18 жовтня 2016
Коли ми бачимо на екранах телевізорів чи в Інтернеті якихось знаменитостей, то здається, що вони – надзвичайні, талановиті, зіркові – саме такими і з’явилися на світ чи, може, спустилися з небес. Важко уявити, що ці люди з не досяжних для нас висот колись народилися у звичайних сім’ях, жили по сусідству з нами, ходили тими ж вулицями, що й ми, навчалися в тих самих школах…
Сценічне ім’я Віктор Кі викликає в уяві яскравий образ легенди циркового мистецтва, жонглера, який сьогодні входить до трійки найкращих у світі. І мало хто знає, що відомий усій планеті артист родом із невеликого українського міста над Удаєм.
Народився Віктор Кіктєв (це його справжнє прізвище) 10 жовтня 1970 року в творчій прилуцькій родині: тато – музикант, мама – хореограф (у минулому танцівниця народного ансамблю «Прилучанка»). Старший за Віктора на чотири роки брат Олександр у складі місцевого музичного колективу «Лівий Берег» брав участь і перемагав у конкурсах та фестивалях, зокрема «Червона Рута», «Слов’янський Базар», пізніше був бас-гітаристом гурту «Табула Раса». На превеликий жаль, у квітні цього року сталося непоправне: Олександр передчасно пішов із життя.
Саме старшому брату Віктор вдячний за свої успіхи та нагороди, оскільки одного разу потай від батьків та вихователів дитсадочка Саша привів його, п’ятирічного, до дитячої циркової студії «Удай» при Будинку культури заводу «Будмаш» і її керівника – легендарного тренера й віртуозного жонглера Олександра Петровича Грузіна. Відтоді у хлопця ніколи не виникало думки, що в житті можна займатися чимось іншим, окрім цирку.
В 1989 році Віктор, закінчивши школу, вступив до Київського циркового училища. Попри те, що радянському артисту в ті часи платили 5 рублів 50 копійок за вихід, конкурс до цього закладу був 26 осіб на місце. Коли розвалився СРСР, лопнули і перспективи для випускників училища: місць у цирку для них не виявилося. Віктор знайшов роботу в Київському мюзик-холі, яким керував метр вітчизняного циркового мистецтва, хореограф Микола Баранов. Він і порадив артисту-початківцю зосередитися не стільки на відпрацюванні техніки, скільки на художніх аспектах номерів. Так народилася ідея відмовитися від традиційних шести-семи м’ячів у жонглюванні та зробити акцент тільки на трьох, збагативши номер танцями й акробатичними елементами. І вже в 1994 році Віктор Кіктєв виграв срібну медаль і престижну премію Едуадо Распіні на 17-му Міжнародному фестивалі цирку «Cirque de Demain» у Парижі. Це була знакова подія: він став першим артистом із незалежної України, котрий узяв участь у конкурсі такого рівня й отримав нагороду. У Міністерства культури тоді навіть не було можливості надати прапор, і мама Віктора зшила його власноруч, щоб гідно представити нашу державу.
Потім були виступи в кабаре «Мулен Руж» і «Лідо» в Парижі, театрі-вар’єте «Фрідріхштадтпаласт» у Берліні, «Міражі» в Лас-Вегасі, королівському Альберт-холі в Лондоні…
Якось на шоу в Нью-Йорку талановитого юнака побачив один із американських мільярдерів. Вражений виступом, він запропонував Віктору допомогу, а той не розгубився, одразу ж попросив посприяти йому в легалізації перебування в США. Через два місяці українець отримав імміграційну карту «green card». А незабаром, в 1999 році, Кіктєв став артистом найкращого у світі канадського «Цирку дю Солей». Там він був задіяний у виставі «Dralion», потім у шоу «Amaluna», де створив образ напівлюдини-напів’ящера Калібана, який набув шаленої популярності серед глядачів.
Віктор Кіктєв уже 20 років є громадянином США. Але він жодним чином не забуває своє коріння, свою Батьківщину. Під час подій 2014 року артист продемонстрував усьому світу любов до рідної землі та громадянську підтримку їй. Намагаючись привернути увагу до того, що відбувається в Україні, Віктор разом із українською журналісткою вирушили в подорож Америкою і проїхали вісім тисяч кілометрів. На українському прапорі, який вони везли з собою, ставили підписи і залишали побажання нашій Батьківщині люди різних національностей. Таких меседжів назбиралося тисячі! Спочатку за мету акції не ставився збір коштів, але прості американці почали давати гроші – хто п’ять, а хто сто доларів. Команда Кіктєва передала потім ці кошти сім’ям загиблих на Майдані героїв Небесної сотні. До речі, саме тоді у Віктора Кі виникла думка відкрити свій фонд «Viktor Kee Foundation» і зайнятися благодійністю в мистецтві. У перервах між виступами він почав їздити повсюди з проектами «Мистецтво жонглювання», «Мистецтво допомагає світу». Наш земляк та його команда роблять артистичні проекти для дітей із бідних країн. Віктор мріє відкрити по світу багато циркових студій для дорослих та дітей, долучити до цього мистецтва і людей з обмеженими можливостями, зокрема, сліпих. А на знак подяки своїй малій батьківщині артист ініціював відродження в Прилуках дитячої циркової студії «Удай», яка була закрита 25 років тому. З вересня 2015-го вона знову працює завдяки тому, що Віктор Кіктєв фінансує реквізит для занять, курс навчання. В «Удаї» діти не тільки опановують мистецтво жонглювання, а й отримують базову циркову підготовку.
На сьогодні знаменитість запрошують у якості члена журі на різні міжнародні фестивалі, конкурси, де ще на так давно він сам брав участь і завойовував нагороди. До речі, у Віктора є агентство, яке допомагає працевлаштуватися в Америці й інших країнах артистам цирку з колишнього СРСР.
Європейська циркова асоціація вже оголосила, що Віктору Кі присуджена та у 2017-му буде вручена «Премія за довічне досягнення у мистецтві цирку». За всю історію існування асоціації така нагорода присуджувалася лише чотири рази: швейцарському канатоходцю Фредді Ноку, американським акробатам на роликових ковзанах Уїллерс, українському еквілібристу Анатолію Залевському, італійським акробатам – братам Пеллегріні.
Днями нашому знаменитому на весь світ землякові виповнилося 46 років. Напередодні Віктор Кі у перервах між гастрольними поїздками знаходився у своєму будинку в Швейцарії, і «ВЧ» трапилася щаслива нагода взяти у нього скайп-інтерв’ю, яке ми й пропонуємо вашій увазі, шановні читачі.
– Доброго дня, Вікторе! На зв’язку Ваші рідні Прилуки.
– Доброго дня! Радий бачити своїх земляків.
– Розпочнімо з місцевої географії. За якою адресою мешкала Ваша сім’я?
– По вулиці Свердлова, будинок 29, квартира 33. Жили ми на 5-му поверсі, ліфту не було, тож ноги на все життя зміцнили… На жаль, уже двічі, приїхавши до Прилук, не міг потрапити до нашого колишнього житла: ніхто не відчинив двері. Тож користуюся нагодою і через вашу газету звертаюся до нинішніх власників квартири. Можливо, у ній ніхто не мешкає, то я б не проти винаймати її чи викупити. Пишіть на мій веб-сайт, домовимося.
– А в якій школі навчалися?
– У шостій. Зараз вона в іншому місці. Я здобував знання ще в старому приміщенні, дерев’яному, дуже убогому…
– Вікторе, цікаво почути Ваші спогади про Олександра Грузіна, легендарного керівника циркової студії «Удай», яку Ви відвідували в дитинстві. Як я розумію, ця людина відіграла велику роль у Вашому житті.
– Величезну! На той час Олександр Петрович по суті став для мене батьком, бо мій рідний пішов від нас, коли мені було 6 років. З Петровичем ми дуже тісно спілкувалися, він просто зачаровував мене цікавими проектами, якимись поезіями, фантазіями... Неможливо було передбачити, чого очікувати від Олександра Петровича. Міг прийти до нас додому на сніданок і раптом вірш прочитати, та так артистично, аж дух захоплювало! Виявляється, він ще звечора запланував, що дорогою до нас створить поезію. Це надихало мене самого записувати якісь задуми і прагнути до їх утілення… Петрович часто розповідав нам, дітям, про артистів, які працюють за кордоном, пояснював причини їхньої популярності. Він завжди шукав цікаву інформацію в газетах і потім переповідав її нам. Саме завдяки улюбленому вчителю ми фантазували, мріяли, закохувалися в те, що робили.
– Напевно, його заслугою є також те, що Ви стали всесвітньо відомим артистом?
– Абсолютно точно. Без Олександра Петровича Грузіна я був би тепер зовсім іншою людиною, і стовідсотково ми б зараз не розмовляли про мою кар’єру. Петрович був не тільки для мене, а й для багатьох його учнів уособленням батька. Дуже дбав про нас, давав величезну любов. Мало хто може так спонукати дітей розвивати талант, мріяти кимось стати. Уміння показати своїм вихованцям їхній шлях у житті – це була глобальна, дуже вагома його цінність. Нині, будучи дорослим, аналізую, як цікаво Олександр Петрович підходив до дітей – з такими, можна сказати, шаховими ходами. Бувало, відпрацюємо концерт, наприклад, у якомусь колгоспі або на «Білкозині», й обговорюємо його. Петрович завжди починав із критики (діти до неї звикали), а потім обов’язково говорив щось хороше, позитивне. Після цього називав кращого і давав презент: листівку з Нікуліним чи Кіо, вирізку з газети про якогось знаменитого артиста тощо. І для нас ці подаруночки являли справжню цінність. У мене багато було таких «призів»… Також Олександр Петрович показував нам програмки відомих циркових колективів та розповідав про них. У ті часи ще не було відео, щоб подивитися, як виглядає номер. Але наш наставник умів настільки артистично передати виступ, що ми чітко малювали його в своїй уяві. Так було й зі славнозвісним жонглером Френсісом Брюном: коли я зустрівся з ним у 90-х роках і на власні очі побачив номер метра, то зрозумів, що моє дитяче уявлення про нього було правильним.
– Ви зараз спілкуєтеся зі своїми друзями по студії «Удай»?
– Звісно.
– Однак ніхто з них не досяг такого рівня в цирковому мистецтві, як Віктор Кі...
– Не хочу хвалитися. Просто так склалася доля. Я працював з великими компаніями, а вони більше займалися в традиційному цирку.
– Чи можна, на Вашу думку, зробити жонглювання в Україні таким же популярним, як в інших країнах?
– Можна. Просто до нас ще не дійшла мода, попри те, що в Україні є прекрасні педагоги, які цінуються у світі.
– Часто бували в Прилуках відтоді, як поїхали працювати за кордон?
– Уперше в 1991-му, потім в 1995-му, а після цього аж десятилітня перерва була. Далі раз на рік прилітав провідати маму, яка мешкає в Києві. Зараз планую частіше приїздити в Україну. У нашій родині нещодавно сталася трагедія: помер Саша. І я хочу підтримати маму. Вона для мене – все: і Сонце, і Місяць… Я завжди цінував свою сім’ю понад усе.
– Вікторе, ми колись жили на вулиці Ветеранській поруч із Вашою бабусею Марією, батьковою матір’ю. Пам’ятаєте? Ви тоді були ще зовсім маленьким.
– Атож. У пам’яті залишився і будинок, і запах ліжка, на якому я ночував у бабусі. Такого запаху більше ніде не зустрічав. Зараз із родичів у Прилуках залишився мій двоюрідний брат Гліб, ми спілкуємося при нагоді.
– Виїхавши працювати за кордон, Ви досі жодного разу не виступали в Україні. Це принципово? Чи так складалися обставини?
– Дійсно, такий-от парадокс. Я завжди мріяв виступити в Україні, але спочатку має бути пропозиція. Зазвичай компанії роблять проекти й запрошують мене. Така практика існує скрізь, по всьому світу. На даний момент я побував у 52-х країнах. Проте з України чомусь не надходило жодного запрошення. Сподіваюся, найближчим часом картина зміниться. Може, якісь цікаві проекти з’являться на Батьківщині… Розумієте, мені не хочеться просто приїхати з комерційним виступом. Є бажання зробити щось важливіше, для душі, залишити якийсь хороший слід. Тому вважаю правильним рішенням дати благодійний концерт, ушанувати пам’ять Олександра Петровича Грузіна, сказати всім: «Так, я звідси, з Прилук, і ніколи не забував про це». Якщо виступати в Україні, то чом би не на тій сцені, де колись починав свій шлях?
– Отже, Ваш перший виступ в Україні буде саме в Прилуках, 5-6 листопада?
– Так.
– Чи можете розповісти «по секрету», які сюрпризи очікують глядачів?
– Це буде шоу в стилі дивертисмент. Я покажу 3 або 4 виступи, які робив на «America’s Got Talent». Планую задіяти прилуцьких дітей, також буде цікава співпраця із цирковою студією Заслуженого артиста України Анатолія Залевського. Його юні вихованці покажуть номер, із яким виступали на «Євробаченні» в Києві у 2005 році.
– Подейкують, що будуть й інші зірки…
– Приїде фокусник Євгеній Воронін, з яким ми навчалися разом. Це дуже визначна особистість у світі циркового мистецтва. Він тричі здобував Гран-прі фестивалю в Монте-Карло, знімався як актор у голлівудських фільмах. Зараз живе в Америці, Німеччині. Також завітає на наше шоу популярний артист Влад Кривоногов, котрий працює в жанрах магія, ілюзія. Уже вдруге до міста приїде талановитий дует Duo «Miracle», їх виступ у рамках травневого фестивалю «Мрій-Дім» прилучанам надзвичайно сподобався.
- Усі гроші від концертів підуть на пам’ятник Олександру Грузіну?
– Безумовно. До речі, після виступів відбудеться аукціон, на якому виставлять свої лоти і такі знаменитості, як Філіп Кіркоров та Святослав Вакарчук. Зароблені на ньому кошти теж використаємо для встановлення пам’ятника. Хочу наголосити: усі, хто бере участь у проекті, – волонтери. Маючи фонд в Америці, я розумію, наскільки прозоро треба вести подібні справи, і жорстко контролюю роботу, зважаючи на корумпованість у цій сфері в Україні. У моєму фонді немає зарплат, тут працюють безкорисливо.
Якщо проект буде популярний і люди нас підтримають, у Прилуках з’явиться пам’ятник артисту, котрий дав початок цирковому мистецтву в місті. Такі речі не можна недооцінювати. Скульптура надихатиме дітей і батьків, меценатів, які захочуть підтримувати розвиток цирку.
– Це важливо і для міста, і особливо для дітей…
– Звісно. Якщо люди повірять нам, прийдуть на концерт, заплатять за квиток і за їхні гроші створиться пам’ятник, вони у такий спосіб засвідчать: у Прилуках є циркове мистецтво, це не просто місто, де займаються виключно комерцією, яка з’їдає все красиве навколо.
– Завдяки Вам, пане Вікторе, Прилуки дійсно згадали про існування цього виду мистецтва. Як спало на думку відродити студію «Удай»?
– Про це я мріяв дуже давно, але втілити ідею в життя вдалося рік тому. До речі, цього року я виступав у фіналі шоу «America’s Got Talent» 13 вересня, якраз у першу річницю відродження рідної студії. Ці дати дивовижним чином співпали. Прилуцькі діти зробили невеликий флешмоб для мене, передали привіт з України. Тоді вся Америка побачила їх на екрані.
– Пощастило дітям. А загалом у житті не буває нічого випадкового…
– Повністю згоден з Вами. Вважаю, що це було символічно: річниця відродження «Удаю» і мій фінал. Я став першим українцем, котрий дійшов до цього етапу. «America’s Got Talent» – 6-місячний проект. Із багатьох тисяч вибирають десь 140 номерів, потім процес відсіювання триває аж до фіналу.
– Ви – суперпрофесіонал. Чому вирішили брати участь у шоу, яке розраховане здебільшого на любителів?
– А от і ні. Це в Україні воно для любителів, у Штатах інакше. Завдання цього шоу – показати змагання між талантами. Практично всі, хто там виступає, популярні артисти, і лише 10-20% учасників ще не дуже відомі, але талановиті, самобутні. Дівчинці, яка цьогоріч виграла в «America’s Got Talent», усього 12 років, проте вона вже робить концерти по всій Америці, у неї 2 мільйони фанатів… Один зі своїх виступів у цьому талант-шоу я присвятив покійному Саші. М’ячик із яскравим світлом, який я використовував, символізував душу брата, що завжди буде поруч зі мною.
– Минулого року в одному з інтерв’ю Ви сказали, що збираєтеся піти з «Цирку дю Солей» і робити сольну програму.
– Перший крок у цьому напрямку зроблено. Я залишив колектив, пропрацювавши там 15 років. Просто не підписав контракт, дізнавшись, що «Цирк дю Солей» їде на гастролі до Росії. Нині працюю над кількома номерами для власних проектів, доволі тісно контактую з режисером Володимиром Маріним із каналу «СТБ» (він займається нашим прилуцьким шоу в листопаді).
– Ви із когорти артистів такого рівня, які можуть дозволити собі працювати самостійно…
– Щоб уникнути непорозумінь, поясню: я все життя працюю самостійно. Навіть коли в «Цирку дю Солей» брав участь у різних програмах, це все одно був незалежний проект. Як артист я пропонував те, що роблю, мені ніхто не ставив номери. Тож різниця тепер тільки в тому, що моя лінія, мій характер будуть більш вираженими у будь-якій програмі, з якою укладу контракт.
– Вікторе, звідки черпаєте ідеї для своєї творчості?
– Стовідсотково із тієї бази, яка закладена в дитинстві. Ми завжди фантазували, намагалися бути більш яскравими, більш спритними, показати унікальні можливості людського тіла. Ця основа закладалася в «Удаї», а потім у Київському цирковому училищі. Чотири роки – доволі тривалий термін для підлітка, який займається мистецтвом по 12 годин на добу! Цей період навчання сформував мене. Спочатку ти мрієш, потім фантазуєш, закохуєшся в ідею, хочеш утілити її, а вже коли показуєш номер і він стає популярним, отримуєш нагороду – віддачу публіки. У такий спосіб я ділюся своїм внутрішнім світом з глядачами.
– Якого режиму праці та відпочинку дотримуєтеся, щоб бути в потрібній формі? Адже Ваша професія, крім творчого бачення, вимагає ідеального стану тіла.
– Так, це важливо, особливо, коли стаєш дорослим і багато треба на собі тягнути. Значну кількість часу відбирає бізнес. Оці всі перельоти, зустрічі, папери… У мене вдома зараз лежить зо 20 документів, які необхідно переглянути, а ввечері я вже повинен вирушити до Італії, там завтра шоу за моєї участі. Ось зараз зроблю цю справу, потім репетируватиму. Зранку знову тренуватимусь, потім даватиму урок дітям однієї з італійських циркових шкіл, а ввечері – виступ.
– Вікторе, а скільки часу взагалі віддаєте репетиціям?
– Кожного дня по кілька годин. Щоправда, учора я прибув з Японії, мав дуже довгий переліт, то ніяких репетицій, зрозуміло, не було. А так стараюся якомога більше займатися.
– Відомо, що Ви спілкуєтеся з багатьма світовими знаменитостями. З ким із них підтримуєте зв’язок?
– Можна довго перераховувати відомих людей, з якими я знайомий, але близький зв’язок підтримую не з багатьма. Зазвичай усі в роз’їздах, шляхи перетинаються лише час від часу... Із циркового світу спілкуюся практично з усіма світилами. Свого часу доля звела мене із сім’єю принца (тепер уже короля) Монако Альберта ІІ і принцеси Стефанії. Я добре знайомий зі Стінгом, Барброю Стрейзанд. Дружимо з відомим скульптором Річардом Макдональдом, якому я не раз позував, зокрема, для створення його «візитівки» під назвою «Blind Faith» («Сліпа віра»). Спілкуюсь із відомим співаком на ім’я Джиммі Раквай. З Філіпом Кіркоровим бачимось, він часто приїздить до Америки. Буває, з Андрієм Шевченком у гольф граємо, з Євгенієм Плющенком іноді разом проводимо вільний час, у Слави Полуніна періодично зупиняюсь у Парижі. Коли приїжджаю до Києва, зустрічаємося з Вакарчуком. Святослав, до речі, завжди говорить лише українською, я ж, не бажаючи її «коверкати», – тепер уже більш звичною для мене російською, хоча українську знаю і добре розумію. А взагалі володію сімома мовами: крім двох названих, англійською, німецькою, французькою, дуже добре польською, трохи італійською.
– До речі, зараз Ви мешкаєте в Америці?
– Так, у Флориді. А також у Швейцарії, де в мене є будинок у горах.
– А немає намірів придбати житло в Україні?
– Є така ідея. Хочеться мати базу в Києві, студію, щоб я там міг і жити, і творити. Думаю над цим зараз.
– Коли Ви приїжджаєте до Києва і зупиняєтесь у мами Лариси Борисівни, чим вона пригощає?
– Ой, мама у мене просто шеф-кухар! Я часто їй раджу відкрити власний ресторан «У мамулі». Краще за маму ніхто у цілому світі не готує. Я часто буваю в ресторанах, і дуже рідко мені там щось подобається. Недавно я працював у Сіетлі й мама мешкала зі мною, готувала сама. Оце життя було! (сміється). З усіх українських страв найбільше люблю борщ із часником і чорним хлібом, холодець, сальце. А з десертів – торт «Наполеон», але тільки якщо він маминого приготування, чийогось іншого – це не те. З купленого в магазині – виключно торт «Київський». На щастя, я на солодке не дуже падкий, це стосується й алкоголю (можу тільки іноді пригубити), чого якраз і вимагає моя професія.
– Розкажіть, будь ласка, про своє хобі, якщо є таке.
– Як я вже говорив, у мене дуже активне життя, весь час перельоти, бізнесові справи. Через постійні ділові розмови я заряджаю телефон чи не по 20 разів на добу! І хочеться іноді години зо дві просто відпочити. А це вдається тоді, коли читаєш книгу або сидиш з другом у сигарному клубі. Ще рятує гольф. 3-4 години ходиш на природі, забуваєш про всі справи. Це унікальна гра. Футбол і теніс, які я теж люблю, – надто активні, вони не заспокоюють.
– Є у вас кумири у світі мистецтва, літератури?
– Обожнюю Френсіса Брюна. Це дуже цікава людина, геніальний жонглер 40-50-х років. Якийсь період він був моїм наставником, я весь час згадую те, чому навчився у нього. На естраді для мене справжньою зіркою є Стінг: мінімаліст з душею, своїм стилем, без якогось пафосу. Видно, що людина живе на сцені й робить тільки те, що вважає гідним, не використовуючи зайвих прийомів, щоб здивувати публіку, чим зловживають багато артистів. Стінг щирий, і я цю рису дуже поважаю. Ще один із моїх кумирів – онук Чарлі Чапліна Джеймс Тьєррі, акробат, танцівник, мім, актор і режисер. У Джеймса свій театр, його мати Вікторія Чаплін займається постановками. Вони живуть у Франції, і я з ними трохи співпрацюю, хоча ми знайомі не дуже близько. Тьєррі – геній у театральному світі, обожнюю його. Настільки красивих театральних вистав я більше ні в кого не бачив.
– Знаєте, Вікторе, я більш ніж упевнена, що багато шанувальників циркового мистецтва у світі можуть те ж саме сказати про Вас: «Віктор Кі – мій кумир, геній, таких прекрасних номерів я більше ні в кого не бачив!» І нам, прилучанам, це надзвичайно приємно, адже слова похвали адресуються нашому земляку. З нетерпінням чекаємо на Ваш приїзд!
– До зустрічі! Щирий привіт моїм рідним Прилукам!
Над інтерв’ю працювали Марія Товаренко (скайп-спілкувння) та Людмила Михайлюк
Газета "Відомості Чернігівщини"
