарства, етнографії, лін­гвістики, археології. Найбільша його спадщина залишилась в поетич­них і прозових творах. Автор поеми "Торпиніада", роману "Зіновій Бог­дан Хмельницький", драми "Іван Золотаренко", багатьох балад, байок, першого українського словника.

37 років прослужив Білецький-Носенко почесним наглядачем пові­тових училищ Прилуччини, не отримуючи платні, але не жалів своїх коштів для підтримки училищ.

Приділяв значну увагу вихованню патріотичних почуттів та дружбі дітей різних національностей. Одним з основних положень педагогіки Білецького-Носенко була гуманістична ідея всебічного гармонійного роз­витку особистості дитини. Першим в Україні розробив цілеспрямовану систему естетичного виховання.

Помер Павло Павлович 2 червня 1856 року у своїй садибі на Лапин­цях, де й похований.

Активною діяльністю на благо свого народу П.П.Білецький-Носенко вписав славну сторінку в історію становлення й розвитку прогресивної педагогічної думки в Україні у першій половині XIX століття.

 

 

БОЙКО

ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

(1928 - 2007)

народний артист України, почесний громадянин Прилук

Народився 10 квітня 1928 року в Прилуках у родині робітника. Після закінчення неповної середньої школи № 13, працював на заводі пласт­мас. Співати почав ще в ранньому дитинстві.

З осені 1943 року працював на тютюновій фабриці вантажником, різноробочим, трактористом. Приймав участь у художній самодіяльності при міському будинку культури. У 1949 році поїхав на Донбас. Пра­цював прохідником нижнього штреку на шахті "Никитовка".

У вересні 1950 року Володимир Бойко виборов конкурс на заміщен­ня вакантної посади артиста – співака Державного українського народного хору, і з 18 грудня – у складі хору. Працюючи, закінчив Київське музичне училище ім. Глієра, Київський Інститут культури.

У 1967 році, за успішне проведення днів України в Канаді (м. Монре­аль), нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради Укра­їни.

У 1976 році, за успішне проведення гастролей по країнах Латинської Америки, В.Бойку присвоєно звання заслуженого артиста України. У 1987, за видатні заслуги присвоєно почесне звання народного артиста України.

Лауреат Всесвітніх фестивалів мистецтв у Монреалі, Брюсселі, Моск­ві. У 1997 році завоював "Золотий кубок" на фестивалі фольклорних колективів у Кореї.

Протягом піввікової роботи в Національному заслуженому акаде­мічному українському народному хорі України ім. Г.Верьовки побував із концертами більш як в 50 країнах світу.

В.І.Бойко – ведучий соліст хору, часто виступав перед прилучанами. Допомагає становленню молодих талантів Прилук і виходу їх на про­фесійну сцену. У вересні 2001 року йому присвоєно звання почесного громадянина Прилук.

Володимир Іванович передав у дар краєзнавчому музею понад 100 речей, пов'язаних із його творчою діяльністю. Помер у 2007 році.

Виступаючи з концертами в різних країнах світу, як патріот міста, на запитання звідки він, завжди відповідає: "Я козацького роду, із славних Прилук".

 

 

БОНДАР

СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ

(1912 – 1990-ті)

художник, заслужений діяч мистецтв Казахстану

Народився 5 лютого 1912 року в селі Ольшана Прилуцького повіту Полтавської губернії у селянській родині. Малювати почав ще в ран­ньому дитинстві. Навчався спочатку в земській, а потім у трудовій шко­лі.

У 1920-х роках родина Бондарів переїхала до Прилук. Першим учителем був художник М.О.Рутченко. З дитинства був закоханий у рідний край. Разом із професором В.І.Масловим приймав активну участь у створенні окружного музею в Прилуках.

За порадою Маслова поїхав до Ленінграда і вступив в Академію мис­тецтв. Не закінчивши навчання, через скрутне матеріальне становище, С. Бондар повернувся в Прилуки, а через деякий час поїхав на заробітки до Києва і став членом Асоціації художників України. Навчався в приватній студії відомого живописця І.Ф.Селезньова. У1933 році Бондар переїхав до Ленінграда, продовжив навчання в Академії мистецтв, опановував мистецтво літографії.

У 1934 приймав участь у виставці молодих художників Ленінграду, після якої почалося співробітництво з видавництвами. На замовлення видавництв готував портрети полководців Червоної Армії, керівників держави. У період Другої Світової війни працював над випуском оборонних і патріотичних плакатів.

З 1941 по 1945 рік, проживаючи в м.Алма-Ата (Казахстан), виконав багато автолітографій. Серед них: "Фельдмаршал Кутузов", "Адмірал Нахімов", "Мінін і Пожарський"...

У 1943 році С.М.Бондар став членом Спілки художників СРСР, а через рік – за активну творчу діяльність у період Другої Світової війни йому присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв Казахської РСР.

Після війни художник повернувся до Ленінграда, створив і видав портрети-плакати героїв Другої Світової війни, передовиків промисловості і сільського господарства.

Приймав участь у багатьох виставках як у Радянському Союзі, так і за кордоном.

Неодноразово відвідував Прилуки. У дар музею передав близько 250 своїх робіт. Проживав у Санкт-Петербурзі.

 

 

БРОВЧЕНКО

ІВАН КУЗЬМОВИЧ

(1898 - 1971)

актор, заслужений артист України

Народився 8 березня 1898 року в Прилуках, на Кустівцях. Перші спроби на театральних підмостках почав робити у клубі на Кустівцях.

У 1918 році І.Бровченко у тому ж клубі на Кустівцях уперше зіграв Миколу у "Наталці-Полтавці" під керівництвом артиста – професіонала І.М.Ярошенка, за допомогою якого І.Бровченка було зараховано до трупи професійного театру в Прилуках. "Наталка-Полтавка" була по­чатком моєї театральної діяльності і моїм творчим фінішем" згадував Іван Кузьмович.

Прилуцький окружний робітничо-селянський театр, в якому працю­вав Бровченко актором, постановником, режисером, ставив п'єси в ба­гатьох містах України. З 1938 року і до початку Великої Вітчизняної війни працював художнім керівником Ніжинського театру. В період війни Бровченко в складі Ніжинського театру виступав у багатьох містах Радянського Союзу, де були розташовані госпіталі.

Після війни і до його розформування (1948) працював у Прилуць­кому театрі, а потім у театрах Ужгорода, Дубно.

З 1959 року – актор Ніжинського драматичного театру ім. М.Коцю­бинського.

На посаді художнього керівника театру Іван Кузьмович Бровченко поставив близько 150 спектаклів. Зіграв сотні ролей, серед них: Назар ("Назар Стодоля"), Голохвостий ("За двома зайцями"), Панас ("Най­мичка"), Яшка ("Весілля в Малинівці"), Фігаро ("Одруження Фігаро") та багато інших.

Неодноразово приїздив до рідного міста, надавав режисерську до­помогу аматорським театрам. Ніжинський драматичний театр на чолі з І.К.Бровченком часто виступав на сцені міського будинку культури. За своє театральне життя зіграв близько 600 ролей. Творча праця нашого земляка високо оцінена, йому присвоєно почесне звання заслуженого артиста України, нагороджено орденом Знак Пошани.

Помер Іван Кузьмович Бровченко 23 січня 1971 року.

 

 

ВЕДМІЦЬКИЙ

ОЛЕКСАНДР МИКИТОВИЧ

(літ. псевдонім О.МЕТЕОРНИЙ)

(1894 - 1961)

поет, літературознавець

Народився 10 грудня 1894 року в місті Прилуки в сім'ї пожежника. Навчався у вищій початковій школі. Після закінчення педагогічних кур­сів працював учителем земської школи. У 1917 році закінчив Полтав­ський учительський інститут, працював завідуючим школою в містечку Городище Пирятанського повіту.

З 1922 року О.Ведміцький працював інспектором соціального вихо­вання в Прилуцькому окружному відділі освіти, учителем української й російської мов, секретарем редакції газети "Правда Прилуччини", в якій постійно публікувалися його фейлетони під псевдонімом О.Метеорний. У 1920-х роках очолював Прилуцьку філію Спілки українських селянських письменників "Плуг". В той час друкувався в різних газетах та журналах України. Автор збірок поезій "Під загравою повстань", "Шумить тополя", "Покоси".

В 1925 році виходить збірка його фейлетонів "З ліхтарем по селах".

Закінчивши в 1932-у аспірантуру при Харківському науково-дослід­ному інституті, працював науковим співробітником, доцентом кафедри літератури цього ж інституту. Його поетичні твори виходили окремими виданнями, публікувалися в періодичній пресі.

У 1938 році Олександр Ведміцький захистив дисертацію на звання кандидата наук по темі "Творчість Т.Шевченка після заслання". На шев­ченківську тематику написав ряд статей і монографій. У тому ж році – доцент кафедри літератури Ставропольського педагогічного інституту, а з 1950 по 1961 рік – доцент кафедри літератури Орського педагогічного інституту.

Автор ряду окремих книжок і наукових статей, присвячених питан­ням історії Спілки селянських письменників "Плуг".

Олександр Микитович помер і похований у місті Орськ, Оренбурзь­кої області.

 

 

ВЕЛИЧКО

ВАСИЛЬ ЛЬВОВИЧ

(1860 - 1904)

поет, прозаїк, публіцист

Народився 14 липня 1860 року в Прилуках. В селі Замістя пройшли його дитячі роки. Перші спроби писати вірші почалися під час навчання в приватному пансіоні Києва. Після пансіону вступив до Санкт-Петербурзького імператорського училища правознавства, до якого приймали лише дітей потомствених дворян. Під час навчання почав серйозно займатися поезію. Саме в період навчання вийшли його відомі поетичні твори - "Призыв", "Близость весны", "Хутор на Украине".

Закінчивши училище, служив чиновником у Міністерстві державного майна, Міністерстві юстиції.

Перша збірка віршів В.Величка вийшла у 1890 році. Друга збірка "Стихотворения для детей" визвала великий інтерес у тих, для кого вона була написана.

В кінці 90-х років Василь Львович користувався великим авторите­том у читачів і був знаним серед столичної молоді.

Його перу належать і прозові твори: "Княжна Нина", "Нежданчик", "Записки духа", "Порядочные люди".

У 1897 році Величко переїхав до Грузії, де став редактором тифліської газети, "Кавказ". Постійно друкував свої статті, в більшості критич­ні.

Через три роки він знову в Петербурзі. Видатний публіцист і вида­вець Величко став редактором часопису "Русский вестник", в якому виступав як критик, рецензент, перекладач.

У 1903 році стан здоров'я Василя Львовича різко погіршився і він вимушений був повернутися на батьківщину, і поселився на хуторі Вернигорівщина в старовинному родовому маєтку. Часто приїздив до Прилук, зустрічався з його жителями, цікавився життям земляків. Зби­рав матеріали для збірки. Але не судилося...

13 січня 1904 року, на 44 році, пішов із життя статський радник, кава­лер ордена Святої Анни ІІІ ступеня, відомий поет, прозаїк, драматург Василь Львович Величко.

 

 

ВОРОНИЙ

ГЕОРГІЙ ФЕОДОСІЙОВИЧ

(1868 - 1908)

математик, член-кореспондент Петербурзької Академії наук

Народився 28 квітня 1868 року в селі Журавка Пирятинського повіту (нині Варвинського району Чернігівської обл.). Його батько Ф.Я.Воро­ний – магістр російської словесності, викладав у Кишинівській, Бердян­ській, а згодом і в Прилуцькій гімназіях. Дитячі та юнацькі роки Георгія Вороного пройшли в Прилуках. У 1885 році він закінчив Прилуцьку чоловічу гімназію. Саме до гімназичних років відноситься і перша друкована праця "Розклад многочленів та множників, заснованих на властивостях коренів квадратних рівнянь". Навчаючись у Петербурзь­кому університеті, формувався як учений. Після закінчення університету, викладав у ньому. За короткий період Вороний досяг значних успіхів у галузі математики.

З 1894 року працював професором Варшавського університету. У 1896, за дослідження викладені в магістерській і докторській дисертаціях, Академія наук присудила Г.Ф.Вороному премію імені академіка В.Я.Буянівського. Робота Георгія Феодосійовича "Про одне узагаль­нення алгоритму безперервних дробів" є одним із найблискучіших досягнень вітчизняної математики.

З 1897 року Вороний, захистивши докторську дисертацію - ординар­ний професор Варшавського політехнічного інституту. Йому належить багато наукових робіт стосовно теорії чисел. Він зробив важливе узагальнення алгоритму ланцюгових дробів, розробив нові методи дослідження асимптоматичних властивостей арифметичних формул.

Г.Ф. Вороний – творець геометричної теорії чисел.

Помер Георгій Феодосійович 20 листопада 1908 року на 41-му році життя.

Особливістю Вороного було гармонійне поєднання в його могутньо­му таланті обдарувань геометра й аналітика, він став одним із найвидатніших діячів науки.

 

 

ГАЛАБУТСЬКИЙ

МИКОЛА КИРИЛОВИЧ

(1838 - 1920)

глава церкви на Прилуччині

Народився 4 грудня 1838 року в родині сільського паламаря в Гадяцькому повіті Полтавської губернії. 3 відзнакою закінчив духовну се­мінарію. Не один десяток років був священиком у Золотоніському по­віті. Користувався великим авторитетом у прихожан та жителів сіл, за що його було обрано гласним Золотоніського повіту.

З цього часу почалася його плідна діяльність на царині народної освіти. Галабутський опікувався земськими школами і немало зробив для їх становлення.

Весною 1885 року його призначили благочинним усіх церков Прилуччини, надавши йому сан протоієрея. Водночас був священиком При­луцького собору Різдва Богородиці.

Організував і очолив у Прилуках відділення єпархіальної училищної ради. За кошти, зібрані церквою при його безпосередній і активній участі, на Прилуччині було відкрито понад 50 шкіл. У Прилуцькій жіночій гімназії та початковому училищі викладав закон Божий. Бачачи невтомну працю Галабутського та її результати у розвитку освіти на Прилуччині, заможні жителі повіту фінансували утримання шкіл. М.Галабутський нагородже­ний орденом Святого Володимира ІІІ ступеня, дорогоцінною іконою Миколая-Чудотворця, золотим нагрудним хрестом із золотим ланцюгом.

Усі свої сили протоієрей Микола Галабутський віддав розвитку осві­ти в повіті.

Помер Микола Кирилович 2 січня 1920 року. Похований на централь­ному кладовищі, розташованому на розі вулиць Гімназичної та Костянтинівської.

Жителі міста встановили на могилі цієї шанованої людини мармуровий пам'ятник. Цей пам'ят­ник до 60-х років минулого століття вражав своєю красою й величністю всіх, хто бував на центральному міському кладовищі.

 

 

ҐАЛАҐАН

ГРИГОРІЙ ПАВЛОВИЧ

(1819 - 1889)

громадський діяч, почесний громадянин м.Прилуки

Народився 15 липня 1819 року в селі Сокиринці у дворянській родині, правнук прилуцького полковника Гната Івановича Ґалаґана. Дитинство пройшло в родовому маєтку Сокиринцях. Після закінчення в 1840 році юридичного факультету Петербурзького університету, працював у Чернігівській палаті Державного майна.

Після реформ 1861 року займався покращенням життя й побуту селян, звільнення від кріпацтва, був призначений на посаду заступника голови тимчасової комісії по влаштуванню селян Південно-Західного краю (України), з 1863 року – віце-президент цієї комісії при Київському генерал-губернаторі.

З 1874 по 1882-й Григорій Павлович – предводитель дворянства, голова училищної ради Прилуцького повіту. Один із засновників чоло­вічої й жіночої гімназій у Прилуках. Свою садибу в Дігтярях Г.Ґалаґан передав під земське ремісниче училище. Багато коштів виділяв на розвиток української культури. Сприяв розвитку творчості відомого коб­заря Остапа Вересая. Сокиринський маєток за часів Ґалаґана пере­творився в один з осередків культури Лівобережної України.

Організатор і засновник Колегії Павла Ґалаґана, одного з престиж­них учбових закладів Києва, відкритого на честь померлого сина Павла.

У 1880 році Григорія Ґалаґана обрано почесним громадянином м.При­лук. Нагороджений орденами "Білого орла" і Володимира 2-го ступеня.

Матеріально підтримував українських художників, письменників, фінансував видання журналу "Киевская старина". Особливу увагу при­діляв вивченню етнографії України. Рідному краю і його людям присвя­тив своє життя.

Помер Григорій Павлович 25 вересня 1889 року, похований у родин­ній усипальниці Петропавлівської церкви в Сокиринцях.

Г.П. Ґалаґан – українець-патріот, своїми ділами заслужив найвищого шанування і вічної пам'яті.

 

 

ГОРЛЕНКО

ДМИТРО ЛАЗАРОВИЧ

полковник прилуцького козацького полку

Народився під Прилуками, на Лапинцях. Точних дат народження й смерті невідомо.

У 1692 році Д.Горленко отримав від гетьмана І.Мазепи пернач прилуцького полковника. Улітку 1694 року прилуцький полк під його орудою приймав участь у військовому поході до Криму й розгромі та­тарських орд.

Гетьман добре знав батька Дмитра прилуцького полковника Лазаря Горленка і симпатизував його сім'ї. Симпатії до меншого Горленка виявилися, коли Мазепа протягом декількох років подарував йому понад десять сіл (Сергіївку, Яблунівку, Білошапки, Малу Дівицю, Ковтунівку, Ряшки...).

На початку Північної війни (1700-1721) козаки прилуцького полку разом із своїм полковником приймали участь у боях проти шведів.

У 1705 році Горленко — наказний гетьман у поході на Курляндію (частина території Латвії).

Будучи однодумцем І.Мазепи він не виконав наказу Петра І, а самовільно пішов із своїм полком на з'єднання з основними силами гетьмана. Після поразки Карла XII і його союзника Івана Мазепи під Полтавою (1709) Дмитро Горленко залишився з гетьманом у Бендерах і був із ним до останніх хвилин його життя.

Повернувшись через декілька років до України Горленко був засуд­жений до 15 років заслання. Відбувши покарання, вже в похилому віці, у 1731 році повернувся в родовий маєток на Лапинці, де невдовзі і помер.

Поховали Дмитра Лазаровича за його заповітом "в обители святой Густынской, при гробах родителей".

За свої кошти він побудував у Прилуках церкву Різдва та Іоанно-Дмитрівську церкву, в Густині – надбрамні Петропавловську та Миколаївську, започаткував два ярмарки.

Незважаючи на тяжкий характер Д.Л. Горленка, жорстоке відношен­ня до підлеглих, період його правління був найквітучішим в історії прилуцького полку.

Він був хоробрим і талановитим полководцем, палким патріотом України.

 

 

ДОРОШЕНКО

ПЕТРО ДОРОФІЙОВИЧ

(1627 - 1698)

гетьман Правобережної України

Народився у 1627 році. Родом із козаків Чигиринського полку. Його дід, Михайло Дорошенко - гетьман реєстрового козацького війська (1625-1628).

У 22-річному віці Дорошенко – козак гетьманської сотні, а згодом Б.Хмельницький призначає його гарматним писарем. У 1653 році, активний учасник народно-визвольної війни (1648-1654) проти польсько-шляхетського панування Петро Дорошенко, "состоявший до того при боку Хмельницького", одержав від останнього пернач прилуцького полковника. Великий внесок у переможну битву під Жванцем, у 1653 році, внесли козаки прилуцького полку під командуванням 26-річного полковника Дорошенка. Будучи вже Чигиринським полковником, приймав участь у підписанні Слободищенського трактату (1660) про вихід України зі складу Росії й перехід її під владу Польщі. З 1663 року Дорошенко – генеральний осавул.

У тому ж році, на так званій Чорній раді в Ніжині, Україна поділилася на два гетьманати – Лівобережний і Правобережний. Почався період кривавих заколотів, міжусобиць.

У 1665 році гетьман Правобережної України Тетеря склав свої повно­важення, а у 1666-му, на козацькій раді в Чигирині, Петру Дорошенку було вручено булаву. Ставши гетьманом, вів боротьбу за воз'єднання Правобережної та Лівобережної України. Бажаючи покласти кінець подвійній владі, Дорошенко з військами увійшов до Лівобережжя, змусивши гетьмана Брюховецького скласти булаву. Петро Дорошенко був проголошений гетьманом обох частин України.

Тривала боротьба проти суперників, прибічників Польщі й Росії, утримання влади шляхом насилля, змусили Дорошенка у 1676 році зре­ктися булави.

У 1679 році він був призначений воєводою у В'ятку, а з 1682-го – у почесному засланні у селі Ярополчому (нині село Ярополець Волоколамського району Московської області), де і пробув до останніх своїх днів.

Помер Петро Дорофійович 19 листопада 1698 року.

Правнучка П.Дорошенка – Н.Гончарова була дружиною російського поета О.Пушкіна.

 

 

ДУБИНСЬКИЙ
ІВАН ЯКОВИЧ

(1920 - 1944)

Народився 1920 року в Прилуках. В 1928 році почав навчатися в Прилуцькій школі №8. 1934 працював у Квашинському колгоспі м.Прилуки, потім рік трудився в артілі «Червона зірка». В 1937 за комсомольською путівкою поїхав на Далекий Схід, працював на військових об’єктах у Хабаровську. В 1939 повернувся до рідного міста. Потім була служба в Радянській армії.

З травня 1942 року – учасник Другої світової війни: спочатку на Воронезькому, потім на 1 і 2 українських фронтах. В березні 1944 року за форсування Південного Бугу отримав звання Героя Радянського Союзу.

8 травня 1944 року біля станції Вама в Румунії, прикриваючи друзів, загинув І.Я.Дубинський.

На приміщенні школи №8, де навчався наш Герой-земляк, 1991 року встановлена меморіальна дошка на його честь. У вересні 1990 в центрі м.Прилуки встановлено погруддя І.Я.Дубинському.

 

 

 

ЖДАНОВИЧ

СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

(1894 - 1964)

хірург, заслужений лікар України

Народився 12 березня 1894 року в місті Чуднів на Житомирщині. У 1900 році сім'я переїхала до Києва. Батько працював поштово-телеграфним службовцем, мати – домогосподарка. Після закінчення гімназії вступив на медичний факультет Київського університету, навчаючись, працював фельдшером хірургічного відділення госпіталю. Після закінчення в 1917 році університету залишився працювати в го­спіталі ординатором-хірургом. В 1917 - 1918 роках працював у Жовтне­вій лікарні, травматологічному інституті міста Києва. З 1921 по 1934 рік С.М.Жданович працював завідуючим лікарнею в селі Парафіївка Ічнянського району. Самостійну хірургічну роботу почав з 1922 року. За 13 років роботи в Парафіївській лікарні при його безпосередній участі було зроблено 2500 операцій. У 1926 році С. Ждановичем, одним із перших в Україні була проведена операція завороту шлунка зі зміщенням селезінки, рідкісного і надзвичайно складного захворювання.

З травня 1934 року і до останніх днів життя Сергій Миколайович – головний лікар і завідуючий хірургічним відділом Прилуцької міської лікарні. За цей період виявив себе не тільки як умілий головний лікар, але й як висококваліфікований хірург. Особисто ним, і під його безпо­середнім керівництвом було зроблено 15 тисяч операцій.

2 лютого 1959 року Ждановичу за заслуги в розвитку охорони на­родного здоров'я присвоєно звання заслуженого лікаря України.

Тисячам людей золоті руки Сергія Миколайовича повернули життя. Прилучани завжди будуть пам'ятати людину, яка майже піввіку була вірна, даній ще у 1917 році, клятві Гіппократа.

Одна з вулиць міста названа його ім'ям, на будинку лікарні, де він працював, встановлено меморіальну дошку.

10 років тому скульптор С.Кантур виготовив гіпсове погруддя Сергія Миколайовича.

 

 

ЗАБАШТА

ЛЮБОВ ВАСИЛІВНА

(1918 - 1990)

українська поетеса

Народилася 3 лютого 1918 року в Прилуках у родині службовця. Пристрасть до поезії пробудив дід Семен Герасимович Січкар – учи­тель. 3 10 років, навчаючись у середній школі №4, почала писати вірші. На один із перших віршів Л.Забашти, надрукований у газеті "Правда Прилуччини", український композитор П.Майборода написав романс "О юність, юність".

У 1940 році закінчила інститут інженерів водного господарства, на­правлена на Рибінську судноверф, де працювала інженером-кораблебудівником.

З 1944 року П.Забашта працювала конструктором кораблів на за­воді "Ленінська кузня". Без відриву від виробництва закінчила мовно-літературний факультет Київського педагогічного інституту. Працюва­ла завідуючою відділом поезій журналу "Дніпро". Перша збірка поезій "Нові береги" вийшла у 1950 році. З того ж року Любов Забашта – член Спілки письменників.

Книжки письменниці вирізняються розмаїттям тем, художніх засобів, жанрів-вірші, поеми, балади, повісті, романи, драматичні й дитячі твори. Серед них – поетичні збірки: "Нові береги", "Пісня й хліб", "Берег надій", "Гніздо голубки", "Сівачі", книжки для дітей: "Паляниця білолиця", "Коли я виросту", "Дощик", "Веселка", п'єси: "Весілля в Тернах", "Троянди на камені", драматичні поеми: "Квіт папороті", "Там, за рікою молодість", "Крилаті мої кораблі"...

На слова Л.Забашти композиторами створено понад 50 пісень. Остан­ні роки Любов Забашта присвятила увічненню пам'яті свого чоловіка, відомого поета-пісенника Андрія Малишка. Багато віршів присвятила поетеса рідним Прилукам. Декілька поетичних збірок подарувала краєзнавчому музею.

Померла Любов Василівна 21 липня 1990 року. Похована на Байко­вому кладовищі біля могили А.Малишка.

На будинку, де народилася Любов Василівна Забашта і в школі, де вона навчалася, встановлені меморіальні дошки, у 2011 році встановлений бронзовий пам’ятник.

Творчий і життєвий шлях письменниці свідчать, що вона щиро й при­страсно любила Україну, була справжньою патріоткою свого народу.

 

 

ЗАВІТНЕВИЧ
ВАСИЛЬ ПРОКОПОВИЧ

(1899 – 1983)

диригент, професор, музикознавець, видатних громадський діяч

Василь Прокопович Завітневич народився 24 квітня 1899 року в с.Замістя біля Прилук на Чернігівщині.

Початкову й середню освіту здобув у Прилуках. У Києві отримав вищу освіту у трьох напрямках: юридичному, філологічному, музичному. Став професором педагогічного інституту і музичної консерваторії, а згодом членом Всеукраїнської академії наук, де працював у комісії звичаєвого права. У Києві написав працю про життя і творчість Архипа Тесленка. В роки окупації Києва (1941-1943 рр.) В.Завітневич був директором Київського педінституту та очолював комісію по виготовленню нових підручників для українських початкових та середніх шкіл. На початку 1943 р. переїхав до Львова, де диригував кафедральним хором у Холмі, а пізніше церковним хором у Криниці. У кінці 1943 року емігрував до Німеччини, де разом з Нестором Городовевком очолив славний світський хор «Україна».

У 1946р. з Мангаймі видав «Граматику української мови» (під псевдонімом В.Катран) та низку літературних статтей.

1948р. виїхав до США, де був диригентом церковного хору українського кафедрального православного собору Cвятого Володимира в Нью-Йорку. Він енергійно включився в церковно-громадське життя: проводив курси Українознавства, був членом парафіяльної управи, секретарем митрополичної ради УПЦ у США та директором Науково-Богословського інституту. Саме тут він упорядкував і видав 10 томів Богослужбових книг: «Збірник літургійних співів», «Різдвяний збірник», «Великдень» та інші. Також співпрацював з журналами: «Українське Православне слово», «Нові дні», «Український православний календар».

Помер диригент, професор, музикознавець і видатних громадський діяч В.П. Завітневич 25 березня 1983 року.

 

 

ІВАХНЕНКО

ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

(1949-2014)

заслужений художник України,

лауреат Державної премії ім. Т.Г.Шевченка,

член-кореспондент Академії мистецтв України

Народився 16 жовтня 1949 року в селі Манжосівка, під Прилуками. Художня обдарованість проявилася ще в ранньому дитинстві. Навча­ючись у школі, відвідував художню студію при міському будинку піонерів, якою керував відомий у Прилуках художник Іван Макарович Тринчук-Задорожний.

Коли Олександру виповнилося 11 років батьки віддали його на на­вчання до Київської художньої школи імені Тараса Шевченка. Закінчивши школу із золотою медаллю, Олександр вступив до Київсь­кого художнього інституту на факультет графіки, який закінчив із відзна­кою у 1974 році. Його дипломною роботою були ілюстрації до кіноповісті Олександра Довженка "Зачарована Десна".

Виконуючи почесний обов'язок – службу в армії, не покидав займатися улюбленою справою. Після військової служби, протягом трьох років, з 1976 по 1979-й, навчався у творчих майстернях Академії мистецтв України. У 1977 Олександр Івахненко прийнятий до Спілки художників України. У 1979 році за ілюстрації до повісті О.Купріна "Поєдинок" нагороджений дипломом республіканського конкурсу кращих книжкових видань, а у 1982 – диплом республіканського конкурсу за ілюстрації до книги "Садок вишневий коло хати". У березні 1889 року Олександру Івановичу присвоєно Державну премію України імені Т.Г. Шевченка в галузі образотворчого мистецтва за ілюстрації до шевченківського "Кобзаря".

У 1996 році О.Івахненку присвоєно почесне звання заслуженого ху­дожника України. У 2001 році його обрано членом-кореспондентом Ака­демії мистецтв України.

Роботи Олександра Івахненка виставлялися в багатьох містах України та за кордоном. У 2001 році в Прилуках відбулася його персональна виставка.

Знання українського народного мистецтва допомагають О.І. Івахненку створювати прекрасні образи, джерела яких сягають до народної творчості та українського фольклору.

 

ІГНАТЕНКО

ГАННА ГЕОРГІЇВНА

(1924 - 2008)

українська письменниця, поетеса

Народилася 11 листопада 1924 року в Прилуках, в сім'ї інтелігентів (батько – бухгалтер, мати – вчителька). Дитинство пройшло на Кустівцях. Перший її вірш був надрукований в обласній газеті "Деснянська правда", коли вона навчалася в 5 класі середньої школи № 4. Після закінчення школи вступила на філологічний факультет Київського університету.

У період Другої світової війни, а саме, з 1941 по 1943 рік, висту­пала перед бійцями як солістка ансамблю пісні й танцю 180 Київської дивізії. Повернувшись у 1944 році до університету, водночас навчалася в консерваторії. Перші твори почали друкуватися у 1948 році. Після закінчення навчання працювала редактором у видавництвах "Молодь", "Дніпро". Захистивши у 1956 році вчений ступінь кандидата наук, працювала викладачем Київського університету, пізніше – доцентом Київського інституту культури. Г.Ігнатенко – автор прозових творів "Студенти", "Іскри вогню великого", "Кіндрат Рилєєв", "На дні мого серця", "В.Короленко"... У повісті "Студенти" нею любовно змальовані образи українських поміщиків-меценатів братів Тарновських. Прототипами їх були відомі вчені, викладачі Київського університету брати Василь Іванович та Сергій Іванович Маслови, які й сьогодні є взірцем у житті й творчості.

У творчому доробку письменниці переклад із білоруської "Хатинської повісті" Адамовича, ряд інших творів.

В одній з останніх збірок віршів "А вода по каменю..." ряд віршів Г.Ігна­тенко присвятила рідним Прилукам. Проживала в Києві. Померла у 2008 році.

Декілька своїх книжок письменниця люб'язно подарувала краєзнав­чому музею.

 

 

ІОАСАФ

БІЛГОРОДСЬКИЙ

(ГОРЛЕНКО ЯКИМ АНДРІЙОВИЧ)

(1705 - 1754)

визначний церковний діяч, просвітитель, письменник

Народився Яким Андрійович Горленко 8 вересня 1705 року під Прилуками, на хуторі Чернявщина (Лапинці). Його батько Андрій Дмитрович – бунчуковий товариш, дід Дмитро Лазарович – полковник прилуцький.

3 1713 року навчався в Києво-Могилянській академії, у 1725 році Яким Горленко був пострижений у монахи, а у 1727 – прийняв схиму й одержав ім'я Іоасаф. З 1728 року працював викладачем академії. У 1737 році його висвячують у сан ігумена і призначають настоятелем Мгарського Спаського монастиря під Лубнами.

У 1744 за указом імператриці Єлизавети, Іоасаф був посвячений у сан архімандрита і призначений намісником Троїце-Сергієвої лаври – одного з найбільших православних монастирів Росії.

У 1748 році в присутності цариці Єлизавети його висвятили на єпи­скопа у Петропавлівському соборі і призначили управляти Білгородською єпархією. Був завжди строгий і принциповий, відзначався великою силою духу, був людиною святого життя.

Дбав про бідних, допомагав їм. Автор поетичних і прозових творів, повчань, послань, молитов.

Помер 10 грудня 1754 року і похований у склепі Троїцького кафе­дрального собору міста Білгород. Згодом його нетлінні мощі були відкриті для поклоніння віруючих. У 1911 році відбулося офіційне проголошення його Святим, а 4 вересня й 10 грудня стали церковними святами угодника Божого Святителя Іоасафа.

2011 року в Прилуках відкрито площу Іоасафу Білгородському та встановлено бронзовий пам’ятник.

 

 

КАТЄЧКІН

ІВАН ЄГОРОВИЧ

(1916 - 1986)

учасник Великої Вітчизняної війни, кавалер трьох орденів Слави

Народився 16 грудня 1916 року в селі Залісся Курловського району Івановської області. Після закінчення школи працював слюсарем у колгоспі. У 1937 році призваний на військову службу. У 1939 приймав участь у військовому поході до Західної України. Учасник війни з Фінляндією.

Командир гармати, сержант Іван Катєчкін на полях Великої Вітчизняної війни з перших її днів, а з 1943 року – командир взводу.

В одному з боїв на підступах до Харкова взвод Івана Катєчкіна подавив вогонь двох ворожих батарей, розтрощив чотири кулеметних гнізда, знищив понад батальйон гітлерівців. Будучи пораненим, не покинув поле бою. Його взвод першим у полку форсував річку Дністер, допомагав піхоті утримувати й розширювати плацдарм.

Орденом Слави ІІІ ступеня Катєчкін був нагороджений за форсування річки Буг. Під шквальним вогнем артилерії ворога його взвод перепра­вив на західний берег річки гармати, закріпився на ньому, утримував атаки ворога до приходу основних сил.

В одному з боїв, в ході Яссько-Кишинівської операції (20-29.08.1944) тільки за дві години артилеристи взводу випустили по ворогу 560 сна­рядів. Десятки танків, самоходок диміли перед позицією артилеристів. За цей бій І.Катєчкін нагороджений орденом Слави ІІ ступеня.

Золотий орден Слави засяяв на грудях старшини Івана Катєчкіна за мужність і героїзм, проявлені при звільненні від німецько-фашистських загарбників столиці Югославії міста Бєлград.

Розгромом фашистської Німеччини війна для Івана Єгоровича не за­кінчилася – приймав участь у ліквідації Квантунської армії у серпні 1945 року.

Після демобілізації приїхав до Прилук, бо нікуди і ні до кого було вже їхати – батьки померли, дружина загинула на фронті.

З 1946 року працював на заводі "Тваринмаш" (нині ВАТ "Прилуктва-ринмаш").

Помер Іван Єгорович 1 липня 1986 року, похований на міському кла­довищі "Новий Побут".

 

 

КОВАЛЕНКО
ЮРІЙ АНДРІЙОВИЧ

(1931 – 2004)

український художник, живописець, графік,

член Спілки художників України

Народився 21 липня 1931 року в м. Прилуки. Перші спроби малювати були в дитинстві. До війни одержав неповну середню освіту в залізничній школі №57 (нині школа №4) м.Прилуки. У 1959 закінчив Одеське театрально-художнє училище, служба в армії, а в 1969 – Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії. Більше 10 років працював у Одеському художньому училищі. Викладав живопис, малювання, композицію. Працював художником-гримером в Одеському оперному театрі, в Українському музично-драматичному театрі. Перша персональна виставка відкрилася, коли художнику було далеко за 40. Основні живописні твори: «Вечір в яру» (1968), «Дід з грушами» (1971), «Розмова» (1973), «Івасик-Телесик» (1978), «Дві хати» (1980), «Риби» (1983). Учасник багатьох виставок, у тому числі в Німеччині, канаді, Голландії, США, Ізраїлі та багатьох інших країнах. Про його безмежну закоханість у рідні Прилуки говорить назва виставки, яка відбулася в Одесі – «Прилуцька повість».

Жив і працював в Одесі.

Помер у 2004 році. Похований у Прилуках.

 

 

КОМІСАРЧУК

АНАТОЛІЙ АМБРОСІЙОВИЧ

(1944 - 1996)

заслужений працівник культури України

Народився 30 вересня 1944 року в селі Вертіївка на Житомирщині.

Отримавши загальну середню освіту, вступив на музично-педагогіч­ний відділ Коломийського педагогічного училища. Після закінчення у 1967 році училища, направлений на роботу у місто Прилуки.

Працював учителем музики та співав у школах № 2 та № 3. Без від­риву від виробництва закінчив музично-педагогічний факультет Ніжинсь­кого педагогічного інституту. З 1976 року працював викладачем музики та співів у Прилуцькому педагогічному училищі, а з 1980-го – художнім керівником міського Будинку культури.

Керував хоровим колективом взуттєвої та панчишної фабрик, які з успіхом виступали на міських, обласних оглядах художньої самодіяль­ності. У 1988 році разом із чоловічим вокальним ансамблем, як його керівник, був запрошений з виступами до Чехословаччини.

Анатолій Комісарчук, маючи чудовий голос, неодноразово виступав з екранів телевізорів у музичних передачах "Сонячні кларнети", "Та­ланти твої, Україно", побував із концертами у багатьох містах України.

З 1983 року і до кінця своїх днів працював директором міського Бу­динку культури. У період його керівництва самодіяльним колективам Будинку культури: капелі бандуристів, театру, естрадному ансамблю, оркестру народних інструментів, ансамблю сучасного танцю присво­єно звання народних.

У 1984 році Анатолію Амбросійовичу присвоєно звання заслуженого працівника культури.

Завдяки А.Комісарчуку і при його (не дивлячись на тяжку хворобу) безпосередній участі було проведено капітальний ремонт будинку культури, який нині є одним із найкращих будинків культури області.

Помер Анатолій Амбросійович 10 березня 1996 року.

На міському будинку культури йому встановлено меморіальну дошку.

 

 

КОРОБОВ

ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ

(1910 - 1981)

учасник Великої Вітчизняної війни,

Герой Радянського Союзу

Народився 13 серпня 1910 року в селі Заплавне Волгоградської області. Дитячі роки пройшли на березі Волги: ловив рибу, чим надавав допомогу великій сім'ї. Після закінчення школи працював у радгоспі, а після переїзду до Козельця, Чернігівської області – дільничним уповно­важеним районного відділу НКВС.

У 1932 році призваний в армію, а після закінчення строку залишився на позастрокову службу.

З перших днів Великої Вітчизняної війни Олександр Коробов приймав участь в оборонних боях. Восени 1941 року частина, в якій воював О.Коробов попала в оточення, але йому пощастило – вирвався зі смертельного кільця. Довго переховувався в лісах Прилуччини, поки не натрапив на партизанський загін. До звільнення Прилук від німець­ко-фашистських загарбників партизанив у загоні нашого земляка Гри­горія Федоренка. З вересня 1943 року командир відділення, сержант Олександр Коробов знову на полях Великої Вітчизняної війни.

У грудні 1943 року він на чолі групи розвідників захопив у полон 26 гітлерівських солдатів і офіцерів. У січні 1944 року в окупованій нім­цями Умані визначив точні місця розташування військових частин нім­ців, повертаючись із завдання "прихопив" із собою важливого "язика".

При форсуванні річки Прут старшина Коробов одним із перших ви­садився на її західному березі, захопив у полон 2-х офіцерів і разом із бійцями, на чолі яких він стояв, утримував плацдарм до приходу своєї частини.

13 вересня 1944 року старшині Олександру Коробову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Закінчив війну в Угорщині.

Після демобілізації приїхав до Прилук, працював на меблевому комбінаті.

Помер Олександр Васильович 23 лютого 1981 року, похований на міському кладовищі "Новий Побут".

Одна з вулиць міста носить його ім'я.

 

 

КОСТОМАРОВ

МИКОЛА ІВАНОВИЧ

(ІЄРЕМІЯ ГАЛКА)

(1817-1885)

український і російський історик, етнограф, письменник,

член-кореспондент Петербурзької Академії наук

Народився 16 травня 1817 року в с. Юрасівка, нині Ольховатського ра­йону Воронезької області. Позашлюбний син поміщика й кріпачки. Навчався у Воронезькому пансіоні, потім у гімназії. Після закінчення Харківського університету працював учителем у гімназіях Рівного, Києва. З 1846 року – ад'юнкт-професор Київського університету. М.Костомаров – один із засновників Кирило-Мефодіївського товариства. Протягом 8 років перебував на адміністративному засланні в Саратові. Після амністії переїхав до Петербурга. В 1859-1862 роках – професор Петербурзького університету. Автор праць із вітчизняної історії: "Богдан Хмельницький". "Руїна", "Мазепа"...

Літературна творчість Костомарова (літ. псевдонім – Ієремія Галка) пов'язана з розвитком українського романтизму.

Найзначніші прозові твори – "Сорок літ", "Син", "Чернігівка", "Переяславська ніч", "Сава Чалий" та інші.

З 1874 року життя й творчість Костомарова пов'язані з Прилуччиною. У 1875 Микола Іванович повінчався в Дідївцях з Аліною Кисіль, вінчанню з якою у свій час перешкодив вирок суду 1847 року. В Дідівцях він зібрав цінну бібліотеку.

Перекладав українською мовою твори Д. Байрона, У. Шекспіра, був одним із перших українських літературних критиків.

В Дідівцях М. Костомаров працював над історичною монографією про імператрицю Анну Іоанівну, монографіями «Руїна», «Мазепа», вивчав народні обряди, збирав і працював над матеріалами з історії Прилуччини.

Помер Микола Іванович 19 квітня 1885 року, похований у Санкт-Петербурзі.

Будинок у Дідівцях, де жив і працював Костомаров зберігся до цього часу.

Виступаючи з доповіддю на зборах присвячених відзначенню в Укра­їні Дня Незалежності, перший президент України Леонід Кравчук серед славних імен «справжніх геніїв духу», назвав і Миколу Івановича Косто­марова.

 

 

КОШОВИЙ

ОЛЕГ ВАСИЛЬОВИЧ

(1926-1943)

Герой Радянського Союзу,

член підпільної організації «Молода Гвардія»

Народився 8 червня 1926 року в м. Прилуки, де і пройшли дитячі роки. У зв'язку з частими переїздами батьків жив у різні часи у Полтаві, Ржищеві, Каневі. З 1940 року разом із сім'єю проживав у Краснодоні. Велика Вітчизняна війна застала Олега учнем 8 класу Краснодонської середньої школи № 1 .

Після окупації міста фашистами Олег – один з організаторів антифа­шистської групи, яка у вересні І942 року увійшла до складу підпільної організації «Молода Гвардія» . Олег брав участь у багатьох диверсійних операціях. Диверсійні групи палили скирти хліба, знищували ворожі авто­машини, розповсюджували листівки. 7 листопада 1942 року при без­посередній участі Олега Кошового на будинку школи № 4 у Краснодоні був вивішений червоний прапор.

Немала заслуга молодогвардійців і в тому, що за період тимчасової окупації Краснодону фашисти не вивезли з міста жодної тонни вугілля.

8 січні 1943 року Олега Кошового разом із багатьма підпільниками було схоплено і відправлено в Ровеньківське відділення поліції.

Незважаючи на страхітливі знущання, тортури він ні слова не сказав ворогам про діяльність підпілля, не видав нікого з підпільників.

9 лютого 1 943 року О. Кошовий разом з іншими заарештованими учас­никами підпілля був розстріляний поблизу міста Ровеньки.

13 вересня 1943 року Олегу Кошовому разом з Уляною Громовою, Іваном Земнуховим, Сергієм Тюленіним, Любою Шевцовою посмертно присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.

Олег Кошовий – юнак, патріот не зрадив товаришів по підпіллю, і віддав своє життя у боротьбі з «коричневою чумою».

Його ім'ям названа одна з вулиць. В центрі міста, в парку, який носить його ім'я, та в будинку, де він народився встановлено пам’ятники, а в самому будинку діє, присвячена йому експозиція.

 

КУТОВИЙ

КИРИЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ

(1922 - 2002)

почесний громадянин Прилук

Народився 1 травня 1922 року в Прилуках у родині службовця. До 7 років проживав у с.Сергіївка, потім жив і навчався в Прилуках, Сумах, Полтаві. Після закінчення у 1940 році Сергіївської середньої школи, навчався в Чугуївському авіаційному винищувальному училищі, закінчить яке перешкодила Велика Вітчизняна війна.

На полях війни – сержант, заступник командира взводу десантників К.Кутовий з перших її днів. Після закінчення офіцерських курсів, прий­мав участь у битвах під Москвою, Сталінградом, на Курській Дузі, учас­ник визволення Лівобережної України. Серед значимих бойових нагород – орден «Червоної Зірки», яким він був нагороджений за вміло проведену бойову операцію по звільненню Прилук від німецько-фашистських загарбників. «У ніч з 15 на 16 вересня 1943 року загін десантників у кількості 109 чоловік під командуванням ст. лейтенанта К.Кутового форсував річку Удай, здійснив рейд у тил ворога. Загін розмінував два залізничних мости, визволив із замінованої лікарні 50 чоловік медичного персоналу та хворих. До кінця дня 17 вересня загін захопив залізничний вокзал, польовий аеродром, 9 транспортних літаків (узяв у полон декілька фашистських офіцерів) і утримував ці стратегічні вузли до приходу наших військ, 18 вересня».

Після війни К.О.Кутовий закінчив Алма-Атинське військово-десант­не училище. Вищі офіцерські курси при Академії ім. Фрунзе. Прослужив у збройних силах більше 40 років.

Кирило Олександрович Кутовий – учасник чотирьох Парадів Пере­моги (7.11.1941р., 1.05.1945р., 24.06. 1945р., 9.05.1995р.), гвардії полков­нику відставці, майстер парашутного спорту, здійснив 3500 стрибків із парашутом, 15 катапультувань із реактивних літаків під час випробувань засобів для спасіння космонавтів. В 1949 році займався підготовкою воїнів-десантників у Китаї, у 1961 – на Кубі.

Проживав у місті Санкт-Петербург. Помер Кирило Олександрович 5 травня 2002 року.

 

ЛЕНЬ

ОЛЕГ ВАЛЕРІЙОВИЧ

український футболіст, паралімпійський чемпіон, Майстер спорту України. Майстер спорту України міжнародного классу, Почесний громадянин міста Прилуки, Чернігівської області

Лень Олег Валерійович народився 27 жовтня 1990 року в місті Прилуки, Чернігівської області в сім’ї медичних працівників. В 1997 році Олег пішов до 1 класу Прилуцької спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 6 з поглибленим вивченням інформаційних технологій. В 2007 році закінчив Прилуцьку дитячо-юнацьку спортивну школу та отримав диплом 1 розряду єдиної спортивної класифікації України з футболу.

У 2008 році Олег отримав базову загальну середню освіту та вступив на навчання до Прилуцького професійного ліцею.

У 2009 році закінчив Прилуцький професійний ліцей і здобув професією агент з постачання.

2011 р. - Олег почав грати за обласну Чернігівську команду «Інваспорт – I».

Уже у 2016 році отримав базову вищу освіту за напрямом підготовки «Фізичне виховання» та здобув кваліфікацію бакалавра з фізичного виховання.

У 2017 році Олег закінчив Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка, здобувши ступінь магістра за спеціальністю «Фізичне виховання».

Хронологія ігор за національну збірну України:

2013 р. – Італія. II місце в міжнародному турнірі.

2014 р. – Голландія. II місце в міжнародному турнірі.

2014 р. – Австрія. I місце.

2015 р. – Англія. Віце-чемпіон світу.

2015 р. – отримав посвідчення майстра спорту України з футболу.

2016 р. – Іспанія. I місце.

2016 р. – Голландія. I місце.

2016 р. – Австрія. I місце.

2016 р. – Бразилія. Золотий призер XV літніх Паралімпійських ігор в Ріо-де-Жанейро.

2016 р. – Майстер спорту України міжнародного класу з футболу.

Указом Президента України П.Порошенка від 4 жовтня 2016 року – Олега нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня.

 

МАНДРИКА

МИКОЛА ЯКОВИЧ

(1777-1853)

Герой війни 1812 року

Народився 7 січня 1777 року в Прилуках у дворянській родині. Після закінчення у 1793 році Петербурзького Пажеського корпусу, вступив на військову службу в лейб-гвардії Преображенський полк. У тому ж році переведений до лейб-гвардії Семенізського, а в 1796 – до Ка­валергардського полку. У 1797 році М.Мандрика – гусар лейб-гвардії Гусарського полку, в якому дослужився до чину полковника.

Перше бойове хрещення ротмістр Мандрика отримав у битві із фран­цузами під Аустерліцем (2.12.1805 р.).

Будучи командиром лейб-гвардії Гусарського полку, під час війни 1812 року, особливо відзначився в битві під Вітебськом, за що був наго­роджений орденом Святого Володимира ІІ ступеня, в Бородінській битві - орденами Святої Анни ІІ ступеня, та Святого Володимира ІV ступеня з бантом. За участь у бойових діях на території Німеччини. Франції і проявлені при цьому мужність і хоробрість полковник М.Я.Мандрика нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня та прусським королівським орденом «За достоїнство».

Пробувши три роки у відставці (1816-1819), повернувся у війська, і був направлений до окремого корпусу військових поселень в Україну.

Крім бойових нагород Мандрика мав нагороди і за «ревностную» службу-ордени Святого Володимира I ступеня, Святої Анни I ступеня, Святого Станіслава I ступеня, а також діамантовий перстень із вензе­лем імператора Олександра І.

У 1826 році Миколі Яковичу присвоєно звання генерал-майора, а у 1845 – генерал-лейтенанта.

Проживав у Казані, займав посаду генерала 4 округу внутрішньої служби. За період 57-річної служби приймав участь у 6 військових кам­паніях. Був тричі одружений, мав 6 дітей.

Помер Микола Якович 6 липня 1853 року.

Його прямими нащадками є родина Ольги Миколаївни Мандрики, яка проживає в Санкт-Петербурзі.

 

 

МАРКЕВИЧ

МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ

(1804-1860)

український історик, письменник, етнограф

Народився 26 січня 1804 року в с.Дунайці Глухівського повіту Черні­гівської губернії. Дитячі роки пройшли на Прилуччині, в Рудівці й Турівці. В 4 роки він уже вмів читати й писати українською, російською, німецькою та французькою мовами. Виховання й навчання дістав у при­ватному Прилуцькому пансіоні відомого письменника, педагога П.П.Білецького-Носенка. Літературна діяльність почалася під час нав­чання в Петербурзькому пансіоні Головного педагогічного інституту. Після військової служби (1820-1824 р.р.) жив і працював у місті Прилу­ки, Турівці. Був особисто знайомий з Т.Шевченком, О.Пушкіним, В.Жу­ковським. Т.Шевченко присвятив Маркевичу вірш "Бандуристе, орле сизий".

М.Маркевич – автор багатьох збірок поезій, в основу яких лягли укра­їнські народні перекази, повір'я. Ще під час навчання в пансіоні одер­жав музичну освіту. У 1840 році видаються "Народні українські наспіви", покладені на фортепіано Миколою Маркевичем. Окрема мелодія "Удай" присвячена Прилуччині. У збірці "Українські мелодії" він звернувся до українського фольклору, показав своєрідність побуту й звичаїв народу, героїчне минуле України.

З етнографічних праць найвідомішою є "Звичаї, повір'я, кухня та напої сучасних малоросіян". Результатом досліджень нашого краю, про­ведених Маркевичем, з'явилися його праці: "Про клімат Полтавської губернії", "Ріки Полтавської губернії", "Про народонаселення Полтавсь­кої губернії". Найголовніша його праця – п'ятитомна "Історія Малоросії".

Помер Микола Андрійович 9 червня 1860 року, похований у с.Турівка Згурівського району Київської області.

В історії української культури Микола Андрійович Маркевич залишив помітний слід, виявивши себе письменником, поетом, етнографом, музикантом, істориком, видатним збирачем архівних документів.

 

 

МАРКОВИЧ

ЯКІВ АНДРІЙОВИЧ

(1696 - 1770)

український письменник, мемуарист

Народився у 1696 році у Прилуках. Десять років навчався у вищій школі – Київській академії. Протягом усього навчання показував глибкі знання з усіх предметів. І як результат – блискуче закінчення академії.

З 1713 року Я.Маркевич – на військовій службі. У 1721 – він уже зай­мав посаду наказного лубенського полковника. Цього ж року Яків Мар­ковим – наказний гетьман. Був відправлений у військовий похід проти Персії. У 1725 році – за двадцятирічний період ним було написано 10 томів усього того, що відбувалося в той період його життя: детальні відомості про військові походи, про життя й побут козацької старшини, про відношення між козаками й селянами, багатими й бідними, про розвиток сільського господарства, ремесел, торгівлі. Тільки у 1859 році "Щоденні записки генерального підскарбія Якова Андрійовича Маркевича" вийшли з друку масовим тиражем.

Яків Андрійович володів кількома іноземними мовами, займався перекладами творів відомих європейських авторів, писав власні бого­словські твори. Протягом піввіку, починаючи з 1717 року, записував події політичного, економічного, суспільного життя. Дуже багато читав, віддавав перевагу історичній літературі, мав прекрасну й багату бібліотеку.

Сімейне життя Якова Маркевича склалося дуже невдало. Дружина (Ольга Павлівна) – донька гетьмана Павла Полуботка, рано пішла з життя, залишивши двох синів, які померли у ранньому віці. Продовжу­вачем роду став син Микола від другого шлюбу, який з'явився на світ коли Якову Андрійовичу було вже 56 років.

Помер Яків Андрійович 20 листопада 1770 року.

Фундаментальна праця "Щоденні записи генерального підскарбія Якова Андрійовича Маркевича" не втратила своєї питомої пізнаваль­ної ваги і в наш час, вона є безцінним джерелом вивчення історії Геть­манщини XVIII століття.

 

 

МАСЛОВ

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

(1884-1959)

літературознавець, педагог, професор

Народився 21 грудня 1884 року в місті Ічня в купецькій родині. У 1903 році із золотою медаллю закінчив Прилуцьку класичну гімназію. У 1908 із золотою медаллю й дипломом першого ступеня – Київський університет.

У 1914 році захистив першу наукову ступінь – магістра наук, і до 1920 року працював приват-доцентом у Київському університеті та на Вищих жіночих курсах.

Протягом 10 років В. І Маслов проживав у Прилуках і викладав на Вищих педагогічних курсах, а потім у педагогічному училищі. З 1927 року Василь Іванович – завідуючий Прилуцьким округовим музеєм. Завдяки його зусиллям були врятовані від загибелі й зібрані в музеї унікальні історичні реліквії. Він організатор і учасник етнографічних, фольклорних, археологічних експедицій на Прилуччині.

За період керування В.І.Масловим Прилуцький краєзнавчий музей набув слави одного з найкращих музеїв України.

З 1930 року Маслов – науковий співробітник Академії наук, із 1936-го – завідуючий кафедрою й професор російської літератури в Київському педагогічному інституті. Автор 50 наукових робіт.

У післявоєнні роки крім педагогічної та наукової роботи він займався громадською діяльністю: виступав із лекціями для вчителів, студентів Дніпропетровська, Ніжина, Прилук.

Приділяв велику увагу збереженню архітектурних, історичних пам'яток. Брат В.І.Маслова – Сергій Іванович – відомий український літературознавець, педагог, член-кореспондент Академії наук України.

Помер Василь Іванович 22 березня 1959 року, похований на Лук'янівському кладовищі в Києві.

Дослідження Василя Івановича Маслова увійшли до золотого вітчиз­няного фонду, із якого черпають відомості філологи, історики, мис­тецтвознавці.

 

 

МИЩЕНКО

ФЕДІР ГЕРАСИМОВИЧ

(1847-1906)

педагог, професор філології,

член-кореспондент Російської Академії наук

Народився 18 лютого 1847 року в Прилуках у родині місцевого купця. З 1857 по 1869 рік навчався у Прилуцькому парафіяльному училищі, яке закінчив на відмінно. Закінчивши із золотою медаллю Київську гімназію, вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, після закінчення якого залишений працювати на кафедрі грецької словесності.

Першою значною працею Ф.Мищенка була його дисертація «Фіванська трилогія Софокла», яку він захистив у 1872 році, одержавши ступінь магістра й звання доцента.

Докторська дисертація на тему: «Досвід з історії раціоналізму в істо­рії стародавньої Греції», яку він захистив у 1881 році, принесла йому славу відомого вченого, спеціаліста з античної літератури.

Талановитий педагог. Лекції Мищенка сходилися послухати студенти усього університету. За близькість із поглядами революційних демократів у 1884 році його звільнено з університету. Протягом 15 років працював ординарним про­фесором Казанського університету й редактором його «Вчених запи­сок».

У 1895 році Федір Мищенко - член-кореспондент російської Акаде­мії наук. За період наукової діяльності переклав на російську мову ба­гато творів Страбона, Арістотеля, Фукідіда, Полібія, Демосфена, Гомера, Геродота, Софокла.

Переклад 40 томів «Загальної історії» Полібія - величезний творчий подвиг Федора Герасимовича Мищенка.

Дослужився до чину статського радника, нагороджений орденом Свя­того Станіслава ІІ ступеня.

Після тяжкої хвороби повернувся до Києва, де і помер у 1906 році.

Федір Герасимович Мищенко – перший дослідник грецьких старожитностей, видатний перекладач із древньогрецької мови.

 

 

МІХНОВСЬКИЙ

МИКОЛА ІВАНОВИЧ

(1873 – 1924)

юрист, публіцист, суспільно-політичний діяч

Народився 10 березня 1873 року в с. Турівка. Дев’ять років навчався в Прилуцькій гімназії. Отримавши 1891 року атестат, закінчив юридичний факультет Київського університету. Працював у Харкові. Автор програми Революційної української партії (РУП), проголошеної 19 лютого 1900 року на Шевченківських святах і видрукуваної брошурою «Самостійна Україна» у Львові. В 1902 р. створив українську революційну партію, а через 2 роки – народну партію. Визначний діяч визвольного руху. Вважався «батьком націоналізму». Розробив доктрину українського націоналізму. Головна думка його теоретичних постулатів полягає в тому, що український народ у своїй національній боротьбі повинен спиратися на власні сили. Він часто бував у Прилуках, цікавився життям його мешканців. Більшовицька влада вислала в 1918 році його на Кубань, та він нелегально, влітку 1924 року, повернувся до Києва. Був убитий 1924 року при загадкових обставинах.

 

 

МОНОМАХ ВОЛОДИМИР

(1053-1125)

великий князь Київський,

політичний діяч, письменник, літописець

Народився у 1053 році. Син великого князя Київського Всеволода Ярославовича (1030-1093) і дочки Візантійського імператора Констан­тна Мономаха. Ось тому і відомий нам князь Володимир Всеволодо­вич під прізвиськом Мономах. Його дід Ярослав Мудрий (978-І054) – політичний і державний діяч Київської Русі.

Починаючи з 10-річного віку, Володимир разом із батьком полював на диких звірів, ходив у військові походи. У 1069 році в 16-річному віці він уже самостійно очолював невелику дружину у військовому поході на Ростов-Суздальський. Особливо поважали його за мужність і хо­робрість, які він проявляв у походах проти кочових племен-половців, із яких завжди повертався переможцем.

У 24 роки вже князював у Чернігові, потім Переяславі, Києві.

Під час одного з походів, у 1085 році, Володимир Мономах із дружи­ною виступив із Переяслава назустріч половцям, які перейшли Сулу і просувались , знищуючи все живе і неживе на своєму шляху. Просува­ючись, половецька орда зустріла невеликий загін дружинників на чолі з Мономахом, який прямував до Прилук, де розмістилося основне військо зі зброєю, провіантом, фуражем. Уникнувши сутички з половцями, князь увійшов у Прилуки під захист стін фортеці. Спроби половців узяти штур­мом фортецю не принесли успіху. На другий день, вранці, В.Мономах виступив проти половців. В полі, неподалік Прилук відбулася битва, в якій приймали участь і наші пращури-прилучани. Половецька орда була повністю розбита. Цю подію описав Володимир Мономах у «Повчанні» своїм дітям. «Повчання» Мономаха - перша писемна згадка нашого міста. Рік 1085-й.

Володимир Мономах, як державний діяч відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель, тимчасово затримав процес остаточного роздроблення держави.

Помер у 1125 році, похований у Софійському соборі Києва.

В історичній зоні Прилук споруджено пам'ятник Володимиру Мономаху (автор пам'ятника - скульптор С.Т.Кантур).

 

 

ПАНАС МИРНИЙ

(ПАНАС ЯКОВИЧ РУДЧЕНКО)

(1849-1920)

видатний український письменник

Народився 13 травня 1849 року в Миргороді Полтавської губернії у родині бухгалтера повітового казначейства. Закінчив Гадяцьке повітове училище. Не маючи можливості продовжувати навчання, в 14 років вступив на чиновницьку службу. Декілька років працював діловодом у Прилуцькому казначействі. А ось як «не злим, тихим словом» згадував Панас Мирний своє перебування у Прилуках: «Не жити мені в Прилуці; хочеться вирватись і покинути скверний город з його гидким чиновничеством. Якщо не пощастить переводом – не переведуть, то по­дам в одставку...»

Перші літературні спроби П. Рудченка відносяться до перебування його в Прилуках. Протягом двох років, після повернення з Прилук, пра­цював у фінансових установах Миргорода. З 1871 року проживав у Полтаві, працюючи у казенній палаті, губернському казначействі.

У 1914 році одержав чин дійсного статського радника.

Світогляд і літературно-естетичні погляди П.Мирного, як письмен­ника, сформувалися під впливом поезії Т.Г. Шевченка,

Широке визнання й славу принесли Панасу Мирному романи: «По­вія», «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», драма «Лимерівна», опові­дання «Морозенко», «П'яниця», повість «Чіпка» та інші.

Перекладав на українську мову твори О.Пушкіна, М.Лєрмонтова. У.Шекспіра, Г.Лонгфелло.

Перебуваючи у Прилуках, Мирний записав близько 30 пісень, в тому числі «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці».

28 січня 1920 року письменник помер від крововиливу в мозок.

Творчість П. Мирного знаменувала новий, своєрідний етап у роз­витку української реалістичної культури.

У сузір'ї імен письменників ім'я Панаса Мирного сяє, як зоря першої величини.

На будинку, де він працював (нині статистичне управління) встано­влено меморіальну дошку.

 

 

ПАНЧЕНКО

ОЛЕКСІЙ ЯКОВИЧ

(1907-1943)

учасник Великої Вітчизняної війни,

Герой Радянського Союзу

Народився 23 березня 1907 року в селі Калантаєво, нині Кірово­градської області. Після закінчення школи, працював у рідному селі. Військову службу, з 1930 по 1933 рік, проходив у Прилуках, на аеро­дромі. Після демобілізації залишився у Прилуках, і до початку Великої Вітчизняної війни працював на меблевому комбінаті.

На полях війни рядовий Панченко з вересня 1943 року, у складі 163 стрілецької дивізії, яка 18 вересня визволила Прилуки від фашистських окупантів. В перших же боях, на підступах до Дніпра виявив себе смі­ливим, рішучим і кмітливим воїном.

11 жовтня після невдалих спроб визволити населений пункт Гута Межигірська, Вишгородського району Київської області, визвався ліквідувати склад із якого фашисти поповнювали свої боєзапаси.

Озброївшись автоматом, двома гранатами та вибухівкою, лісом про­брався до об'єкта, розстріляв з автомата вартових і заложив вибухівку. Бікфордів шнур підпалити не встиг, бо до складу вже наближалося два десятки гітлерівців. Автоматною чергою та гранатами знешкодив ні­мецьких солдатів, підпалив запальничкою шнур, а коли добіг до лісу, почув сильний вибух. Виконавши завдання, повернувся до свого ба­тальйону, у складі якого приймав участь у визволенні населеного пунк­ту.

На другий день, 12 жовтня, Олексій Панченко визвався власноручно ліквідувати ворожий дот. Непомітно підповз до доту і закидав його гра­натами.

Загинув Олексій Якович 15 жовтня 1943 року. Похований у селищі Гута Межигірська.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 жовтня 1943 року за мужність і героїзм, виявлені в боях, рядовому 1-го стрілецького баталь­йону 1318 стрілецького полку 163 Роменсько-Київської стрілецької ди­візії Олексію Яковичу Панченку посмертно присвоєно звання Героя Ра­дянського Союзу.

Одна з вулиць Прилук названа його ім'ям.

 

 

ПФЕЙФФЕР

ГЕОРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

(1872 - 1946)

математик, академік АН України

Народився 12 листопада 1872 року в селі Сокиринці, тепер Срібнянського району Чернігівської області. Дитячі роки провів у рідному селі. Математичну обдарованість проявив ще в дитинстві. Закінчив на відмінно Прилуцьку чоловічу гімназію, У 1896 році закінчив Київський університет із дипломом І ступеня, і був залишений для підготовки до наукової діяльності.

Працюючи в університеті, здав магістерські іспити й одержав звання приват-доцента. Водночас, до 1909 року, викладав у Київському політехнічному інституті, а потім, до 1918 – на Вищих жіночих курсах.

Перші наукові роботи Пфейффера стосувалися важливої частини алгебри - рішенню рівнянь у радикалах. В 1911 році Г.В.Пфейффер за наукову працю з теорії алгебраїчних функцій удостоєний ступеня докто­ра математичних наук. У 1920 році Георгій Васильович обраний ака­деміком Української Академії наук.

З 1941 по 1944 рік він – директор об'єднаного Інституту математики й фізики Академії наук України.

Г.Пфейффер приймав активну участь у роботі Київського фізико-математичного товариства, в міжнародних математичних з'їздах, був членом Московського математичного товариства.

Основні праці Георгія Васильовича Пфейффера присвячені теорії диференційних рівнянь із частинними похідними. Йому належить створення загального способу формального інтегрування рівнянь із частинними похідними першого порядку, він автор 250 наукових праць.

Помер Георгій Васильович 10 жовтня 1946 року.

Г.В.Пфейффер був великим знавцем математичної літератури по багатьох відділах математики, вченим із глибоким відчуттям і високою вимогливістю до себе.

 

 

РЕВУЦЬКИЙ

ЛЕВКО МИКОЛАЙОВИЧ

(1889-1977)

композитор, педагог, академік АН України

Народився 20 лютого 1889 року в селі Іржавець на Прилуччині (нині Ічнянського району). Музична обдарованість виявилась дуже рано. Гра­ти на фортепіано почав у 5 років.

До 1903 року навчався в Прилуцькій гімназії. Після переїзду до Ки­єва, навчався у фортепіанному класі відомого українського компози­тора М.В.Лисенка.

У 1907 році Ревуцький вступив до Київського університету і водно­час навчався на фортепіанному відділі Київського музичного училища. З 1913 по 1916 рік навчався в Київській консерваторії. До 1918 року – на полях першої світової війни.

Після демобілізації працював повітовим інструктором у музичних справах у Прилуках і діловодом в амбулаторії залізничної станції.

Л.Ревуцький – один з організаторів музичної школи і симфонічного оркестру в місті. Неодноразово сам і в складі оркестру виступав перед жителями Прилук із концертами. Саме в Прилуках почав писати свої перші хорові твори. Серед них – один із кращих творів композитора, відома кантата-поема «Хустина» на слова Т.Г.Шевченка. Уперше цей твір було виконано хоровим гуртком робітників і службовців Прилуць­кої кооперації.

У 1924 році Л.М.Ревуцький повернувся до Києва, де повністю почав займатися педагогічною та музичною діяльністю. Викладав у музично-драматичному інституті, а з 1933-го – в Київській консерваторії.

У 1944 році йому присвоєно звання народного артиста СРСР, а в 1969 - звання Героя соціалістичної праці, і обрано академіком Академії наук України.

Помер Левко Миколайович 30 березня 1977 року.

Л.Ревуцький – основоположник жанрів симфонії та фортепіанного концерту в українській музиці. Значну цінність являють собою зроблені ним обробки українських народних пісень.

Левко Миколайович Ревуцький зробив вагомий внесок у скарбницю української музичної культури.

 

 

РИЖЕНКО

ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ

(1923 - 2002)

учасник Великої Вітчизняної війни,

повний кавалер орденів Слави,

Почесний громадянин Прилук

Народився 16 березня 1923 року, в Прилуках в сім'ї садівника. Після закінчення 7 класів школи № 6, працював бляхарем в одній з місцевих артілей.

На полях Великої Вітчизняної війни з вересня 1943 року.

Відзначився в боях при ліквідації Корсунь-Шевченківського угрупування фашистів (17.01.-24.02.1944 р.). Під час однієї з розвідок група бійців разом із Г.Риженком успішно атакувала машини противника і взяла в полон німецького полковника. Через день, на замінованій сапером Риженком дорозі, підірвалися 2 фашистських танки і 3 само­хідні гармати. За успішне виконання цих бойових завдань нагородже­ний орденом Слави ІІІ ступеня.

Під час розвідувальної операції у районі міста Рівного захопив двох «язиків», за що був нагороджений орденом Слави ІІ ступеня. Після фор­сування річки Вісли, будучи пораненим, не покинув поле бою. В боях на території Німеччини в одному з боїв пляшками із запалювальною рідиною вивів із ладу два ворожі танки, підірвав амбразуру дзоту. В одній з розвідувальних операцій у групі, захопив у полон 5 ворожих солдатів і офіцера.

За ці подвиги груди старшого сержанта Г.Риженка прикрасив золо­тий орден Слави І ступеня.

За мужність і героїзм, проявлені в роки Великої Вітчизняної війни, нагороджений також орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, багатьма медалями.

Після демобілізації працював майстром на Прилуцькій фабриці госпо­дарчих виробів, завгоспом медичного училища.

Учасник параду Перемоги в Москві 1985 року.

Почесний громадянин Прилук.

Помер Григорій Іванович 1 жовтня 2002 року. Похований на міському кладовищі «Новий Побут».

 

 

СКОРОПАДСЬКИЙ

ІВАН МИХАЙЛОВИЧ

(1804 - 1887)

засновник Тростянецького парку,

предводитель дворянства Полтавської губернії,

почесний громадянин Прилук

Народився 12 січня 1804 року в селі Ярославець Глухівського повіту Чернігівської області. Освіту отримав у Прилуцькому пансіоні П.П. Білецького-Носенка. У1825 році, як більшість юнаків знатних родин, пішов на військову службу. Недовго прослуживши, звільнився у відставку. У 1833, разом із родиною, оселився в Тростянці. Змалку, закоханий у красу рідної природи, Скоропадський повністю поринув в облаштування території Тростянця.

У 1834 році були закладені перші посадки дерев місцевих порід. Протягом усього свого життя займався створенням оригінального парку, насадженням цікавих і екзотичних дерев, кущів.

З 1844 року Іван Михайлович – предводитель дворянства Прилуць­кого повіту, а з 1848 по 1852 – предводитель дворянства Полтавської губернії. Був членом Прилуцької училищної ради. У 1870 році за свої кошти відкрив перше початкове жіноче училище. У 1874 у його будинку відкрита Прилуцька чоловіча гімназія. За власні кошти організував школи по підготовці народних учителів, вихованцями яких були селян­ські діти.

У 80-х роках позаминулого століття площа парку сягала 175 га, а з навколишніми гаями – 350. Рукотворні скульптури відомих скульпторів уписувались у творіння рук І.М.Скоропадського.

Головною пристрастю життя Скоропадського була любов до рідної природи. Парк у Тростянці, створений його руками, нічим не поступається найкращим паркам Європи. Цей куточок живої краси можна назвати справжнім музеєм природи. У серпні 1951 року парк перетворено у Державний Дендрологічний заповідник. Нині в ньому нараховується понад 500 видів і форм дерев, чагарників. Більшість із них завезені з Кавказу, Середньої Азії, Західної Європи, Далекого Сходу, Японії, Північної Америки...

Тростянецький парк – пам'ятник людині, яка доклала багато зусиль для його створення, людині, яку жителі нашого міста, ще при житті удостоїли звання почесного громадянина Прилук «... испросив вьюочайшее позволение иметь портрет его на стене в городской управе».

 

 

СОКОЛОВ

СЕРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

заслужений майстер спорту,

чемпіон Європи з легкої атлетики

Народився 29 березня 1962 року в селищі Кочкор-Ата Ошської області Киргизії. Після переїзду сім'ї до Прилук, навчався в школі №14, водночас займаючись у дитячо-юнацькій спортивній школі, в секції легкої атлетики під керівництвом тренера В.І.Моляра. Поштовхом для серйозного заняття спортом послужило зайняте Сергієм 3 місце на обласних змаганнях із піонерського п'ятиборства у 1976 році.

Через рік на Спартакіаді з легкої атлетики дитячо-юнацьких спор­тивних шкіл СРСР у Гомелі він став чемпіоном у бігу на 200 м. Після закінчення 8 класів Соколова було зараховано до Київського спортив­ного інтернату. Навчаючись в інтернаті, неодноразово був чемпіоном і призером СРСР у бігу на 100 і 200 метрів серед школярів.

У 1978 році на Всесоюзних змаганнях серед школярів виконав норматив кандидата у майстри спорту, а у 1980 - майстра спорту з легкої атлетики на міжнародних змаганнях у Сантьяго-де-Куба. В 1980 році на чемпіонаті Європи серед молоді, який проходив у голландсь­кому місті Утрехт, виконав норматив майстра спорту міжнародного класу.

Сергій Соколов дванадцятикратний чемпіон Радянського Союзу в бігу на 100, 200 метрів та естафеті 4 на 100 м.

Своєї найвищої спортивної слави С.Соколов досяг на чемпіонаті континенту у 1982 році у грецькому місті Афіни, де він у складі збірної СРСР виборов перше місце в естафетному бігу 4x100 м і став чемпіоном Європи.

У 1983 році Соколов став чемпіоном Спартакіади народів СРСР, виборовши перше місце в бігу на 200 метрів, а у 1984 на міжнародних змаганнях «Дружба» у Москві в складі команди зайняв 1 місце в естафетному бігу 4 на 100 м.

У 1986 році Сергій Соколов у 24-річному віці, а це пора розквіту спортсмена, закінчив виступи на великій спортивній арені, причина – надрив зв'язок ахіллесового сухожилля.

Нині Сергій Соколов проживає в Києві, працює менеджером однієї з фірм столиці.

 

 

СУББОТІН

ВІКТОР АНДРІЙОВИЧ

(1844 - 1898)

український лікар-гігієніст, професор

Народився 13 березня 1844 року в місті Прилуки, на Квашинцях у родині відставного доглядача народного училища.

На відмінно закінчив пансіон Київської гімназії і вступив на медичний факультет Київського університету.

Після закінчення університету був залишений при ньому для підготовки до професорського звання. Захистивши докторську дисер­тацію, працював приват-доцентом кафедри гігієни університету, читав лекції студентам, займався науковою роботою. Його наукові статті за­цікавили весь учений світ Західної Європи.

Протягом двох років стажувався й працював у кращих клініках Франції, Німеччини.

За допомогу пораненим і хворим у період Франко-Прусської війни (1870-1871) Субботін був нагороджений медаллю і почесним знаком Червоного Хреста.

Після повернення до Києва, працював професором кафедри гігієни, медичної поліції, а з 1884 року – деканом факультету гігієни універси­тету. В.Субботін – один з організаторів Російського товариства охорони народного здоров'я і першої в Україні самостійної кафедри гігієни. Він один з авторів науки про здоровий спосіб і умови життя, зробив великий внесок у виховання й підготовку медичних кадрів України.

Основні праці В.А.Субботіна присвячені питанням гігієни праці, комунальної гігієни, епідеміології. За видатні досягнення в науці й охороні здоров'я нагороджений орденами Святої Анни і Станіслава ІІ ступеня.

Помер Віктор Андрійович 29 вересня 1898 року.

Його наукові праці "Курс гігієни", "Основи фізіології людини", "Вживання пепсину в медичній практиці" використовуються і донині в практичній і теоретичній діяльності медичних працівників як в Україні, так і за її межами.

Уся наукова робота В.А.Субботіна була присвячена благородній справі – здоров'ю людини.

 

 

СУПРУНЕНКО

ІВАН АНАТОЛІЙОВИЧ

(1954 - 2002)

заслужений працівник сільського господарства України

Народився 12 травня 1964 року в селі Обичів Прилуцького району у селянській родині. Батько, Анатолій Миколайович, працював водієм, мати – домогосподарка.

У 1961 році пішов у перший клас Обичівської восьмирічної школи, а у 1981 – закінчив Малодівицьку середню школу.

До служби в армії працював трактористом. Після демобілізації повернувся до рідного села. Працюючи, закінчив Ніжинський технікум механізації сільського господарства .

У 1984 році Супруненко призначений головним інженером, згодом – головою колгоспу. Без відриву від виробництва закінчив Українську сільськогосподарську академію. Очолюване ним господарство згодом стало одним із найкращих в області.

Очоливши прилуцький хлібозавод, І. Супруненко завершив його приватизацію. Упровадження нових технологій і методів реалізації продукції, розроблених на заводі, почали застосовувати усі хлібоза­води області.

За заслуги у розвитку сільського господарства І.А.Супруненку при­своєно звання заслуженого працівника сільського господарства,

У 2000 році з метою зменшення собівартості хлібобулочних виробів завод почав сіяти й збирати жито. А для переробки його в борошно було побудовано млин, спроможний забезпечити житнім борошном виробництво. У 2002 році завод орендував близько 3000 га землі.

Велика заслуга І.А.Супруненка і в тому, що ВАТ, створене на базі заводу, дало змогу збільшити кількість працюючих у 2,5 рази, а в період збирання зернових – забезпечити роботою селян. Надавалася гумані­тарна допомога бюджетним організаціям, приватним особам.

У кінці 2001 року хвороба прикувала І.А.Супруненка до ліжка. Помер Іван Анатолійович 20 липня 2002 року. Похований на кладовищі у с.Обичів, поруч із своїми батьками.

 

 

 

ТИРАСПОЛЬСЬКА

НАДІЯ ЛЬВІВНА

(1867 - 1962)

актриса, заслужений діяч мистецтв Росії

Народилася 9 травня 1867 року в Прилуках у дворянській сім’ї. Батько майбутньої актриси, якій судилося стати "окрасою російських театрів", мав у Прилуках власний фотографічний павільйон. Дитячі роки пройшли в рідному місті. У 1878 році родина переїхала до Єлизаветграду (Кіровоград), а згодом - до Полтави. Навчаючись у Полтавській восьмикласній гімназії, приймала участь у спектаклях аматорського драматичного гуртка.

Після успішного закінчення приватної музично-драматичної школи Московського філармонічного товариства (1892), Тираспольська під­писала контракт із Харківським товариством Бородай і стала актрисою провінційного театру. Яскравою сторінкою в її творчості була робота в Московському Малому театрі.

Прослуживши 8 років у Малому театрі, Н.Тираспольська переїхала до Петербурга і стала актрисою імператорського Олександринського, згодом театру ім. О.С.Пушкіна. Вона виступала на сцені разом із ви­датними майстрами російської сцени П.А.Стрепетовою, Г.М.Федотовою, В.Ф.Комісаржевською.

Склоки, боротьба акторів за ведучі ролі в спектаклях, не давала змоги оцінити її талант. І тільки у 1931 році, коли Н.Л.Тираспольській було вже далеко за 60, їй було присвоєно почесне звання заслуженого діяча мистецтв Росії.

Серед зіграних ролей: Джульєтта ("Ромео і Джульєтта"), Варвара ("ГРОЗА"), Раневська ("Вишневий сад"), Готьє ("Дама з камеліями") та багато інших.

Нею написані театральні мемуари. Вона автор книг "Из прошлого русской сцены", "Жизнь актрисы".

Померла Надія Львівна 30 травня 1962 року.

65 років віддала Н.Тираслольська нелегкій праці актора, були радощі і горе, злети й падіння.

 

 

ЦЕРБЕ-НЕСІНА

ВАЛЕНТИНА АДАМ1ВНА

заслужений майстер спорту,

бронзовий призер XVII зимових Олімпійських ігор з біатлону

Народилася 8 січня 1969 року в селі Полісся Коростенського району Житомирської області. Батько – Адам Карлович – німецького поход­ження. Дід по материнській лінії – Пилип Феодосійович Жмаченко -учасник першої світової, громадянської та Великої Вітчизняної воєн, Герой Радянського Союзу, генерал-полковник.

Займатися спортом, а спочатку це були лижні гонки, почала ще навчаючись у школі рідного села. Під час навчання у Житомирському технікумі обробки деревини виконала норматив кандидата у майстри спорту. Після закінчення технікуму була направлена працювати у Прилуцький меблевий комбінат. Працюючи на комбінаті, продовжувала підвищувати свою спортивну досконалість вже як біатлоністка під керівництвом Михайла Зоца та Олександра Прядка.

Виступаючи на Міжнародних зимових іграх України (1989), В.Цербе стала чемпіонкою, виконавши норматив майстра спорту. Багаторазова чемпіонка Українки та переможниця міжнародних змагань.

23 лютого 1994 року на Зимових Олімпійських іграх у Норвезькому місті Ліллехаммер, виступаючи на дистанції 7,5 км Валентина Цербе стала бронзовим призером.

У 1995-1998 роках займала призові місця на чемпіонатах Світу та Європи, на змаганнях за кубок Світу.

У 1998 році на зимових Олімпійських іграх у японському місті Нагано зайняла V місце. У тому ж році завершила свої виступи у великому спорті, завоювавши I місце на міжнародних змаганнях у місті Ханти-Мансійськ (Росія).

Заслужений майстер спорту, член НОК України В.Цербе приймає активну участь у спортивному житті України, допомагає становленню молодих спортсменів міста. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ сту­пеня.

Працює директором ТОВ "Європа", а на добровільних засадах – фі­нансовим директором однойменного футбольного клубу.

Валентина Цербе увійшла в історію держави, як володар першої олімпійської медалі незалежної України.

 

 

ШЕКЕРА

ГРИГОРІЙ КІНДРАТОВИЧ

(1923 - 1987)

учасник Великої Вітчизняної війни,

кавалер трьох орденів Слави

Народився 16 листопада 1923 року в місті Ніжин Чернігівської обла­сті в селянській родині. Середню освіту одержав напередодні Великої Вітчизняної війни, закінчивши Ніжинську середню школу №24.

Участь у війні Григорій Шекера розпочав у липні 1941 року механіком-водієм танку Т-34.

З 1942 року був розвідником, командував відділенням, взводом.

Після тяжкого поранення в липні 1942 року й лікування, командир відділення розвідників. Г.Шекера неодноразово робив успішні вилазки за «язиками». Під час одного з розвідувальних боїв (грудень 1943 р.), в ході визволення Черкаської області, ризикуючи життям відбив і захо­пив у полон німецького полковника. Першу бойову нагороду «За бойові заслуги» одержав за успішно проведену розвідку по визначенню місця розташування німецьких частин на підступах до Києва. Орден Слави III ступеня Г.Шекера одержав у травні 1944 року. За успішне форсування ріки Прип'яті нагороджений орденом Слави II ступеня. Золотим орденом Слави Григорій Кіндратович був нагороджений у березні 1945 року.

Після демобілізації повернувся до Ніжина, працював заступником директора ресторану, а закінчивши Київську юридичну школу – народним суддею у Семенівці, Прилуках, Носівці. Без відриву від виробництва закінчив історичний факультет Ніжинського педінституту та Київський університет, юридичний факультет.

У 1961 році Г.К.Шекера разом із сім'єю переїхав до Прилук. Працю­вав адвокатом, суддею, а з 1974 року і до останніх років життя – головою міського суду.

Григорій Кіндратович Шекера – учасник військового параду Перемо­ги 24 червня 1945 року. Г.К.Шекера за бойові заслуги та трудову ді­яльність нагороджений ще 4 орденами та багатьма медалями.

Помер Григорій Кіндратович 7 листопада 1987 року.

Похований на міському кладовищі «Новий Побут».

 

 

ШКОРОПАД

ДМИТРО ОВСІЙОВИЧ

(1923 - 2000)

доктор технічних наук, професор, краєзнавець

Народився 15 червня 1923 року в місті Прилуки, Батько – Овсій Пе­трович – виходець із міщан, викладав математику в школах і училищах Прилук, мати, Софія Петрівна – із давнього козацького роду Юрченків, теж викладала в школах міста.

Д.Шкоропад навчався в школах № 2 та № 7. Середню освіту одержав у залізничній школі (нині № 14).

У 1940 році вступив до Ленінградського військово-механічного інсти­туту.

На полях Великої Вітчизняної війни доброволець Дмитро Шкоропад із перших її днів. Під час оборонних боїв під Москвою отримав тяжке поранення, втратив око.

Після лікування й демобілізації вступив до Московського інституту хімічного машинобудування . За участь у Великій Вітчизняній війні на­городжений орденом Вітчизняної війни І ступеня та орденом Червоної Зірки.

У 1948 році на відмінно закінчив інститут. Працював конструктором, завідуючим відділом центрифуг, головним конструктором науково-дослідного інституту хімічного машинобудування.

Дисертацію кандидата наук захистив у 1958, а дисертацію доктора наук у 1987 році.

За розвиток вітчизняного хімічного машинобудування, центрифуго-будування Д.О.Шкоропад нагороджений орденами Трудового Черво­ного Прапора, Жовтневої Революції.

З дитинства він був закоханий у рідний край, все своє свідоме життя вивчав його історію. Результатом його кропіткої праці став чотирьох-томник «Історія Прилуччини». Разом із прилуцьким краєзнавцем О.А.Савоном підготував історико-краєзнавчий довідник «Прилуччина».

Помер Дмитро Овсійович 22 травня 2000 року.

Д.О.Шкоропада – доктора технічних наук, професора, можна по праву назвати ще й літописцем землі Прилуцької.

 

 

 

ШКУРАТ-МЕЛЬНИЧЕНКО

ІВАН

(? -1651)

перший прилуцький полковник

Дата народження першого прилуцького полковника в документах не згадується. Але історики вважають, що народився він десь на самому початку XVII століття. Батько Івана, прилуцький козак Шкурат, був мельником. Ще в дитячі роки батько відвіз Івана до Запорозької Січі для його загартування, досконалого володіння зброєю й виховання почуття патріотизму. На Січі козаки прозвали його Мельниченком (батько – мельник). Тому в одних джерелах прилуцьким полковником значиться Іван Шкурат, в інших – Іван Мельниченко.

А коли старий Шкурат вирішив побудувати водяний млин, обравши для цього місце на березі Удаю неподалік від Густинського монастиря, то поїхав на Січ і забрав сина для допомоги. Невдовзі після побудови млина старий Шкурат помер, а молодий залишився господарювати.

У 1648 році Іван Мельниченко повернувся на Січ і приєднався до козаків на боротьбу за визволення України з-під польської шляхти. Сильний, вольовий, сміливий козак Іван Мельниченко гетьманським наказом Богдана Хмельницького був призначений полковником прилуцького полку. Через рік Іван Шкуратевич-Мельниченко – на посаді сотника прилуцької полкової сотні. Сотня під його командуванням приймала активну участь у битві під Зборовом у 1849 році, в ході визвольної війни українського народу (1648-1654).

У 1651 році, тепер уже, Іван Шкурат, як раз перед Берестецькою битвою, призначається полковником Прилуцького полку. Битва під Берестечком стала фатальною для козацьких військ узагалі і для прилуцького полку конкретно. Татари зрадили українському війську, і це було головною причиною «глибокої рани» козаків. Тисячі наших земляків-козаків прилуцького полку склали свої буйні голови разом із їх полковником Іваном Шкуратом за свободу й незалежність матінки України.

Відзначаючи 350-річницю битви під Берестечком делегація Прилук відвідала цю святу землю, привезла й посипала на прах земляків жменьку рідної прилуцької землі.

 

 

ЩЕРБИНА

ОЛЕКСАНДР МУСІЙОВИЧ

(1874 - 1934)

український учений, психолог, професор

Народився 2 березня 1874 року в місті Прилуки (на Кустівцях) у сім'ї священика М.Н.Щербини. В дитинстві, внаслідок нещасного випадку, залишився сліпим. Свідки розповідали, що хлопчика у яму з вапном випадково зіпхнула маленька дівчинка, яка потім стала його дружиною. В дитинстві швидко опанував літери і навчився читати тексти, надруко­вані рельєфним шрифтом, вивчив німецьку й французьку мови. У 1898 році закінчив Прилуцьку чоловічу гімназію із золотою медаллю, в цьому ж році став студентом Київського університету, а на IV курсі його сту­дентська наукова робота була удостоєна золотої медалі.

У 1905 році закінчив факультет класичної філології університету з дипломом I ступеня.

Після закінчення університету Олександр Щербина викладав у ньому логіку та історію етики. У цей період написав ряд робіт: «Методологія етики», «Про сумісне навчання сліпих із зрячими» та інші. З 1908 по 1918 рік жив у Москві, де займався науковою діяльністю, виступав із лекціями.

У 1918 році О.М.Щербині присвоєно звання професора. З 1921 по 1931-й працював викладачем Прилуцького педтехнікуму, читаючи одночасно курс лекцій по психології у Полтавському інституті народної освіти. Проводив велику суспільну роботу. Надавав допомогу сліпим Чернігівської, Полтавської, Харківської та інших областей. Один з організаторів музею в Прилуках.

У 1931 році був призначений професором на дефектологічний фа­культет Київського педагогічного інституту, де і пропрацював до кінця своїх днів.

Помер Олександр Мусійович 7 січня 1934 року.

Жителі Кустівців на території колишньої садиби О.М.Щербини вста­новили меморіальну дошку.

 

ЯКОВЧЕНКО

МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ

(1900 - 1974)

актор, народний артист України

Народився 3 травня 1900 року в Прилуках. Сценічну діяльність по­чав в аматорських гуртках рідного міста після закінчення Прилуцької чоловічої гімназії.

Друг дитинства, Іван Ілліч Котеленець, згадував: «Микола був ве­селим і кмітливим, душею всіх хлопців нашої вулиці»,

З 1920 по 1927 рік Микола Яковченко виступав на сценах професій­них театрів Сімферополя, Черкас, Чернігова, Дніпропетровська, Хар­кова. 3 1928 і до кінця своїх днів Микола Федорович Яковченко – актор, провідний актор Київського українського драматичного театру ім. І. Франка.

У 1970 році М.Ф.Яковченку присвоєно почесне звання народного артиста України.

Серед зіграних ним на сцені театру ролей: Микола («Наталка-Полтавка» Котляревського), Бублик, Довгоносик («Платон-Кречет», «В стелах України» Корнійчука), Лящ («Останні» Горького), Пеньожка («Мартин Боруля» Карпенка-Карого).

Особливу популярність і славу принесли Яковченку ролі комедійних персонажів у фільмах: «За двома зайцями», «Ніч перед Різдвом», «Мак­сим Перепелиця».

М.Яковченко дуже любив рідне місто над Удаєм. Неодноразово ви­ступав із концертами особисто і в складі трупи театру перед земляками. Любив у колі рідних, друзів, буваючи в Прилуках, розповідати цікаві історії зі свого життя-буття, анекдоти.

Плине час. Уже 28 років як не стало Миколи Федоровича. Помер Великий сміхотворець України 11 вересня 1974 року.

Пам'ять про видатного майстра гумору зберігається в невигаданих історіях, байках, анекдотах. У 2008 році на театральній площі м. Прилуки М.Ф. Яковченку було встановлено оригінальний бронзовий пам’ятник.

Як не гірко визнавати, але старовинне місто Прилуки не дуже щедро обдарувало світ своїми знаменитими уродженцями. Було їх чомусь і так не густо, та ще й багатьох ми просто недбало розгубили, а то й просто забули. Прилучани, за всі часи існування міста спромоглися на пам’ятники лише двом своїм землякам – загиблим Героям минулої війни Олегу Кошовому та Івану Дубинському. Оце й усе. Неначе й не було за всю тисячолітню історію міста ні славетних козацьких ватажків, ні діячів культури й освіти, ані відомих письменників, учених, артистів, яких знають і шанують у світі. Уже, мабуть, настав час, щоб пам’ять про них увічнили й у рідному місті, де народилися й жили, де їхнє родове коріння. Кривдно думати про те, що на столичних вулицях споруджують чудові пам’ятники, встановлюють меморіальні дошки відомим нашим землякам, то чи не заслужили ці достойні люди доброї пам’яті у себе на батьківщині? Отож і хочу нагадати прилучанам про людей, якими вони мають пишатися і не забувати про них.

ГОРЛЕНКИ

Буремне 17 століття яскраво висвітлило цілу плеяду народних героїв, козацьких ватажків, борців за волю України, за незалежність Козацької Держави. Серед них були й представники старовинного прилуцького козацького роду Горленків, слава про яких гриміла колись на всю Україну.

Лазар Горленко

Запорозький козак, козак полкової Шкуратової сотні Прилуцького полку, полковий суддя, полковник – це шлях родоначальника роду Горленків. Ще перед визвольною війною Лазар Горленко відомий на Запорожжі козак. Мабуть, не в одному поході встиг побувати, не раз показати себе відважним воїном і надійним товаришем. Потім, в боях під проводом Богдана Хмельницького теж показав себе з найкращого боку, адже не випадково після битви під Збаражем і Зборовим у 1649 році Лазар потрапляє до реєстрів Війська Запорозького. Така честь була надана далеко не всім.

Уперше на полковий уряд прилучани обирають Горленка 1658 року, замінивши на цій посаді знаменитого Петра Дорошенка, майбутнього українського гетьмана. Тільки з цього, що простий козак відразу був обраний і затверджений гетьманом на такій високій посаді, можна судити про Горленка як про людину, яка користувалася серед козацтва величезним авторитетом.

На протязі двадцяти років, із перервами, Горленко командував Прилуцьким полком у часи гетьманування Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Якима Сомка, Івана Брюховецького, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича. На чолі полку він ставав у ті часи, коли над Україною нависала найбільша небезпека. Так було й у 1664 році, коли знову на Козацьку Державу посунули війська польського короля Яна-Казимира. Прилучани під командуванням Горленка приймали участь у розгромі ворожих військ. У травні 1665 року гетьман Брюховецький послав Лазаря до Москви з дипломатичною місією, на переговори з царем. У вересні цього ж року Москва зустрічала переможців – гетьмана Брюховецького та його найближчих соратників, в числі яких був і Горленко. Уся козацька старшина, а разом з нею і прилуцький полковник, отримали тоді не тільки "жалування" а й дворянство з рук московського царя. Так простий козак-запорожець став дворянином і власником села Вільшани на Прилуччині. Як було записано в царській грамоті за те, що "против неприятелей стоял твердо и мужественно...и бился не щадя головы своей".

Того разу Горленко майже чотири роки перебував на полковому уряді. У 1666 році, восени, прилуцькі козаки під проводом Горленка відчайдушно відбивали татарську орду, яка посунула з Криму. Територія полку тоді дуже постраждала, ординці пройшли як смерч, залишаючи за собою спалені хутори й села. Багато прилучан потрапило в страшну татарську неволю. Після цього Горленко був полковим суддею, та потім знову і знову, як тільки траплялася скрута, він ставав на чолі полку і разом із своїми земляками стійко переживав усі труднощі й незгоди.

У 1672 році до влади в Україні приходить гетьман Іван Самойлович і знову на полковий уряд стає старий досвідчений Лазар. Займаючи майже все своє життя найвищі посади в полку, Горленко, на відміну від інших, не використовував своє становище для особистого збагачення. Його майном на все життя так і залишалися, що три млини і п’ятдесят селянських дворів у селі Вільшані, одержані від російського царя у 1665 році.

Закінчив своє звитяжне життя старий полковник трагічно у кримському поході. 1687 року 150-тисячна російська армія під командуванням В.Голіцина вирушила у похід на Крим. Наприкінці травня до неї приєдналося 50-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Самойловичем. Похід був невдалим. Щоб перешкодити наступові об’єднаних військ, татари підпалили степ. Обачні й бувалі козацькі полководці Самойлович і Горленко радили командуючому Голіцину відвести війська, але князь нікого не слухав і згодом уся величезна армія залишилася без продовольства, води й фуражу. Почалися пошесті, голод, падіж коней. Багато людей загинуло. У цьому поході Горленко зі своїм полком перебував у передовому загоні гетьманича Григорія Самойловича, який найменше постраждав і, залишившись без підтримки, все ж продовжував бойові дії, завдавши татарам поразки в боях під Кодаком. В одній із сутичок старого полковника було тяжко поранено. Почався масовий відступ армії Голіцина. Усю вину за поразку князь звів на українського гетьмана і козацьку старшину. У полках, де старшина підтримувала гетьмана, стихійно спалахнули бунти.

2 серпня 1687 року, за словами літописця: "...пострадал невинно от своїх полчан пан Лазар Горленко полковник стародавній прилуцкій", його зраненого і непритомного, але ще живого, бунтівники кинули у вогнище. Коли все угамувалося, спохватилися козаки та було уже пізно. З великими почестями ховали свого ватажка прилучани в полі між Кодаком і Самарою "де і могилу значную висипано над ним". За стародавнім запорозьким звичаєм козаки шапками насипали високу могилу на крутому березі Самари-ріки. А потім було похмілля. Гетьмана Самойловича разом із сином полковником Яковом схопили прямо в церкві, під час богослужіння, та й запроторили прямісінько до Сибіру: батька в Тобольськ, а сина в Єнісейськ. Двох інших гетьманичів, полковників Григорія та Семена, за наказом Голіцина привезли до Путивля і там, після жорстоких катувань, їм обом відрубали голови.

Життєпис полковника Лазаря завершує густинський літописець: "...Господь Бог покеровал серце єго милості пану Дмитрію Горленку, полковнику прилуцкому, сину і насліднику єво (Лазаря) за відомостю гетманскою будучи з полком своїм в том же місті, откопал тіло милого пана родича своєго і почесно допровадив до Прилуки, а оттуда до монастиря нашого Густині, де с пєнієм надгробним положили в склепі в великой церкві Пресвятой Троіци року 1697 сентября 15 дня ".

Дмитро Горленко

Полковник Лазар залишив після себе чотирьох синів: Петра, Івана, Степана й Дмитра, та ще двох дочок. Згаданий у Густинському літописі син Лазаря Дмитро Горленко з честю продовжив справу свого батька. Це був хоробрий і талановитий полководець, розумний політик, палкий патріот України, соратник і однодумець гетьмана Івана Степановича Мазепи.

Свою кар’єру Дмитро починав так само як і батько: його, простого козака, обирають і затверджують гетьманським універсалом відразу на високий і відповідальний пост полковника прилуцького у 1692 році. Уже через два роки полк під проводом Горленка громив татарські орди в Буджацьких степах, штурмував турецькі фортеці Казикермен і Азов, за що козацька старшина була нагороджена царем Петром. Та не раді були козацькі ватажки царським червінцям, бо вогнем пекло це золото їм руки. Уже стогнала вся Україна під залізною п’ятою несамовитого й жорстокого самодержця. А тут ще й страшна засуха, яка охопила 1698 року все Лівобережжя. Козаки й посполиті Прилуцького полку, не витримуючи жорстоких утисків і незгод, почали масово втікати за Дніпро на Правобережжя. Пустіли села, заростали бур’янами величезні масиви най родючішого у світі чорнозему. У цей час гетьман Мазепа наділяє одного з найкращих своїх полковників Дмитра Горленка значними земельними угіддями. Йому були даровані напівпусті села Сергіївка, Ковтунівка, Яблунівка, Білошапки, Ярошівка, Мамаївка, Калюжинці, Хаєнки, Ряшки, Вечірки, Понори, Мала Дівиця, Мокляки. За декілька років Горленко зумів не тільки повернути селян у свої села, але й почав інтенсивно заселяти хуторами куплені земельні ділянки в степу та понад Удаєм.

У 1700 році розпочалася війна Росії із Швецією і в Україні з’являється надія звільнитися від залізних обіймів "старшого брата". Прилуцький полк під проводом Дмитра Горленка приймав участь у боях із шведами на Псковщині, в Білорусі, Прибалтиці й Польщі. Прилуцькі козаки, разом з іншими, штурмом узяли Варшаву. У 1704 році Горленко разом із Мазепою повернувся додому. Частина козаків лишилася в Польщі у складі російської армії генерала Паткуля. Після невдалої облоги Познані, генерал наказав українським козакам повертатися додому, але за його наказом у них відібрано коней. Під Краковом знесилених тяжкими переходами козаків наздогнав загін шведської кінноти, набагато чисельніший від козацького. Приречені козаки відчайдушно оборонялися, але майже всі загинули у нерівному бою.

Улітку 1705 року Горленко був призначений наказним гетьманом над козацькими полками, які відправлялися царем Петром у похід на Курляндію й Білорусію. А там їх чекала нова напасть. Петро вирішив остаточно покінчити з ненависним йому козацтвом і наказав відправити козаків у Прусію для формування з них драгунських регулярних полків російської армії. Та Горленко не виконав царського наказу і самовільно пішов на з’єднання з основними козацькими силами під проводом гетьмана. Тоді Петро кинув козаків на будівництво Київської фортеці, де були особливо тяжкі, каторжні умови праці. У 1708 році Горленко з полком знову під гетьманською булавою. У цей час він особливо зблизився з Мазепою. Вони стають щирими друзями й однодумцями. У той час, коли вирішувалася доля зневаженої й пограбованої України, яка знемагала під московським ярмом, Горленко вже мав чітку самостійницьку й державницьку позицію. Це видно з його слів, адресованих Мазепі під час однієї з нарад козацької старшини: "...яко ми за душу Хмельницького всігда Бога молим і ім"я його блажим,що Укравїну от іга лядського свободив, так, противним способом і ми, і діти наші, от вічниї роди, душу і кості твої будем проклинать,єслі нас за гетманства своєго по смерті своєй в такой неволі зоставиш!". Горленка тоді підтримала більша частина полковників та й уся генеральна старшина.

У вересні 1708 року гетьман із усією старшиною, частиною полковників та декількома полками об’єднався з королем Карлом ХІІ на Десні, маючи надію на те, що невдовзі усі козацькі війська приєднаються до нього. Але цар Петро не гаяв часу марно. Він послав свого вірного служаку Меншикова взяти штурмом козацьку столицю Батурин і показати "изменникам-хохлам", що їх чекає, якщо підтримають Мазепу. Не зважаючи на відчайдушний опір захисників Батурина, місто було взяте і, як повідомляє історик: "...взошел он (Меншиков) на городской вал с шпагою в руке и предал острию меча всех тамошних жителей, не исключая младенцев". А якщо простіше – Меншиков із своїми солдатами зі звірячою люттю й жорстокістю вирізав усе мирне населення великого на той час українського міста. Не пожаліли ні старого, ні малого, навіть немовлят. Звичайно ж, загинули й усі захисники міста, в числі яких були й прилуцькі козаки. Після жахливої, кривавої розправи над людьми, Батурин був знищений і спалений до тла "в знак изменникам, другим на приклад". Звісно, що після цього страхіття, мало залишилося бажаючих підтримати гетьмана Мазепу.

Після поразки під Полтавою Горленко не покинув гетьмана, як це зробили багато хто з його прибічників. Він залишився з Мазепою до кінця, до самої його смерті 22 вересня 1709 року в місті Бендерах. Прибічники померлого гетьмана запропонували прийняти гетьманську булаву Дмитрові Горленку, але він відмовився, бо після довгих вагань, вирішив вертатися додому. Він і повернувся 1715 року, але не в рідну Україну, а в "бессрочную ссылку на Москву". Довгих 16 років пробув колишній полковник у московській неволі. Повернувся з заслання вже старий і немічний в один із своїх стародавніх родових маєтків на Лапинцях під Прилуками, "будучи не так глубокою многих лет старостию, яко тяжким многих трудов и клопотов перетрудненный бременем". Десь невдовзі й помер. Поховали полковника за його заповітом "...в обителі Святой Густинской, при гробах родителів". Дмитро Лазарович Горленко був одружений на племінниці гетьмана Самойловича Марії Голуб, залишив після себе двох синів Пахома й Андрія та трьох дочок.

Як повідомляв місцевий історик: "...пятнадцатилетнее управление Дмитрия Горленка для Прилукского полка было самым цветущим временем". За цей час Горленко відновив, розширив і значно укріпив прилуцьку фортецю, побудував 1697 року нову соборну церкву Різдва, запровадив у місті два ярмарки – Іванівський й Дмитрівський, які проіснували більше двох століть. А щоб увічнити своє ім’я та ім’я свого покровителя і друга гетьмана Мазепи, збудував за свої кошти Іоанно-Дмитрівську церкву на Квашинцях, та ще надбрамні Миколаївську та Петро-Павлівську церкви в Густині, які існують і досі.

Яким Горленко

Однією з найвизначніших осіб із козацького роду Горленків був онук полковника Дмитра й син Андрія Дмитровича – Яким. Це була людина великого розуму й високої культури. Просвітитель, визначний церковний діяч, талановитий поет і оратор.

Народився Яким Андрійович Горленко 8 листопада 1705 року в предківському маєтку, що знаходився під Прилуками, на лівому березі Удаю між приміськими селами Лапинцями та Замістям і звався хутором Чернявщиною. Жили Горленки великою дружною родиною. Батько був людиною високоосвіченою й релігійною, мріяв усіх синів своїх виховати захисниками рідної вітчизни, за козацькими предківськими законами. Після поразки гетьмана Мазепи, дід Якима полковник Дмитро й батько бунчуковий товариш Андрій Горленки перебували на засланні у тяжкій і принизливій московській неволі. Виховували Якима мати Марія Данилівна – донька гетьмана Данила Апостола й бабуся Марія Захарівна – племінниця гетьмана Івана Самойловича.

У 1713 році, мати відвезла його до Києво-Могилянської академії, де він із великим успіхом навчався. Частенько відвідував милих його серцю родичів у батьківському домі. На Прилуччині ще не так давно можна було почути легенду про самотнього білявого юнака, який навідувався до старовинної кам’яної каплички на стрімкому удайському березі під Замостям. Де він подовгу молився. Благаючи Бога зглянутись над многостраждальною Україною, над її колись вільним козацьким народом, над рідними, які гинуть у неволі на чужині. Старі діди розповідали навіть, що напівзруйновану капличку відбудував своїми руками саме цей юнак – Яким Горленко.

У 1725 році Горленко постригся у ченці, а ще через два роки, у Києво-Братському монастирі відбувся обряд прийняття схими – Яким повністю відрікся від світського життя й одержав нове ім’я – Іоасаф або Йоасаф. Академію він успішно закінчив, а потім у її стінах був викладачем словесності. У 1737 році його висвячують в ігуменський сан і призначають настоятелем одного з визначних монастирів у Гетьманщині – Мгарського під Лубнами, де він пробув 8 років, а потім за велінням цариці Єлизавети Петрівни 1745 року був призначений намісником найбільшого монастиря Російської імперії – Троїцько-Сергійової лаври під Москвою, де порядкував три роки, збудував Смоленську церкву, 88-метрову дзвіницю, облаштував семінарію.

В 1748 році Іоасафа викликали до Петербурга і в присутності імператриці Єлизавети та найвищих сановників та ієрархів церкви, у Петропавлівському соборі висвятили на єпископа Бєлгородського й Обоянського. Усе своє життя він опікувався своєю величезною єпархією, яка налічувала більше тисячі громад і храмів, із яких більше половини було українських. Святитель піклувався також про освіту для народу, про його духовну культуру, виступав проти латинізації шкіл в Україні. Він був автором багатьох мудрих повчань, віршів, родинних записок.

Його завжди можна було зустріти серед простого люду. Ночував там, де його застала ніч, бувало, що й у чистому полі, чи то у сільського бідолахи-священика, що ледь-ледь зводив кінці з кінцями.

Перед людьми виступав із правдивим повчальним словом, допомагав усім, чим тільки міг, тож і йшли до нього люди зі своїми кривдами й бідами. Розповідали, що святитель, перевдягнувшись у простого ченця, розносив біднякам милостиню, лікував хворих, навіть рубав дрова і носив воду удовам і одиноким, безпорадним старим людям. Іоасаф багато читав і приятелював з знаменитим філософом Григорієм Сковородою. Святитель вважав і проповідував, що людина повинна пройти свій земний життєвий шлях достойно, так, щоб духом дозріти для вічного блаженного життя. Необхідно у постійних трудах зміцнювати свій дух і очистити своє серце від пристрастей, плекаючи в собі чисту любов до Бога і ближніх своїх.

Аскетичний спосіб життя, постійні турботи і тяжкі хвороби вкрай виснажили Святителя і рано звели його в могилу. Помер Іоасаф 10 грудня 1754 року й похований у Бєлгородському соборі. Як за життя, так і після смерті, в народі вважали його святим. Білгородський собор на протязі десятиліть став місцем паломництва для віруючих України й Росії. Вважалося, що його нетлінні мощі мають цілющу силу. Йдучи назустріч побажанням віруючих мощі святителя були урочисто відкриті 4 вересня 1911 року.

Постановою Синоду та з благословення російського імператора Миколи ІІ, його в цьому ж році причислили до лику православних святих. З цього часу 10 грудня і 4 вересня стали офіційними церковними святами угодника Божого Святителя Іоасафа. Вважалося, що Іоасаф є покровителем воїнів і захищає їх від куль. Солдати першої світової залюбки носили на шиї образки із зображенням святого і їх виготовляли в Росії сотнями тисяч. Якщо не мільйонами. У кожній українській церкві одне з найпочесніших місць займали й займають ікони із зображенням Святого Іоасафа. 25 квітня 1913 року в Петербурзі було створене Братство Святителя Іоасафа, до якого входили високопоставлені державні діячі, військові, діячі культури. Членами Братства були й представники старовинних українських родів Горленків, Стороженків, Жевахових. Братство приймало активну участь у спорудженні унікального храму-пам’ятника Святителю Іоасафу в селі Замісті на Прилуччині, урочисто закладеного 1912 року з ініціативи архієпископа полтавського Назарія. Будівництво велося на пожертвування самого царя Миколи ІІ, який виділив на цю справу 5 тисяч рублів. Освячення церкви відбулося 5 вересня 1913 року, у присутності десятків тисяч віруючих Прилуччини та поважних столичних гостей. Храм чудом уцілів до наших днів, хоча й зі значними втратами, нині в ньому відновлено служіння, належить він Московському патріархату.

Завершуючи розповідь про цю святу людину, принагідно треба згадати, що рідна сестра Іоасафа Горленка Параска, одружилася з Ізюмським полковником Іваном Григоровичем Квіткою і їхнім рідним онуком був видатний український письменник, основоположник української прози Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко.

Марковичі – стародавній старшинський прилуцький рід, що корінням своїм сягає десь аж у 16 століття. Своїм пращуром Марковичі вважали напівлегендарного "жидовина" Аврама, який на початку 17 століття з"явився на Прилуччині, та й відрікся від своєї іудейської віри, ставши згодом ревним православним християнином.

Великим розумом і добрими справами заявив про себе у нашім краї син Аврама – Марко Аврамович, який власне і був родоначальником цього великого й знаменитого в Гетьманщині роду, який на початку 19 століття розділився на дві гілки – Марковичів і Маркевичів.

Заможного й спритного у справах Марка Аврамовича на Прилуччині величали не інакше, як "славетним паном Марком". Він ревно вірував у Бога, був не скупим і не цурався благочинності. Родинні перекази свідчать про те, що Марко побудував за свої кошти одну з церков Густинського монастиря, в якому, за його ж заповітом був і похований у 1717 році.

Донька пана Марка – Настя, вийшла заміж за лагідного й поступливого Івана Ілліча Скоропадського. Ясновельможний гетьман був добрим сім’янином, м’якою й добросердечною людиною, а тому метка й розумна Марковичівна швидко призвичаїлась вирішувати за чоловіка не тільки домашні, але й державні справи великої ваги. Недаремно ж бо злії язики швиденько й примовку придумали, яка пішла гуляти по всій Гетьманщині: "Іван носить плахту, а Настя – булаву". Саме Настя Марківна домоглася усім трьом своїм братам досягти досить високих постів у військовій старшині.

Один із синів Марка – Андрій Маркович, розпочав свою кар’єру зі значкового товариша, потім дослужився до полковника Лубенського полку, а згодом і до генерального обозного, ставши другою особою в країні після гетьмана. Андрій одружився із сотниківною Ганнусею Маковською із Кролевця, вона народила йому аж дев’ятьох синів-соколів, які теж дечого досягли у житті.

Але найзнаменитішим серед них усіх був Яків Андрійович Маркович.

Усі Марковичі були тісно пов’язані з Прилуками і Прилуччиною, хоча й служили, а деколи й жили у різних містах і містечках Гетьманщини. Марко Аврамович мав добрий маєток неподалік від Прилук, у приміських Сорочинцях. Є всі підстави вважати, що й сини його, усі три Марковичі та й Настя Марківна, саме там і народилися – в невеличкому селі Сорочинцях, із трьома десятками хаток, рубленою трибанною церковкою на честь Святого Миколая – Мирлікійського чудотворця. У ній була й родова усипальниця Марковичів. Побудував церкву син Марка – прилуцький полковий сотник Іван Маркович у 1713 році на невеличкому сільському вигоні, який частково зберігся й до нині у тому місці, де сходяться сучасні міські вулиці Амбулаторна, Боброва і Тургенєва на Сорочинцях. Ще й досі переповідають давню легенду, чи може й бувальщину про те, як над старою козацькою церквою необачно позбиткувалися у 1809 році, коли під час ремонту зняли з неї дві бані, тобто, порушили нероздільну Святу Трійцю, яку й символізували три церковні бані. Від цього часу в церкві завелися гадюки і ніякими силами їх не вдалося звідти вигнати. Парафіяни змушені були розібрати церкву і продати її у якесь село та будувати в 1856 році нову, цегляну і зовсім на іншому місці. Ось чому сучасна Миколаївська церква знаходиться не в центрі, а на околиці колишнього села Сорочинців.

Була у Марковичів і гарна садиба на Київській вулиці в Прилуках, у центрі старовинної фортеці, поряд із соборною церквою Пречистої Святої, неподалік від Київської брами.

Яків Андрійович Маркович народився 17 жовтня 1696 року в Прилуках. У цей час його 22-літній батько був рядовим козаком Прилуцького полку, а дід Марко – міцним ще і владним "славетним паном". Мабуть, саме він і подбав, щоб улюблений онук отримав щонайкращу на ті часи освіту в стінах Київської академії, яку він успішно й скінчив у свої неповні 17 літ. Маркович приглянувся ректору академії, знаменитому згодом в усьому духовному й ученому світі професору Феофану Прокоповичу, який порадив здібному юнакові ніколи не розлучатися з книгою.

Після закінчення академії, Яків Маркович оженився на пишній чернігівській красуні Олені Полуботківні – доньці гетьмана Павла Полуботка і розпочав службу у війську. Виконуючи заповіт мудрого Прокоповича, він ніколи, усе своє життя не розлучався з книгою. У нього в домі була пристойна, зі смаком підібрана бібліотека. Володіючи кількома мовами, Маркович займався перекладами творів європейських авторів, писав свої власні богословські твори і, що найголовніше, починаючи з 1717 року, вів щоденник, або щоденні записки, які не переривав на протязі всього життя, півстоліття, майже до останніх своїх днів.

За чинами Маркович не ганявся, але й не пас задніх. У 25 років – він уже на полковому уряді, обіймав посаду наказного лубенського полковника. У 1721 році російський цар Петро розпочав загарбницьку війну з Персією, на якій чи не найбільше крові пролили українські козаки. Через рік після оголошення війни, молодого лубенського полковника Марковича призначили наказним гетьманом і з 10-тисячним козацьким загоном відправили у Сулацький похід. Потім, після нетривалого відпочинку, у травні 1725 року, його відправляють знову на Сулак, іще на два роки. Тоді, на Дербентському фронті, знаходилося близько 7 тисяч козаків, із них уціліло лише півтори тисячі, всі ж інші загинули у боях, померли від цинги та інших хвороб і пошестей. Маркович повернувся з походу в 1727 році. Півтора року перебував у Москві, влаштовував свої справи. Згодом служив у Глухові, в гетьманській резиденції, при військовій скарбниці.

В 1740 році Андрія Марковича призначено генеральним підскарбієм, на цій посаді він перебував 22 роки і кожного дня, рік за роком, день-у-день, старанно, добре поставленим "академічним" почерком вів записи про все, що відбувалося в житті. Десять томів – у них усе життя людини і цілого краю: докладні відомості про війни і походи, про життя й домашній побут козацької старшини, про відносини між козаками й селянами, багатими і бідними, про розвиток сільського господарства, ремесел, торгівлі.

Уперше "Щоденні записки генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича" побачили світ у 1859 році. Їх у двох томах видав у Москві онук Якова Андрійовича – Олександр Михайлович Маркович, теж письменник, український історик і етног-раф. Більш повне видання цієї праці здійснив у Києві, в 1893-1897 роках О.М.Лазаревський під назвою "Щоденник генерального підскарбія Якова Марковича", у трьох томах. Ця фундаментальна праця не втратила наукової та пізнавальної ваги й досі, вона є безцінним джерелом вивчення історії Гетьманщини 18 століття.

Якову Андрійовичу дуже не повезло в родинному житті. Четверо його синів померло, поживши на білому світі рік-два. На-йбільше прожив син Олександр – всього 14 літ. У 1745 році померла й кохана дружина Олена Павлівна. Через три роки після її смерті Маркович одружився вдруге. Молода дружина народила в 1752 році поважному панові генеральному підскарбію сина Миха-йла, який і став продовжувачем його роду.

Помер Яків Андрійович 20 листопада 1770 року, похо-вали його у родинному маєтку в селі Сварковому неподалік від колишньої гетьманської столиці, славного міста Глухова, в якому більшу частину свого життя прожив Маркович. Це старовинне жи-вописне село на правому березі тихої річки Клевені, засноване сіве-рянами десь у 8-10 століттях та відроджене після нашестя Батия у 17 столітті.

Використана література:
1. Киевская старина. Том 47, кн.10-12. К.,1894, с. 351-352.
2. Косачевская Е.М. Н.А. Маркевич. 1804-1860. Ленинград, 1987, с. 26-27.
3. Радянська енциклопедія історії України. Том 3. – К.,1971, с. 83.
4. Дмитро Дорошенко. Нарис історії України. Том ІІ. – К., 1991, с. 165.
5. Українська радянська енциклопедія. Видання друге, том 6. – К., 1981, с. 369.
6. Марченко М.І. Українська історіографія. З давніх часів до середини ХІХ століття. – К., 1

Антон Антонський-Прокопович

Колись це ім"я було добре відоме у світі учених, письмен-ників, філософів. Ним цікавились, його книгами зачитувались, його авторитет був безсумнівний і беззаперечний.

Мова йде про видатного педагога, вченого-енциклопедиста, літератора, уродженця Прилук Антона Антоновича Антонського-Прокоповича. Народився він у родині прилуцького священика в 1762 році, учився в знаменитій Київській Академії, з якої 1782 року перевівся до Московського університету. У Москві двадцятирічний юнак навчався відразу на двох факультетах: філософському та медичному. Відзначався феноменальними здібностями. Ще студентом почав друкуватися в університетських періодичних виданнях, організовує і видає часопис "Покоящийся Трудолюбец". Після закінчення навчання його залишають працювати при університеті. В 1784 році Антон Антонович призначений бакалавром учительського інституту, згодом – секретарем у справах університету, адьюнктом кафедри енциклопедії та натуральної історії і наглядачем ботанічного саду, в 1787 році він стає професором університетського шляхетного пансіону. З цього часу починається його багаторічна і надзвичайно плідна педагогічна діяльність.

Антонський-Прокопович заснував у Москві товариство любителів словесності, і на протязі 15 років видав 26 томів наукових праць цього товариства. У цьому виданні вважали за велику честь друкуватися Пушкін, Капніст, Писарєв, з якими Антон Антонович підтримував теплі дружні стосунки. В 1794 році його обирають ординарним професором натуральної історії, в 1804 році призначають завідувати кафедрою сільського господарства і мінералогії, шість разів, починаючи з 1807 року, обирають деканом фізико-математичного факультету. У 1818 році йому присвоюють почесне звання заслуженого професора та призначають ректором Московського університету і директором шляхетного університетського пансіону. Вісім років очолював Антонський-Прокопович університет, який за цей час завоював славу найголовнішого і найкращого в Російській імперії учбового закладу. В часи повстання декабристів, Антон Антонович усіма силами старався захистити своїх студентів від репресивних заходів, які тоді застосовували проти вільнодумців. Та сам не вберігся. В 1826 році імператор Микола І надіслав з інспекцією до університету свого флігель-ад"ютанта графа Строганова, який виявив серед студенства "крамольні" настрої. Ректора Антонського, за результатами доскіпливої перевірки і доповіді графа цареві, переводять у проректори.

Та найулюбленішим для вченого у ті часи було його дітище – пансіон. Саме йому він присвятив усе своє життя. Він побудував новий будинок для пансіону, який і понині прикрашає московську Тверську вулицю і москвичі знають його як "будинок з ротондою". Саме його трудами цей учбовий заклад став самостійним, незалежним від університету. Майже півстоліття беззмінно керував ним Антон Антонович. Вихованці пансіону вважали його своїм дбайливим батьком. І це дійсно було так. Директор постійно піклувався не тільки про те, щоб його вихованці отримали потрібні знання, але й завжди слідкував, щоб вони спали у теплих і затишних кімнатах, добре харчувалися й одягалися, щоб були добре виховані та фізично загартовані. Він завжди вибачав дітям пустощі, але не терпів лінощів і недбальства у навчанні.

Антонський ніколи не дотримувався усталених догм, які панували тоді в наукових закладах. Він завжди робив те, що було найбільш корисним у справі освіти і виховання дітей. За 5 років навчання у пансіоні, вихованців знайомили з трьома десятками предметів, але грунтовно вивчали лише ті, до яких мав здатність і прихильність той чи інший учень. Правилом Антонського було: не обмежувати природних здібностей і не вимагати від усіх однакових успіхів.

У першому томі знаменитого і всезнаючого енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона автори так повідомляють про цей період праці нашого високоповажного земляка: "...не щадил ни трудов, ни усилий, чтобы поставить пансион на высокую степень совершенства и привлек в него лучшие преподавательские силы из профессоров московского университета; труды его на пользу этого заведения не прошли безследно, и списки универ-ситетского пансиона украшены именами многих лиц, прославившихся впоследствии на разных поприщах." Досить сказати, що з його стін вийшли такі відомі діячі російської культури як В.Жуковський, О.Грибоєдов, Д.Писарєв, В.Одоєвський, М.Лермонтов, М.Фонвізін і всі вони вважали себе учнями і вихованцями Антона Антоновича.

Антонський написав і видав два десятки учбових посібників для вихованців пансіону, які вважалися найкращими у ті часи. Він також був автором енциклопедичного довідника з натуральної історії, фізики й хімії в 10 томах, кількох педагогічних монографій: "Чтение для сердца и разума", "О начале и успехах наук, в особенности естественной истории", " О воспитании", "О преимуществах и недостатках российского языка".

Він був беззаперечним авторитетом у різних галузях науки: чудово знався в сільському господарстві, мінералогії, ботаніці, фізиці, математиці, філології.

Усі, хто був знайомий з ученим, розповідали про нього як про дуже порядну, високоморальну і глибоко віруючу людину. Недаремно ж його багато років підряд обирали старостою церкви святого Миколая Хлинівського і одним із керівників московського біблійного товариства. Улюбленим місцем його прогулянок був знаменитий Донський монастир, у якому Антонський поховав свого рідного брата.

У 1830 році професор Антонський у чині дійсного статського радника пішов у відставку, але ще продовжував керувати пансіоном, не покинув і громадської діяльності. В 1845 році професора обрали віце-президентом Московського сільськогосподарського товариства, якому він вірно прослужив три останні роки свого життя. Помер Антон Антонович Антонський-Прокопович 8 липня 1848 року. Так, як він і заповідав, поховали його на затишному дворищі московського Донського монастиря, під тінистими деревами, поряд з братом у родинному склепі.

Павло Білецький-Носенко

Це абсолютно унікальна, ні з ким незрівняна постать в українській культурі, яка поєднувала в собі знання з величезної кількості галузей людського буття. Легше було собі уявити про що не цікавився і не знав Павло Павлович Білецький-Носенко, аніж те, що знав, над чим працював, що вивчав. Його цікавив увесь білий світ, усе, що його оточувало. Він був прекрасним педагогом, який здатний був викладати, та й викладав усі предмети, які тоді були в учбових закладах усіх рівнів. Він був чудовим письменником, поетом, байкарем, талановитим філологом-мовознавцем перекладачем, етнографом і фольклористом, художником, садівником, архітектором, механіком-винахідником. Він найперший в Україні створив найбільш повний словник української мови і граматику.

Павло Павлович Білецький-Носенко народився 16 серпня 1774 року в Прилуках у дворянській родині з старовинного козацько-старшинського роду, відомого на Прилуччині з 17 століття. Першим з відомих його предків був прилуцький полковник Іван Яремович Ніс, щедро наділений царем Петром І за вірну службу селами Голубівкою та Щурівкою на Прилуччині. Його дід Георгій був сотником Прилуцької полкової сотні, батько Павло – капітаном російської армії, а мати Ганна Максимівна доводилася племінницею видатному церковному і культурному діячеві Георгію Кониському. Йому також судилося стати військовим, задля чого, ще зовсім дитиною був відданий до Петербурзького імператор-ського Шляхетського сухопутного кадетського корпусу.

Після закінчення корпусу Павло Павлович служив у російській армії, у чині поручика приймав участь у походах під командуванням знаменитого полководця Олександра Суворова. За виявлену відвагу під час штурму Праги (під Варшавою) в 1794 році його нагороджено золотим хрестом на георгіївській стрічці. Але кар"єра блискучого офіцера його не приваблювала і Павло Павлович у чині капітана 1798 року пішов у відставку. Одружившись на доньці Конотопського предводителя дворянства Ганні Петрівні Шкляревич та отримавши від матері спадщину – шмат землі в селі Лапинцях під Прилуками, Павло Павлович заходився господарювати. У 1801 році він вступає на державну службу підсудком Прилуцького повітового земського суду, але довго витримати беззаконня, яке творилося у тогочасному суді чесна і справедлива людина, якою був Павло Павлович, витримати не змогла і він полишив службу. У цей час він захоплюється педагогікою та ідеєю підготовки учнів на нових передових засадах. Результатом його зусиль став приватний пансіон для дворянських дітей, відкритий Білецьким-Носенком у замостянській садибі поміщика Величка під Прилуками. Згодом, після того як Павло Павлович облаштував свій лапинський маєток, туди був переведений і пансіон, який проіснував більше 30 років. У пансіоні діти вивчали російську мову і літературу, латину, французьку та німецьку мови, арифметику, геометрію, географію, риторику, поетику, міфологію, історію, фізику, історію мистецтв, малювання. Абсолютно всі предмети власник пансіону викладав сам. Випускниками пансіону були:відомий український історик Микола Маркевич, меценат і садівник Іван Скоропадський, державний діяч Платон Закревський та багато інших видатних людей того часу.

У 1810 році Павло Павлович був призначений наглядачем прилуцького повітового училища. Як зазначав місцевий історик: "...не було того року на протязі всієї його багаторічної служби, щоб він не пожертвував на нього (училище) від 300 до 400 рублів". Його трудами в училищі була створена чудова бібліотека та фізичний кабінет. Крім педагогічної діяльності, Павло Павлович писав байки, казки, вірші, поеми, повісті, романи, писав і розсилав до часописів цікаві лінгвістичні, етнографічні, археологічні, літературні, природознавчі, сільськогосподарські, медичні праці.

Серед цих праць найбільшу цінність для його земляків становлять неопубліковані статті на місцеву тематику: "Краткое обозрение о начале народного просвещения в России вообще и о начале училищ в г.Прилуки и Прилуцком повете" та "О земледелии в Прилуцком повете". Протягом 1838-1841 років він надрукував на сторінках газети "Полтавские губернские ведомости" чимало цікавих матеріалів, серед яких були: "Статистическое описание города Прилуки", "Биография. Полковник прилуцкий Иван Иеремеевич Нос", "Историческое предание о Иване Золотаренко".

Найвидатнішою працею Павла Білецького-Носенка є укладений ним у 1838-1843 роках словник української мови, який був найбільш повним українським словником аж до появи "Словаря української мови" Б.Грінченка у 1909 році. Важливим є те, що цей словник був завершений якраз у той період, коли російські шовіністи виступали з гострою критикою української мови, доводячи, що малороси як "провінціальна народність" взагалі не мають права на національну мову і літературу. У передмові до свого словника Павло Павлович як міг захищав свою рідну мову.

Його перу належать також історичний роман "Зиновий Богдан Хмельницкий" російською мовою, велика поема "Горпинида, чи вхопленая Прозерпина", елегійні поезії, гуморески, романтичні балади, новели.

Він був людиною глибоко релігійною, відвертою, поважав чесність і порядність, не любив нероб і п"яниць, брехунів і підлабузників, гостро висміюючи їх у своїх творах. Прості люди завжди зверталися до нього за допомогою і він нікого не лишав поза увагою. Павло Павлович мав семеро дітей – двох синів і двох дочок від першої дружини, та сина й двох дочок від другої, Софії Юхимівни Крюковської, доньки кустівського поміщика.

Павло Павлович Білецький-Носенко помер у своєму домі на Лапинцях 11 червня 1856 року і, як і заповідав, похований у своєму саду поряд з дружиною, донькою та двома синами. Нажаль земляки-прилучани недбало обійшлися з цією видатною людиною, знищено майже все, що було йому миле й дороге. Сплюндрована лапинська його садиба, знищені будівлі, викорчуваний прекрасний плодовий сад. Не збереглися й могили цієї знаменитої родини.

Вважаю, що нині є всі можливості місту придбати ділянку землі, де раніше була садиба Білецького-Носенка і відреставрувати його старовинну хату, яка ще й досі збереглася. А в майбутньому створити тут меморіальний музей і садибу та встановити на віднайденій могилі письменника пам"ятник, модель якого уже виготовив наш шановний скульптор С.Т.Кантур. Це буде і справедливо і по-людськи.

Ще з шкільних років Вітчизняна війна 1812 року в нашій пам"яті асоціює з іменами уславлених російських полководців Кутузова, Барклая де Толлі, Багратіона, Раєвського та багатьох інших уславлених героїв. Здебільшого це були люди, які займали найвищі посади і чини, здійснили найвидатніші подвиги, за що мали й найвищі нагороди. Але прославляючи відомих героїв: імператорів, фельдмаршалів, генералів, часто-густо забували про малопомітних трудівників війни, які були у самому пеклі війни і кров"ю яких здобувалися найгучніші перемоги.

Одним із таких маловідомих і просто забутих героїв війни з Наполеоном був і наш земляк – Микола Якович Мандрика. Першим про нього повідомив В.Л.Модзалевський у знаменитому своєму "Малороссийскому родословнику" і не просто як про героя війни і земляка-українця, а саме як про уродженця міста Прилук. Згодом, у 1914 році, коротеньку біографію М.Я.Мандрики опублікував відомий дослідник Полтавщини І.Ф.Павловський у своїй книзі "Полтавцы" (стор.206). Після досить тривалої переписки вдалося здобути деякі матеріали про генерала Мандрику і в московських архівах.

Зібравши весь цей фактичний матеріал нині ми публікуємо його для широкого загалу прилучан, які повинні знати своїх уславлених, а нині зовсім забутих героїв, слава про яких колись гриміла по всіх усюдах.

Микола Якович Мандрика народився 7 січня 1777 року в полковому місті Прилуках у дворянській родині. Мабуть за військові заслуги батька, його, у віці 16 літ, 1 січня 1793 року зарахували сержантом до знаменитого лейб-гвардії Преображенського полку. Прослуживши у ньому майже рік, він був переведений до лейб-гвардії Семенівського полку, де знаходився три роки. 11 грудня 1796 року він переходить рядовим до елітарного Кавалергардського полку, що на той час було великою честю для кожного військового. Через рік, а саме – 17 листопада 1797 року, М.Я.Мандрика отримує звання унтер-офіцера і призначення до лейб-гвардії Гусарського полку, який став для нього рідним на цілих 20 років. Саме в цьому славетному полку він розпочав службу з унтер-офіцера і пройшов усі щаблі військової кар"єри: корнет (з 10 вересня 1798 р.), поручик (з 20 вересня 1799 р.), штабс-ротмистр (з 9 грудня 1801.), ротмистр (з 31 березня 1803 р.) і полковник (з 23 жовтня 1806 р.).

Перше бойове хрещення лейб-гвардії Гусарський полк, а разом з ним і ротмистр Мандрика, якому виповнилося на той час 28 років, отримали в грандіозній битві з французами під Аустерліцем. В кампанії 1807 року полковник Мандрика приймав участь у битвах під Вольфсдорфом і Фридландом. У 1808 році воював проти шведів у Фінляндії. За участь у бойових діях його нагородили діамантовим перстнем з вензелем російського імператора Олександра І.

12 червня 1812 року, 600-тисячна французька армія під командуванням імператора Наполеона Бонапарта форсувала ріку Німан і розпочала похід на Москву. І саме у цей знаменний день полковника Миколу Мандрику, як одного з найкращих бойових офіцерів російської армії, призначають командиром лейб-гвардії Гусарського полку. У той час полк входив до 1-ї Західної армії під командуванням військового міністра генерала від інфантерії М.Б.Барклая-де-Толлі, яка налічувала 127 тисяч чоловік і мала 550 гармат.

З першого дня війни гусари М.Я.Мандрики у безперервних кровопролитних бояк. Полк мужньо чинив опір сталевому натиску військ Наполеона.13 липня 1812 року, біля невеличкого сільця Островно, неподалік від Вітебська в Білорусі, відбулася грандіозна битва між авангардом армії Барклая-де-Толлі та військом французького маршала Мюрата. Полк Мандрики входив тоді до складу 4-го корпусу Остермана-Толстого. До 10 годин вечора гусари утримували позиції під згубним вогнем ворожої артилерії.

14 липня, уже у складі 3-ї піхотної дивізії Коновницина, полк Мандрики приймав участь у жорстокій битві під хутірцем з корчмою Какув"ячин. У цій битві, вперше під час військових дій на території Росії, французькі війська йшли в атаку під проводом самого Наполеона. Про героїчну участь у цих подіях гусар, свідчить орден Святого Володимира 3 ступеня, вручений Миколі Мандриці після бою.

А потім – грандіозна битва за Смоленськ, участь полку в боях під Ставнями (27 липня), під Бредихіним (7 серпня). Російська армія відступала з боями до Москви. 8 серпня імператор Олександр І підписав указ про призначення на пост головнокомандуючого російською армією генерала М.Кутузова. А в цей час російські війська відходили до Вязьми і далі до Можайська.

26 серпня 1812 року відбулася історична Бородінська битва. У кривавому герці зійшлося під невеличким російським селом більше чверті міьльйона солдат. Російська армія зазнала поразки, але наполеонівські війська були вкрай знекровлені й деморалізовані.

Гусарський полк з першого і до останнього моменту приймав участь у цій битві. Командир полку був нагороджений за участь у ар"єргардних боях і за Бородіно орденами Святої Анни 2 ступеня і Святого Володимира 3 ступеня.

2 вересня 1812 року Наполеон увійшов до залишеної російськими військами Москви. А потім був тяжкий і принизливий для непереможного досі Наполеона відступ французьких військ. Лейб-гвардії Гусарський полк Мандрики вкрив себе славою у боях з французами під Малоярославцем, Вязьмою, Красним, Полоцьком, Чашниками та ін. За хоробрість і мужність у Вітчизняній війні 13 квітня 1813 року полку були вручені три георгіївські штандарти з написом: "За отличие при поражении и изгнании неприятеля из пределов России в 1812".

Якось за старою звичкою завжди, згадуючи про війну Росії Олександра І з Францією Наполеона, вважалася само-собою зрозумілою річ, що росіяни воювали з французами, захищаючи свою вітчизну, тому то й війна звалася Вітчизняною, про непереможність і стійкість російської нації. І зовсім не приймалося до уваги те, що у складі російської армії воювали цілі полки і, навіть, ополченські дивізії українців. Багато тисяч наших співвітчизників приймали найактивнішу участь і в Бородинській битві. Не кажучи вже про геройський полк гусарів Мандрики, згадаймо ще й Одеський і Тернопільський піхотні полки, Глухівський і Малоросійський кирасирські полки, Охтирський гусарський, Київський, Новоросійський, Харківський і Чернігівський кавалерійські полки корпусу Сіверса і багато інших.

Командування полком М.Мандрика передав іншому 1 жовтня 1812 року, але й далі лишився в полку. Приймав участь у поході до Німеччини,в бойових діях у Саксонії, у битві при Люцені 20 квітня 1813 року, у боях на території Франції: у штурмі міста Седан 3 лютого, в битві під Монмирайл 4-5 лютого 1814 року. Потім його перевели в Гродненський гусарський полк, в складі якого він знову у безперервних боях на французькій територіії.За блискуче проведену військову операцію при Лобресселі 19 лютого 1814 року його нагородили найпочеснішим бойовим орденом Святого Георгія 4 ступеня, а за блискавичну кавалерійську атаку під час штурму Парижа 19 березня – отримав королівський орден Прусії "За достойність".

Після війни М.Я. Мандрика вирішив був піти у відставку "за станом здоров"я". Але без армії він уже жити не міг. Відпочивши і підправивши здоров"я з 25 січня 1816 року по 17 липня 1819 року, він знову серед своїх, у війську. Займався удосконаленням кавалерії, комплектував кінські заводи для гвардійських полків.

5 листопада 1821 року його призначили начальником кирасирської дивізії, а 29 січня 1826 року відрядили до окремого корпусу військових поселень в Слобідську Україну. 19 березня 1826 року йому присвоєне звання генерал-майора. 6 листопада 1826 року відряджений до уланської дивізії і до 4 грудня знаходився при військових поселеннях.

4 грудня 1830 року М.Я.Мандрику призначили окружним генералом 4-го округу в місто Казань, а 17 березня 1845 року йому присвоєне звання генерал-лейтенанта.Окрім бойових нагород, генерал Мандрика був ще нагороджений орденами: орденом Святого Станіслава 1 ступеня 1 січня 1834, Святої Анни 1 ступеня з імператорською короною 6 грудня 1842 року, Святого Володимира 2 ступеня 25 грудня1851 р, та ще трьома медалями.

У родинному житті бойовому генералу не везло. Він пережив двох дружин і одружився на третій – доньці обер-провіантмейстера Марфі Миколаївні Чаішевій. Від першої дружини в нього було дві доньки: Олександра (нар.30 травня 1806 р.), Олена (нар. 10 липня 1805 р.), від другої – син Андрій (нар.16 серпня 1816 р.), донька Варвара (нар.20 червня 1812 р.), донька Катерина (нар. 23 квітня 1814 р.). Марфа Миколаївна 17 липня 1833 року народила йому сина Миколу, який теж був офіцером і служив у батьковому лейб-гвардії Гусарському полку.

Помер Микола Якович Мандрика в місті Казані, перебуваючи на бойовому посту 6 липня 1853 року, віддавши військовій службі 57 років свого неспокійного життя.

Джерела і література:
1. Центральний державний військово-історичний архів Росії в Москві. Фонд 400, опис 12, справа 5353, арк. 4-10. (Формулярний список).
2. Центральний державний історичний архів Росії в Санкт-Петербурзі. Фонд 1343, опис 25, справа 1332, арк. 2-12.
3. Бородино 1812. – М.: "Мысль", 1989, с. 38-78.
4. Советская военная энциклопедия. Том 3. – М., 1977, с. 73.
5. Павловский И.Ф. Полтавцы. Полтава, 1914, с. 206.

Федір Мищенко

До середини ХІХ століття в Україні сформувалося і входило в силу купецтво. Купцями ставали заможні міщани і селяни, які розбагатіли лише за рахунок природженому розуму, вміння заробляти і рахувати гроші, інколи навіть завдячуючи простій удачі в ділах. Купці вже мали можливість навчати дітей у найкращих учбових закладах, відпочивати на уславлених європейських курортах, купувати шедеври мистецтва і створювати домашні картинні галереї. Далеко сягнула слава про українських купців-меценатів Терещенків, Харитоненків, Бродських.

Ставало на ноги купецтво і в Прилуках. Широко відомими у нашім краї стали імена заможних купців Московченків, Тарасевичів, Кисловських, Чайкіних, Новових, Шарків, Мищенків, Рабиновичів, Золотарьових, Фраткіних та інших. Вони мали найкращі магазини і будинки, фабрики і заводи, управляли банками і фірмами, тримали в руках усю міську торгівлю. Усі найкращі будинки в місті належали не дворянам, а саме купцям. Вони й до нині прикрашають наше місто. Прилуцькі купці будували церкви, давали гроші училищам і гімназіям, утримували притулки. І поступово, як то кажуть, вибивалися в люди. Вони не жаліли ніяких грошей для того, щоб надати своїм дітям найкращу освіту. Вивчившись в гімназіях і університетах, купецькі діти самі ставали ученими, письменниками, митцями, підприємцями.

Одним із таких купецьких дітей і був наш земляк Федір Мищенко. Його ім"я по праву стоїть першим у плеяді видатних прилучан – уродженців 19 століття.

Український історик античності, педагог, професор, член-кореспондент Петербурзької Академії Наук, відомий громадський діяч Федір Герасимович Мищенко народився в Прилуках 18 лютого 1847 року в багатодітній родині прилуцького купця 3 гільдії Герасима Калениковича та Устини Микитівни Мищенків. Окрім Федора в сім"ї було ще шестеро дітей: Хотина, Палажка, Семен, Павло, Левко і Яків. Мешкали Мищенки в центрі міста, у парафії соборної церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

Дитячі роки майбутнього вченого минули у рідному місті. 1857 року він вступив до парафіяльного училища, яке згодом було реформоване у повітове. Учився відмінно, мав великий потяг до знань і рідкісну пам"ять, перечитав усі книги, які тільки можна було знайти у тогочасному провінційному повітовому місті.

Після закінчення повітового училища 1860 року, вступив до другої міської київської гімназії, яка на той час була вже класичною, тобто, тут крім обов"язкових предметів викладали ще й латину та грецьку мову. Гімназію скінчив із золотою медаллю 1866 року і вступає до Київського університету Святого Володимира. Тут майбутній учений навчається на класичному відділенні історико-філологічного факультету, блискуче закінчує його і лишається стипендіатом на кафедрі грецької словесності. Це був 1870 рік. І відтоді проліг перед ним шлях дослідника грецьких старожитностей, маловторований шлях еллініста історика.

Першим значним твором Федора Мищенка була його дисертація "Фіванська трилогія Софокла", яку він блискуче захистив і отримав 1872 року першу вчену ступінь приват-доцента. А далі титанічний труд ученого-перекладача, ученого-педагога. Спочатку було наукове відрядження до знаменитих сховищ еллінських скарбів Італії, Німеччини, Франції. Потім, повернувшись додому під величезним враженням всього побаченого, молодий учений взявся за найскладніші переклади видатних авторів, з головою поринув у роботу. У 1880 році завершив переклад і видав 17 книг "Географії" Страбона та 4 книги "Історії" Фукидіда. До кожної роботи перекладач додавав вичерпні, найдокладніші коментарі, покажчики та примітки, кожне видання супроводив вступною статтею.

1881 року вчений з великим успіхом захистив докторську дисертацію з історії раціоналізму в Стародавній Греції, яка принесла йому славу одного з найкращих фахівців з античної літератури. Він також був і талановитим педагогом, послухати професора Мищенка, коли він стояв за кафедрою, збігалися студенти з усього університету.

Але плідно працювати в Києві, у рідних стінах, йому все ж не довелося. Наприкінці 1870-х років відновила свою діяльність репресована нещодавно українська патріотична організація "Громада", в роботі якої найактивнішу участь став брати і Федір Герасимович. Громадівці об"єдналися навколо журналу "Киевская старина", зблизилися з народниками і лібералами, допомагали у створенні "Просвіти" та поширення її впливу в усіх регіонах України. Вірні царські служаки, чиновники від науки, примітили у знаменитого еллініста потяг до українофілів, до демократичних наукових сил, себто він виявився на біду собі патріотом України. Його почали переслідувати і 1884 року звільнили з університету. Настало п"ятирічне адміністративне вислання з Києва. Та вчений ще встиг завершити і 1885 року видати 9 книг знаменитої "Історії" Геродота. Наступні три роки він працює над надзвичайно складним перекладом "Історії Пелопонеської війни" Фукидіда у двох томах.

Лише у 1889 році славетному вченому знову вдалося продовжити педагогічну діяльність на посаді ординарного професора Казанського університету. Відтоді все життя і творчість Мищенка пов"язані з Казанню. Тут він остаточно стведився як неперевершений знавець і викладач античної історії, видатний філолог та громадський діяч. П"ять років життя віддав Федір Герасимович за те, щоб світ побачив блискучий переклад сорока книг "Загальної історії" Полібія. Це був творчий і громадський подвиг ученого-патріота.

1895 року його обрали членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук. Він виступає з грунтовними доповідями на археологічних з"їздах у Ризі й Києві, здійснює наукові закордонні відрядження, під кінець свого життя здійснив вимріяну роками поїздку до милої його серцю Греції. У 1903 році завершив свою лебедину пісню – переклад "Промов" Демосфена. А потім тяжко занедужав і повернувся в Україну, до Києва. 28 жовтня 1906 року його не стало.

На привеликий жаль досі не вдалося знайти місце поховання нашого видатного земляка. Про нього, про його творчість написано вкрай мало, навіть багатотомна сучасна українська енцилопедія спромоглася виділити лише кілька скупих рядочків для цієї великої людини. А всезнаючі європейські мудреці Брокгауз і Єфрон вмістили у своєму знаменитому 82-томному словнику декілька чудових Мищенкових статтей з давньогрецької історії. Зовсім недавно вдалося натрапити на слід Якова Герасимовича Мищенка, який теж пішов стопами старшого брата. Він також закінчив Київський університет і викладав давньогрецьку мову в Прилуцькій класичній гімназії. Дослужився до чину статського радника і мав орден Святого Станіслава ступеня.

Зазвичай не пам"ятають іменитого земляка і в рідних Прилуках, лише чудом збереглася на старому цвинтарі всіма забута могилка батьків знаменитого колись на весь світ ученого. Вони обоє – і батько і мати померли в один рік. Брати Мищенки на могилі спорудили скромний пам"ятник з написом: "Здесь погребены родители семейства Мищенко отец Герасим Калинович умер 18-го мая 1866 года, прожил 67 лет. Мать Иустиния Никитишна умерла 13-го апреля 1866 года, прожила 46 лет. Вечная им память".

Василь Величко

Мабуть, нема жодної людини, яка б цікавилася вітчизняною історією і, яка б не чула про знаменитого козацького літописця Самійла Величка, автора визначної пам"ятки вітчизняної історіографії – чотирьохтомного українського літопису, в якому найбільш правдиво і вірогідно висвітлена історія Козацької держави другої половини 17 – початку 18 століття. Але мало хто знає, що стародавній козацький рід Величків має своє коріння в Прилуках і на Прилуччині. Є також усі підстави вважати, що й сам літописець родом з Прилук, про що свідчить багато історичних фактів. В Прилуках Велички безперервно мешкали у 18-му і 19-му століттях.

Засновником свого роду прилуцькі Велички завжди вважали поважного козацького старшину Якова Степановича Величка, який на протязі 22 років (1742-1764) перебував на відповідальній посаді полкового осавула в Прилуцькому полку. За роки свого правління, він отримав у власність досить значні земельні угіддя і поселив на удайській притоці річечці Линовиці кілька невеликих хутірців, з яких потім, наприкінці 18 століття утворилося чималеньке село, яке отримало назву від імені засновника – село Величківка. Нині це село Богданівка на Прилуччині. Яків Степанович очевидно був онуком літописця.

Досить помітною постаттю на Прилуччині був і онук осавула Микола Іванович Величко, що мав маєток у Замості та був власником чималої кількості кріпацьких душ у кількох селах і хуторах навколо Прилук. Це саме в його замостянському маєтку, знаменитий наш земляк Павло Білецький-Носенко заснував найперший у нашім краї приватний пансіон для дворянських дітей.

Знаменитим на всю Російську імперію став і онук Миколи Івановича – талановитий поет, прозаїк і публіцист Василь Львович Величко, прямий нащадок козацького літописця. Народився він 14 липня 1860 року в Прилуках, в старовинній дідівській садибі на Замості промайнуло його дитинство. А потім навчався у приватному пансіоні в Києві, де вперше спробував писати ліричні вірші для розваги своїм друзям-пансіонерам. Після виходу з пансіону – вступив до знаменитого на той час і престижного Санкт-Петербурзького імператорського училища правознавства – першорозрядного учбового закладу закритого типу, заснованого принцом Ольденбурзьким "для образования благородного юношества на службу по судебной части". Сюди приймали лише дітей потомственних дворян. Цікаво, що це училище закінчили такі видатні діячі культури як композитори Петро Чайковський і Олександр Сєров, художній критик Володимир Стасов, письменник і публіцист Іван Аксаков та багато інших знаменитих росіян.

У роки навчання в училищі, Василь Величко почав серйозно займатися поезією. Багато писав, друкуватися почав з 1880 року, інколи під літературними псевдонімами В.Воронецький, В.Львов. Відомі його поетичні твори того періоду: "Призыв". "Близость весны". "Хутор на Украине". Його вірші барвисті й соковиті, легкі й оптимістичні, часто-густо з тонким гумором і добродушною усмішкою. Вони всім подобаються і молодий поет швидко здобув славу, особливо серед столичної молоді.

Після закінчення училища служив чиновником у Міністерстві державного майна та в Міністерстві юстиції в Петербузі. Друкував свої твори у газетах і журналах "Новое время", "Северный вестник", "Наблюдатель", "Труд", "Русская мысль", активно спілкувався з поетами, художниками, акторами, мав дружні стосунки з Іллею Рєпіним, Миколою Лєсковим.

Перша збірка віршів Василя Величка "Східні мотиви" вийшла у 1890 році. Вона викликала великий резонанс у пресі й суспільстві. Критики визнали, що автор має велике поетичне обдарування. Другою окремою поетичною збіркою була книжечка для дітей, яка так і називалася "Стихотворения для детей". У творах для дітей автор звертався до них як до рівних, навчав їх людяності, доброти, чуйності, висміював лінощі, вередливість.

Василь Величко не цурався й художньої прози, з-під його пера вийшли талановиті оповідання "Княжна Нина" "Нежданчик", "Записки Духа". та велика повість "Порядочные люди", Його перу належить і грунтовна дослідницька праця – біографія видатного російського філософа-ідеаліста Володимира Солов"йова, яка витримала два видання.

У 1897 році поет покидає Петербург і їде до Грузії, де стає редактором-видавцем тифліської газети "Кавказ". Тут він друкує свої гострі критичні статті, памфлети. Редакторська діяльність Величка на Кавказі була не тривалою. Його непримиренна позиція та гостра тональність газети багатьом не сподобались і тому через три роки він знову повертається до Петербурга, але уже як визнаний публіцист і видавець. У 1901 році Величко стає редактором часопису "Русский вестник", в якому виступає з публіцистичними матеріалами, політичними статтями, рецензіями, перекладами східної поезії. Написав у цей час і видав кілька водевілів, віршовану драму "Меншиков",які мали неабиякий успіх у столичних театралів.

У кінці 1903 року статський радник, кавалер ордена Святої Анни третього ступеня, відомий поет, прозаїк, публіцист і драматург Василь Львович Величко повернувся з Петербурга на батьківщину і поселився на хуторі Вернигорівщина, в старовинному родовому маєтку. Часто бував у Прилуках, цікавився життям земляків, мав з ними численні зустрічі. Але це було не довго. На 44-му році життя 13 січня 1904 року підступна хвороба звела його в могилу.

Його поховали на старовинному хуторі Вернигорівщина, поселеному в першій половині 18 століття Андрієм Горленком за дві версти від села Хаєнки, на правому березі лісової річечки Гнилиці притоки Іченьки. Ще в 1920-ті роки шановний професор Василь Іванович Маслов, який тоді завідував Прилуцьким округовим музеєм, хотів знайти могилку нашого поета, та мабуть забракло часу. А нині відшукати її і зовсім не має ніякої надії, бо вже й хутірця Вернигорівщини, або як його ще називали – Верхньогорівщини, не існує в природі. А жаль. Достойна й талановита була людина.

Олександр Щербина

На Прилуччині і в Прилуках козацький рід Щербин відомий з часів Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського поневолення. Розумні, працьовиті, вільнолюбиві Щербини міцно сиділи на приудайських землях можливо ще й з часів Київської Русі. Вони не переводились у наших краях ніколи.

1649 році до Реєстрів Війська Запорозького записано в Прилуцькому полку відразу аж чотирьох рядових козаків з прізвищем Щербина. А згодом, мабуть, которийсь із них дослужився до старшинського чину, і вже на початку 18 століття з"являються на Прилуччині Щербини – дворяни, а ще згодом і Щербини – священики дворянського походження.

З початку 19 століття відомі імена трьох братів Щербин – служителів церкви, з яких один – Никифор Захарович Щербина був паламарем Преображенської церкви в містечку Переволочній і мав аж десятеро дітей. Всі вони повиростали, пішли у життя і умножили та продовжили щербинівський рід.

Один із синів Никифора – Мусій, вивчився в Переяславській семінарії, одружився на молодій попівні й отримав місце панотця Трьохсвятительської Кустівської церкви в Прилуках. Молоде подружжя прижилося на Кустівцях. Мусій Никифорович неподалік від церкви побудував чималий будинок, посадив гарний сад і завів розкішну леваду. У них з дружиною Домахою Титівною народилося троє синів і донька, всі вони стали достойними людьми, а наймолодший Олександр прославився у всьому вченому світі, як прекрасний педагог, лектор, психолог, філософ.

Олександр Мусійович Щербина народився 17 лютого (2 березня за ст.стилем) 1874 року в місті Прилуках, на Кустівцях. Його життєвий шлях на цій землі помічений жахливою трагедією, яка сталася тоді, коли йому не виповнилося і трьох років. Хлопчик, бавлячись на подвір(ї, упав у яму з вапном і отримав опіки не тільки всього тіла, але й внутрішніх органів, та ще й лишився зору. Здавалося б що доля його вирішилася раз і назавжди: сліпий каліка, людина відрізана від усього білого світу, ні на що не здатний і нікому не потрібний інвалід. Та на щастя все склалося зовсім інакше. Воля до життя, допитливий природній розум, виключна сила волі призвели до того, що він зміг стати не тільки повноцінним членом суспільства, але й людиною певною мірою видатною, яка принесла багато користі іншим людям.

Він у ранньому віці опанував грамоту, навчився читати завдяки вирізаній із картону абетці, яку виготовили для нього старші брати. А ще він любив фізичну працю, завжди уважно прислухався до розмов дорослих, вчився розпізнавати оточуючий світ. У дружній родині Щербин всіляко сприяли розумовому розвитку скаліченого хлопця. Діти вчили уроки і багато читали вголос, щоб міг все чути й Олександр. А справжнім щасливим днем у його житті був той, коли старший брат Костянтин привіз з Одеси першу книгу, надруковану рельєфним шрифтом, спеціально для незрячих. З того й почалася інтенсивна освіта майбутнього вченого. Він швидко і досконало освоїв систему Брайля, за допомогою братів вивчив навіть іноземні мови: німецьку і французьку, а згодом ще й латинь і грецьку. Потім, кілька років навчання у Прилуцькій класичній гімназії та її успішне закінчення, успішний вступ на історико-філологічний факультет Київського університету імені Святого Володимира, золота медаль за студентську наукову працю "Вчення Канта про річ в собі".

1905 року Олександр Мусійович успішно закінчив відділення класичної філології в університеті з дипломом першого ступеня. Але влаштуватися на роботу спочатку не вдалося і лише через чотири роки його запросили на кафедру філософії Московського університету, де після блискуче витриманих іспитів, його затвердили в званні приват-доцента.

В університеті Щербина читав курси логіки, психології, етики, давньогрецької філософії й відразу ж завоював визнання прекрасного педагога і лектора. Перша світова війна породила багато покалічених людей, з"явилося немало тих, на кому випробували сатанинський винахід початку століття – бойові гази, від яких солдати ставали сліпими каліками. Саме це спонукало вченого зайнятися маловідомою наукою – тифлологією або тифлопедагогікою, тобто, методикою освіти незрячих людей. Він часто відвідував військові шпиталі й притулки для інвалідів війни, розмовляв з воїнами, які втратили зір, піднімав їм дух, допомагав знайти місце в житті.

1916 року О.М. Щербина вступив до Московського технічного товариства, де він підготував проект працевлаштування воїнів, які втратили зір на фронтах війни. Згодом захопився ідеєю створення сільськогосподарської колонії для сліпих. Всі ці роки він активно виступав з доповідями та науково-популярними лекціями про нагальну потребу спільної праці і навчання зрячих людей з незрячими. Виступав Щербина в багатьох містах України та Росії. Разом з дружиною Ганною Петрівною він побував більш як у 40 містах зі своїми лекціями, які мали завжди великий успіх і збирали багато людей. Усі грошові збори вони передали у фонд допомоги сліпим воїнам та сім(ям загиблих на фронтах.У цей час виходять друком його наукові праці: "Лекції з логіки і методології етики"(1914), "Сліпий музикант" Короленка, як спроба зрячих збагнути психологію сліпих"(1916), "Про сумісне навчання сліпих із зрячими"(1917), "Про потреби сліпих"(1917), тощо.

Після жовтневого перевороту в Росії вчений 1918 року ще встиг отримати звання професора, але скоро лишився без роботи, більшовикам не знадобилися послуги не тещо сліпих, але й зрячих філософіфів і психологів, їм більше імпонували наглядачі й кати, "психушки" й табори для духовної еліти.

1920 року професор повернувся в Прилуки і влаштувався на роботу викладачем педагогічного технікуму, де вже викладали такі ж само безробітні професори як В.І. Маслов, М.І. Демков. У технікумі Щербина організував тифлологічний гурток, в якому студенти навчалися за розробленим ним курсом тифлопедагогіки, вчений готував молодих людей для роботи з сліпими дітьми в тих районах, де вони будуть працювати після навчання в технікумі.

В 1926-27 роках Олександр Мусійович активно допомагав професору В.І. Маслову створювати історико-краєзнавчий музей в Прилуках і Раду наукових працівників Прилуччини. Він був ініціатором і творцем "Об"єднання сліпих" у Прилуках, яке й очолював. Дуже активно займався організацією майстерень і працевлаштуванням сліпих. Прилуцьким партійним керівникам не до душі була активність, великий авторитет і популярність сліпого філософа. Почалися переслідування і цькування за чітко опрацьованими і перевіреними на багатьох авторитетах сценаріями. Спочатку організували лист "трудящихся масс", а вірніше – студентів Прилуцького педтехнікуму, якого навіть в місцевій газеті надрукували під заголовком: "Вимагаємо звільнити проф. Щербину". Виявилося, що професор не тільки не став "воінствующим безбожником", але й досі вірить у Бога, та ще й, страшно сказати, інколи бачили як він хреститься. З роботи його попросили а до комчекістських катівень не потрапив лише через свою незрячість.

З 1929 року Щербина в Києві, працює професором на дефектологічному факультеті з тифлологічним відділенням Київського педінституту. Діяльність вченого була широко відомою, його не раз запрошували на міжнародні з"їзди, його доповіді слухали в Києві, Москві, Відні, Амстердамі, Мадриді. Працював завжди захоплено, з азартом, віддаючи всього себе улюбленій роботі.

1932 року О.М. Щербина тяжко захворів і через два роки помер. Центральна газета "Правда" 12 січня 1934 року надрукувала телеграму ТАРС: "7 січня в Києві помер професор Щербина – видатний науковий і громадський діяч..." Праця вченого не лишилася марною, якщо тепер незрячі студенти, аспіранти, викладачі різних галузей науки – явище звичайне, то це великою мірою справа і його рук.

У Прилуках на вулиці Петро-Павлівській (Червоноармійській) зберігся будинок О.М. Щербини і залишки його садиби, на території якої 1991 року встановлена меморіальна дошка на кошти кустівських мешканців.”

 

Переглядів:7519