Прилуцька міська рада офіційний веб-сайт

АНДРІЯКА

МИКОЛА ІВАНОВИЧ

(1905 - 1977)

заслужений художник Росії

Народився 24 січня 1905 року в місті Прилуки, батько – машиніст паровоза, мати –домогосподарка.

Малюванням почав захоплюватись ще в дитячі роки, але доля вирі­шила по-іншому. У 14-річному віці почав працювати слюсарем у заліз­ничному депо станції Прилуки. У 1923 році переїхав до Москви і, пра­цюючи на заводі, навчався на робітничому факультеті мистецтв.

Закінчивши у 1937 році живописний факультет Ленінградської Ака­демії мистецтв, був направлений до Москви, де працював художником, реставратором.

У 1939 році Миколу Івановича було прийнято до Спілки художників.

З початку Другої світової війни був політруком стрілецької роти, а пізніше командиром взводу розвідки. З 1943 року і до кінця війни – художником армійських і фронтових газет.

За участь у Другій світовій війні нагороджений орденами Віт­чизняної війни ІІ ступеня, Червоної Зірки.

З 1947 по 1952 рік працював у студії військових художників імені Тре­кова. Андріяка один з авторів панорами "Сталінградська битва", діо­рами "Форсування Дніпра". Основні теми творчості – військова, по­бутова, портрет, пейзаж.

Протягом майже 40 років Микола Іванович своє вміння й досвід пе­редавав учням однієї з московських художніх шкіл як викладач, дире­ктор.

У 1968 році за активну творчу роботу і педагогічну діяльність М.І.Андріяка був удостоєний звання заслуженого художника Росії. Його твори займають гідне місце в багатьох музеях Росії, України. Декілька робіт зберігаються і в Прилуцькому краєзнавчому музеї.

 

 

АНТОНСЬКИЙ-ПРОКОПОВИЧ

АНТОН АНТОНОВИЧ

(1762 - 1848)

педагог, літератор, профессор

Народився у 1762 році в місті Прилуки в родині священика. Навча­вся у вищій школі – Київській академії. У 1782 році перейшов до Мо­сковського університету, де одночасно навчався на філософському та медичному факультетах. Успішне навчання в університеті було відзна­чене трьома срібними медалями.

Після закінчення університету Антонський-Прокопович працював ба­калавром учительського інституту, репетитором при університетській гімназії, ад'ютантом кафедри енциклопедії та натуральної історії Московського університету.

З 1788 року Антонський – інспектор і екстраординарний професор університетського пансіону, із 1794 – професор, завідуючий кафедрою сільського господарства, а з 1818 року – ректор університету. У цьому ж році йому присуджено звання заслуженого професора.

Найголовнішою, найулюбленішою серед посад, які займав Антон Антонович, була посада директора шляхетного пансіону. Цій справі він віддав усі свої сили.

Заняття в пансіоні були побудовані так, щоб "не обмежувати приро­дних здібностей і не вимагати від дітей рівних в усьому успіхів". Ви­пускники володіли ґрунтовними знаннями предметів згідно їх нахилу й обдарування.

У 1830 році Антонський-Прокопович у чині дійсного статського ра­дника залишив університет і пансіон.

Великі заслуги А. Антонського-Прокоповича як у педагогічній діяль­ності, так і в літературі. Ним написано 20 учбових посібників для ви­хованців пансіону. Посібники "Читання для серця й розуму", "Роздуми про виховання" набули особливої популярності і вважалися найкращими в ті часи.

Він – автор енциклопедії по натуральній історії, хімії, фізиці.

Помер Антон Антонович 8 липня 1848 року. Похований на території Московського Донського монастиря в склепі, поруч із своїм братом Ми­хайлом Антоновичем.

 

 

БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО

ПАВЛО ПАВЛОВИЧ

(І774 - 1856)

український письменник, педагог, автор першого українського словника

Народився 16 серпня 1774 року з місті Прилуки у дворянській сім'ї. З 1779 по 1793 рік навчався в Петербурзькому шляхетському сухопут­ному кадетському корпусі. Після закінчення навчання, в чині поручика, приймав участь у військових походах під командуванням О.В.Суворова. За проявлені мужність і хоробрість нагороджений золотим хрестом і годинником, прикрашеним діамантами. Після виходу у відставку, в 1797 році, в чині штабс-капітана, повернувся на Прилуччину. У своїй садибі, на Лапинцях, організував пансіон, де навчалися діти віком від 7 до 10 років. Усі предмети: іноземні мови, арифметику, геометрію, фі­зику, історію, географію, малювання, поезію, міфологію, риторику – ви­кладав сам Павло Павлович. Займаючись педагогічною діяльністю, складав словники, підручники по логіці, етиці, писав праці з економіки, медицини, природознавства, сільського господарства, етнографії, лін­гвістики, археології. Найбільша його спадщина залишилась в поетич­них і прозових творах. Автор поеми "Торпиніада", роману "Зіновій Бог­дан Хмельницький", драми "Іван Золотаренко", багатьох балад, байок, першого українського словника.

37 років прослужив Білецький-Носенко почесним наглядачем пові­тових училищ Прилуччини, не отримуючи платні, але не жалів своїх коштів для підтримки училищ.

Приділяв значну увагу вихованню патріотичних почуттів та дружбі дітей різних національностей. Одним з основних положень педагогіки Білецького-Носенко була гуманістична ідея всебічного гармонійного роз­витку особистості дитини. Першим в Україні розробив цілеспрямовану систему естетичного виховання.

Помер Павло Павлович 2 червня 1856 року у своїй садибі на Лапин­цях, де й похований.

Активною діяльністю на благо свого народу П.П.Білецький-Носенко вписав славну сторінку в історію становлення й розвитку прогресивної педагогічної думки в Україні у першій половині XIX століття.

 

 

БОЙКО

ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

(1928 - 2007)

народний артист України, почесний громадянин Прилук

Народився 10 квітня 1928 року в Прилуках у родині робітника. Після закінчення неповної середньої школи № 13, працював на заводі пласт­мас. Співати почав ще в ранньому дитинстві.

З осені 1943 року працював на тютюновій фабриці вантажником, різноробочим, трактористом. Приймав участь у художній самодіяльності при міському будинку культури. У 1949 році поїхав на Донбас. Пра­цював прохідником нижнього штреку на шахті "Никитовка".

У вересні 1950 року Володимир Бойко виборов конкурс на заміщен­ня вакантної посади артиста – співака Державного українського народного хору, і з 18 грудня – у складі хору. Працюючи, закінчив Київське музичне училище ім. Глієра, Київський Інститут культури.

У 1967 році, за успішне проведення днів України в Канаді (м. Монре­аль), нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради Укра­їни.

У 1976 році, за успішне проведення гастролей по країнах Латинської Америки, В.Бойку присвоєно звання заслуженого артиста України. У 1987, за видатні заслуги присвоєно почесне звання народного артиста України.

Лауреат Всесвітніх фестивалів мистецтв у Монреалі, Брюсселі, Моск­ві. У 1997 році завоював "Золотий кубок" на фестивалі фольклорних колективів у Кореї.

Протягом піввікової роботи в Національному заслуженому акаде­мічному українському народному хорі України ім. Г.Верьовки побував із концертами більш як в 50 країнах світу.

В.І.Бойко – ведучий соліст хору, часто виступав перед прилучанами. Допомагає становленню молодих талантів Прилук і виходу їх на про­фесійну сцену. У вересні 2001 року йому присвоєно звання почесного громадянина Прилук.

Володимир Іванович передав у дар краєзнавчому музею понад 100 речей, пов'язаних із його творчою діяльністю. Помер у 2007 році.

Виступаючи з концертами в різних країнах світу, як патріот міста, на запитання звідки він, завжди відповідає: "Я козацького роду, із славних Прилук".

 

 

БОНДАР

СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ

(1912 – 1990-ті)

художник, заслужений діяч мистецтв Казахстану

Народився 5 лютого 1912 року в селі Ольшана Прилуцького повіту Полтавської губернії у селянській родині. Малювати почав ще в ран­ньому дитинстві. Навчався спочатку в земській, а потім у трудовій шко­лі.

У 1920-х роках родина Бондарів переїхала до Прилук. Першим учителем був художник М.О.Рутченко. З дитинства був закоханий у рідний край. Разом із професором В.І.Масловим приймав активну участь у створенні окружного музею в Прилуках.

За порадою Маслова поїхав до Ленінграда і вступив в Академію мис­тецтв. Не закінчивши навчання, через скрутне матеріальне становище, С. Бондар повернувся в Прилуки, а через деякий час поїхав на заробітки до Києва і став членом Асоціації художників України. Навчався в приватній студії відомого живописця І.Ф.Селезньова. У1933 році Бондар переїхав до Ленінграда, продовжив навчання в Академії мистецтв, опановував мистецтво літографії.

У 1934 приймав участь у виставці молодих художників Ленінграду, після якої почалося співробітництво з видавництвами. На замовлення видавництв готував портрети полководців Червоної Армії, керівників держави. У період Другої Світової війни працював над випуском оборонних і патріотичних плакатів.

З 1941 по 1945 рік, проживаючи в м.Алма-Ата (Казахстан), виконав багато автолітографій. Серед них: "Фельдмаршал Кутузов", "Адмірал Нахімов", "Мінін і Пожарський"...

У 1943 році С.М.Бондар став членом Спілки художників СРСР, а через рік – за активну творчу діяльність у період Другої Світової війни йому присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв Казахської РСР.

Після війни художник повернувся до Ленінграда, створив і видав портрети-плакати героїв Другої Світової війни, передовиків промисловості і сільського господарства.

Приймав участь у багатьох виставках як у Радянському Союзі, так і за кордоном.

Неодноразово відвідував Прилуки. У дар музею передав близько 250 своїх робіт. Проживав у Санкт-Петербурзі.

 

 

БРОВЧЕНКО

ІВАН КУЗЬМОВИЧ

(1898 - 1971)

актор, заслужений артист України

Народився 8 березня 1898 року в Прилуках, на Кустівцях. Перші спроби на театральних підмостках почав робити у клубі на Кустівцях.

У 1918 році І.Бровченко у тому ж клубі на Кустівцях уперше зіграв Миколу у "Наталці-Полтавці" під керівництвом артиста – професіонала І.М.Ярошенка, за допомогою якого І.Бровченка було зараховано до трупи професійного театру в Прилуках. "Наталка-Полтавка" була по­чатком моєї театральної діяльності і моїм творчим фінішем" згадував Іван Кузьмович.

Прилуцький окружний робітничо-селянський театр, в якому працю­вав Бровченко актором, постановником, режисером, ставив п'єси в ба­гатьох містах України. З 1938 року і до початку Другої світової війни працював художнім керівником Ніжинського театру. У період війни Бровченко в складі Ніжинського театру виступав у багатьох містах Радянського Союзу, де були розташовані госпіталі.

Після війни і до його розформування (1948) працював у Прилуць­кому театрі, а потім у театрах Ужгорода, Дубно.

З 1959 року – актор Ніжинського драматичного театру ім. М.Коцю­бинського.

На посаді художнього керівника театру Іван Кузьмович Бровченко поставив близько 150 спектаклів. Зіграв сотні ролей, серед них: Назар ("Назар Стодоля"), Голохвостий ("За двома зайцями"), Панас ("Най­мичка"), Яшка ("Весілля в Малинівці"), Фігаро ("Одруження Фігаро") та багато інших.

Неодноразово приїздив до рідного міста, надавав режисерську до­помогу аматорським театрам. Ніжинський драматичний театр на чолі з І.К.Бровченком часто виступав на сцені міського будинку культури. За своє театральне життя зіграв близько 600 ролей. Творча праця нашого земляка високо оцінена, йому присвоєно почесне звання заслуженого артиста України, нагороджено орденом Знак Пошани.

Помер Іван Кузьмович Бровченко 23 січня 1971 року.

 

 

ВЕДМІЦЬКИЙ

ОЛЕКСАНДР МИКИТОВИЧ

(літ. псевдонім О.МЕТЕОРНИЙ)

(1894 - 1961)

поет, літературознавець

Народився 10 грудня 1894 року в місті Прилуки в сім'ї пожежника. Навчався у вищій початковій школі. Після закінчення педагогічних кур­сів працював учителем земської школи. У 1917 році закінчив Полтав­ський учительський інститут, працював завідуючим школою в містечку Городище Пирятинського повіту.

З 1922 року О.Ведміцький працював інспектором соціального вихо­вання в Прилуцькому окружному відділі освіти, учителем української й російської мов, секретарем редакції газети "Правда Прилуччини", в якій постійно публікувалися його фейлетони під псевдонімом О.Метеорний. У 1920-х роках очолював Прилуцьку філію Спілки українських селянських письменників "Плуг". У той час друкувався в різних газетах та журналах України. Автор збірок поезій "Під загравою повстань", "Шумить тополя", "Покоси".

В 1925 році виходить збірка його фейлетонів "З ліхтарем по селах".

Закінчивши в 1932-у аспірантуру при Харківському науково-дослід­ному інституті, працював науковим співробітником, доцентом кафедри літератури цього ж інституту. Його поетичні твори виходили окремими виданнями, публікувалися в періодичній пресі.

У 1938 році Олександр Ведміцький захистив дисертацію на звання кандидата наук по темі "Творчість Т.Шевченка після заслання". На шев­ченківську тематику написав ряд статей і монографій. У тому ж році – доцент кафедри літератури Ставропольського педагогічного інституту, а з 1950 по 1961 рік – доцент кафедри літератури Орського педагогічного інституту.

Автор ряду окремих книжок і наукових статей, присвячених питан­ням історії Спілки селянських письменників "Плуг".

Олександр Микитович помер і похований у місті Орськ, Оренбурзь­кої області.

 

 

ВЕЛИЧКО

ВАСИЛЬ ЛЬВОВИЧ

(1860 - 1904)

поет, прозаїк, публіцист

Народився 14 липня 1860 року в Прилуках. В селі Замістя пройшли його дитячі роки. Перші спроби писати вірші почалися під час навчання в приватному пансіоні Києва. Після пансіону вступив до Санкт-Петербурзького імператорського училища правознавства, до якого приймали лише дітей потомствених дворян. Під час навчання почав серйозно займатися поезію. Саме в період навчання вийшли його відомі поетичні твори - "Призыв", "Близость весны", "Хутор на Украине".

Закінчивши училище, служив чиновником у Міністерстві державного майна, Міністерстві юстиції.

Перша збірка віршів В.Величка вийшла у 1890 році. Друга збірка "Стихотворения для детей" визвала великий інтерес у тих, для кого вона була написана.

У кінці 90-х років Василь Львович користувався великим авторите­том у читачів і був знаним серед столичної молоді.

Його перу належать і прозові твори: "Княжна Нина", "Нежданчик", "Записки духа", "Порядочные люди".

У 1897 році Величко переїхав до Грузії, де став редактором тифліської газети, "Кавказ". Постійно друкував свої статті, в більшості критич­ні.

Через три роки він знову в Петербурзі. Видатний публіцист і вида­вець Величко став редактором часопису "Русский вестник", в якому виступав як критик, рецензент, перекладач.

У 1903 році стан здоров'я Василя Львовича різко погіршився і він вимушений був повернутися на батьківщину, і поселився на хуторі Вернигорівщина в старовинному родовому маєтку. Часто приїздив до Прилук, зустрічався з його жителями, цікавився життям земляків. Зби­рав матеріали для збірки. Але не судилося...

13 січня 1904 року, на 44 році, пішов із життя статський радник, кава­лер ордена Святої Анни ІІІ ступеня, відомий поет, прозаїк, драматург Василь Львович Величко.

 

 

ВОРОНИЙ

ГЕОРГІЙ ФЕОДОСІЙОВИЧ

(1868 - 1908)

математик, член-кореспондент Петербурзької Академії наук

Народився 28 квітня 1868 року в селі Журавка Пирятинського повіту (нині Прилуцького району Чернігівської обл.). Його батько Ф.Я.Воро­ний – магістр російської словесності, викладав у Кишинівській, Бердян­ській, а згодом і в Прилуцькій гімназіях. Дитячі та юнацькі роки Георгія Вороного пройшли в Прилуках. У 1885 році він закінчив Прилуцьку чоловічу гімназію. Саме до гімназичних років відноситься і перша друкована праця "Розклад многочленів та множників, заснованих на властивостях коренів квадратних рівнянь". Навчаючись у Петербурзь­кому університеті, формувався як учений. Після закінчення університету, викладав у ньому. За короткий період Вороний досяг значних успіхів у галузі математики.

З 1894 року працював професором Варшавського університету. У 1896, за дослідження викладені в магістерській і докторській дисертаціях, Академія наук присудила Г.Ф.Вороному премію імені академіка В.Я.Буянівського. Робота Георгія Феодосійовича "Про одне узагаль­нення алгоритму безперервних дробів" є одним із найблискучіших досягнень вітчизняної математики.

З 1897 року Вороний, захистивши докторську дисертацію - ординар­ний професор Варшавського політехнічного інституту. Йому належить багато наукових робіт стосовно теорії чисел. Він зробив важливе узагальнення алгоритму ланцюгових дробів, розробив нові методи дослідження асимптоматичних властивостей арифметичних формул.

Г.Ф. Вороний – творець геометричної теорії чисел.

Помер Георгій Феодосійович 20 листопада 1908 року на 41-му році життя.

Особливістю Вороного було гармонійне поєднання в його могутньо­му таланті обдарувань геометра й аналітика, він став одним із найвидатніших діячів науки.

 

 

ГАЛАБУТСЬКИЙ

МИКОЛА КИРИЛОВИЧ

(1838 - 1920)

глава церкви на Прилуччині

Народився 4 грудня 1838 року в родині сільського паламаря в Гадяцькому повіті Полтавської губернії. 3 відзнакою закінчив духовну се­мінарію. Не один десяток років був священиком у Золотоніському по­віті. Користувався великим авторитетом у прихожан та жителів сіл, за що його було обрано гласним Золотоніського повіту.

З цього часу почалася його плідна діяльність на царині народної освіти. Галабутський опікувався земськими школами і немало зробив для їх становлення.

Весною 1885 року його призначили благочинним усіх церков Прилуччини, надавши йому сан протоієрея. Водночас був священиком При­луцького собору Різдва Богородиці.

Організував і очолив у Прилуках відділення єпархіальної училищної ради. За кошти, зібрані церквою при його безпосередній і активній участі, на Прилуччині було відкрито понад 50 шкіл. У Прилуцькій жіночій гімназії та початковому училищі викладав закон Божий. Бачачи невтомну працю Галабутського та її результати у розвитку освіти на Прилуччині, заможні жителі повіту фінансували утримання шкіл. М.Галабутський нагородже­ний орденом Святого Володимира ІІІ ступеня, дорогоцінною іконою Миколая-Чудотворця, золотим нагрудним хрестом із золотим ланцюгом.

Усі свої сили протоієрей Микола Галабутський віддав розвитку осві­ти в повіті.

Помер Микола Кирилович 2 січня 1920 року. Похований на централь­ному кладовищі, розташованому на розі вулиць Гімназичної та Костянтинівської.

Жителі міста встановили на могилі цієї шанованої людини мармуровий пам'ятник. Цей пам'ят­ник до 60-х років минулого століття вражав своєю красою й величністю всіх, хто бував на центральному міському кладовищі.

 

 

ҐАЛАҐАН

ГРИГОРІЙ ПАВЛОВИЧ

(1819 - 1889)

громадський діяч, почесний громадянин м.Прилуки

Народився 15 липня 1819 року в селі Сокиринці у дворянській родині, правнук прилуцького полковника Гната Івановича Ґалаґана. Дитинство пройшло в родовому маєтку Сокиринцях. Після закінчення в 1840 році юридичного факультету Петербурзького університету, працював у Чернігівській палаті Державного майна.

Після реформ 1861 року займався покращенням життя й побуту селян, звільнення від кріпацтва, був призначений на посаду заступника голови тимчасової комісії по влаштуванню селян Південно-Західного краю (України), з 1863 року – віце-президент цієї комісії при Київському генерал-губернаторі.

З 1874 по 1882-й Григорій Павлович – предводитель дворянства, голова училищної ради Прилуцького повіту. Один із засновників чоло­вічої й жіночої гімназій у Прилуках. Свою садибу в Дігтярях Г.Ґалаґан передав під земське ремісниче училище. Багато коштів виділяв на розвиток української культури. Сприяв розвитку творчості відомого коб­заря Остапа Вересая. Сокиринський маєток за часів Ґалаґана пере­творився в один з осередків культури Лівобережної України.

Організатор і засновник Колегії Павла Ґалаґана, одного з престиж­них учбових закладів Києва, відкритого на честь померлого сина Павла.

У 1880 році Григорія Ґалаґана обрано почесним громадянином м.При­лук. Нагороджений орденами "Білого орла" і Володимира 2-го ступеня.

Матеріально підтримував українських художників, письменників, фінансував видання журналу "Киевская старина". Особливу увагу при­діляв вивченню етнографії України. Рідному краю і його людям присвя­тив своє життя.

Помер Григорій Павлович 25 вересня 1889 року, похований у родин­ній усипальниці Петропавлівської церкви в Сокиринцях.

Г.П. Ґалаґан – українець-патріот, своїми ділами заслужив найвищого шанування і вічної пам'яті.

 

 

ГОРЛЕНКО

ДМИТРО ЛАЗАРОВИЧ

полковник прилуцького козацького полку

Народився під Прилуками, на Лапинцях. Точних дат народження й смерті невідомо.

У 1692 році Д.Горленко отримав від гетьмана І.Мазепи пернач прилуцького полковника. Улітку 1694 року прилуцький полк під його орудою приймав участь у військовому поході до Криму й розгромі та­тарських орд.

Гетьман добре знав батька Дмитра прилуцького полковника Лазаря Горленка і симпатизував його сім'ї. Симпатії до меншого Горленка виявилися, коли Мазепа протягом декількох років подарував йому понад десять сіл (Сергіївку, Яблунівку, Білошапки, Малу Дівицю, Ковтунівку, Ряшки...).

На початку Північної війни (1700-1721) козаки прилуцького полку разом із своїм полковником приймали участь у боях проти шведів.

У 1705 році Горленко — наказний гетьман у поході на Курляндію (частина території Латвії).

Будучи однодумцем І.Мазепи він не виконав наказу Петра І, а самовільно пішов із своїм полком на з'єднання з основними силами гетьмана. Після поразки Карла XII і його союзника Івана Мазепи під Полтавою (1709) Дмитро Горленко залишився з гетьманом у Бендерах і був із ним до останніх хвилин його життя.

Повернувшись через декілька років до України Горленко був засуд­жений до 15 років заслання. Відбувши покарання, вже в похилому віці, у 1731 році повернувся в родовий маєток на Лапинці, де невдовзі і помер.

Поховали Дмитра Лазаровича за його заповітом "в обители святой Густынской, при гробах родителей".

За свої кошти він побудував у Прилуках церкву Різдва та Іоанно-Дмитрівську церкву, в Густині – надбрамні Петропавловську та Миколаївську, започаткував два ярмарки.

Незважаючи на тяжкий характер Д.Л. Горленка, жорстоке відношен­ня до підлеглих, період його правління був найквітучішим в історії прилуцького полку.

Він був хоробрим і талановитим полководцем, палким патріотом України.

 

 

ДОРОШЕНКО

ПЕТРО ДОРОФІЙОВИЧ

(1627 - 1698)

гетьман Правобережної України

Народився у 1627 році. Родом із козаків Чигиринського полку. Його дід, Михайло Дорошенко - гетьман реєстрового козацького війська (1625-1628).

У 22-річному віці Дорошенко – козак гетьманської сотні, а згодом Б.Хмельницький призначає його гарматним писарем. У 1653 році, активний учасник народно-визвольної війни (1648-1654) проти польсько-шляхетського панування Петро Дорошенко, "состоявший до того при боку Хмельницького", одержав від останнього пернач прилуцького полковника. Великий внесок у переможну битву під Жванцем, у 1653 році, внесли козаки прилуцького полку під командуванням 26-річного полковника Дорошенка. Будучи вже Чигиринським полковником, приймав участь у підписанні Слободищенського трактату (1660) про вихід України зі складу Росії й перехід її під владу Польщі. З 1663 року Дорошенко – генеральний осавул.

У тому ж році, на так званій Чорній раді в Ніжині, Україна поділилася на два гетьманати – Лівобережний і Правобережний. Почався період кривавих заколотів, міжусобиць.

У 1665 році гетьман Правобережної України Тетеря склав свої повно­важення, а у 1666-му, на козацькій раді в Чигирині, Петру Дорошенку було вручено булаву. Ставши гетьманом, вів боротьбу за воз'єднання Правобережної та Лівобережної України. Бажаючи покласти кінець подвійній владі, Дорошенко з військами увійшов до Лівобережжя, змусивши гетьмана Брюховецького скласти булаву. Петро Дорошенко був проголошений гетьманом обох частин України.

Тривала боротьба проти суперників, прибічників Польщі й Росії, утримання влади шляхом насилля, змусили Дорошенка у 1676 році зре­ктися булави.

У 1679 році він був призначений воєводою у В'ятку, а з 1682-го – у почесному засланні у селі Ярополчому (нині село Ярополець Волоколамського району Московської області), де і пробув до останніх своїх днів.

Помер Петро Дорофійович 19 листопада 1698 року.

 

 

 

ДУБИНСЬКИЙ
ІВАН ЯКОВИЧ

(1920 - 1944)

Народився 1920 року в Прилуках. У 1928 році почав навчатися в Прилуцькій школі №8. 1934 працював у Квашинському колгоспі м.Прилуки, потім рік трудився в артілі «Червона зірка». У 1937 за комсомольською путівкою поїхав на Далекий Схід, працював на військових об’єктах у Хабаровську. В 1939 повернувся до рідного міста. Потім була служба в Радянській армії.

З травня 1942 року – учасник Другої світової війни: спочатку на Воронезькому, потім на 1 і 2 українських фронтах. В березні 1944 року за форсування Південного Бугу отримав звання Героя Радянського Союзу.

8 травня 1944 року біля станції Вама в Румунії, прикриваючи друзів, загинув І.Я.Дубинський.

На приміщенні школи №8, де навчався наш Герой-земляк, 1991 року встановлена меморіальна дошка на його честь. У вересні 1990 в центрі м. Прилуки встановлено погруддя І.Я.Дубинському.

 

 

 

ЖДАНОВИЧ

СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

(1894 - 1964)

хірург, заслужений лікар України

Народився 12 березня 1894 року в місті Чуднів на Житомирщині. У 1900 році сім'я переїхала до Києва. Батько працював поштово-телеграфним службовцем, мати – домогосподарка. Після закінчення гімназії вступив на медичний факультет Київського університету, навчаючись, працював фельдшером хірургічного відділення госпіталю. Після закінчення в 1917 році університету залишився працювати в го­спіталі ординатором-хірургом. В 1917 - 1918 роках працював у Жовтне­вій лікарні, травматологічному інституті міста Києва. З 1921 по 1934 рік С.М.Жданович працював завідуючим лікарнею в селі Парафіївка Ічнянського району. Самостійну хірургічну роботу почав з 1922 року. За 13 років роботи в Парафіївській лікарні при його безпосередній участі було зроблено 2500 операцій. У 1926 році С. Ждановичем, одним із перших в Україні була проведена операція завороту шлунка зі зміщенням селезінки, рідкісного і надзвичайно складного захворювання.

З травня 1934 року і до останніх днів життя Сергій Миколайович – головний лікар і завідуючий хірургічним відділом Прилуцької міської лікарні. За цей період виявив себе не тільки як умілий головний лікар, але й як висококваліфікований хірург. Особисто ним, і під його безпо­середнім керівництвом було зроблено 15 тисяч операцій.

2 лютого 1959 року Ждановичу за заслуги в розвитку охорони на­родного здоров'я присвоєно звання заслуженого лікаря України.

Тисячам людей золоті руки Сергія Миколайовича повернули життя. Прилучани завжди будуть пам'ятати людину, яка майже піввіку була вірна, даній ще у 1917 році, клятві Гіппократа.

Одна з вулиць міста названа його ім'ям, на будинку лікарні, де він працював, встановлено меморіальну дошку.

10 років тому скульптор С.Кантур виготовив гіпсове погруддя Сергія Миколайовича.

 

 

ЗАБАШТА

ЛЮБОВ ВАСИЛІВНА

(1918 - 1990)

українська поетеса

Народилася 3 лютого 1918 року в Прилуках у родині службовця. Пристрасть до поезії пробудив дід Семен Герасимович Січкар – учи­тель. 3 10 років, навчаючись у середній школі №4, почала писати вірші. На один із перших віршів Л.Забашти, надрукований у газеті "Правда Прилуччини", український композитор П.Майборода написав романс "О юність, юність".

У 1940 році закінчила інститут інженерів водного господарства, на­правлена на Рибінську судноверф, де працювала інженером-кораблебудівником.

З 1944 року П.Забашта працювала конструктором кораблів на за­воді "Ленінська кузня". Без відриву від виробництва закінчила мовно-літературний факультет Київського педагогічного інституту. Працюва­ла завідуючою відділом поезій журналу "Дніпро". Перша збірка поезій "Нові береги" вийшла у 1950 році. З того ж року Любов Забашта – член Спілки письменників.

Книжки письменниці вирізняються розмаїттям тем, художніх засобів, жанрів-вірші, поеми, балади, повісті, романи, драматичні й дитячі твори. Серед них – поетичні збірки: "Нові береги", "Пісня й хліб", "Берег надій", "Гніздо голубки", "Сівачі", книжки для дітей: "Паляниця білолиця", "Коли я виросту", "Дощик", "Веселка", п'єси: "Весілля в Тернах", "Троянди на камені", драматичні поеми: "Квіт папороті", "Там, за рікою молодість", "Крилаті мої кораблі"...

На слова Л.Забашти композиторами створено понад 50 пісень. Остан­ні роки Любов Забашта присвятила увічненню пам'яті свого чоловіка, відомого поета-пісенника Андрія Малишка. Багато віршів присвятила поетеса рідним Прилукам. Декілька поетичних збірок подарувала краєзнавчому музею.

Померла Любов Василівна 21 липня 1990 року. Похована на Байко­вому кладовищі біля могили А.Малишка.

На будинку, де народилася Любов Василівна Забашта і в школі, де вона навчалася, встановлені меморіальні дошки, у 2011 році встановлений бронзовий пам’ятник.

Творчий і життєвий шлях письменниці свідчать, що вона щиро й при­страсно любила Україну, була справжньою патріоткою свого народу.

 

 

ЗАВІТНЕВИЧ
ВАСИЛЬ ПРОКОПОВИЧ

(1899 – 1983)

диригент, професор, музикознавець, видатних громадський діяч

Василь Прокопович Завітневич народився 24 квітня 1899 року в с.Замістя біля Прилук на Чернігівщині.

Початкову й середню освіту здобув у Прилуках. У Києві отримав вищу освіту у трьох напрямках: юридичному, філологічному, музичному. Став професором педагогічного інституту і музичної консерваторії, а згодом членом Всеукраїнської академії наук, де працював у комісії звичаєвого права. У Києві написав працю про життя і творчість Архипа Тесленка. В роки окупації Києва (1941-1943 рр.) В.Завітневич був директором Київського педінституту та очолював комісію по виготовленню нових підручників для українських початкових та середніх шкіл. На початку 1943 р. переїхав до Львова, де диригував кафедральним хором у Холмі, а пізніше церковним хором у Криниці. У кінці 1943 року емігрував до Німеччини, де разом з Нестором Городовевком очолив славний світський хор «Україна».

У 1946р. з Мангаймі видав «Граматику української мови» (під псевдонімом В.Катран) та низку літературних статтей.

1948р. виїхав до США, де був диригентом церковного хору українського кафедрального православного собору Cвятого Володимира в Нью-Йорку. Він енергійно включився в церковно-громадське життя: проводив курси Українознавства, був членом парафіяльної управи, секретарем митрополичної ради УПЦ у США та директором Науково-Богословського інституту. Саме тут він упорядкував і видав 10 томів Богослужбових книг: «Збірник літургійних співів», «Різдвяний збірник», «Великдень» та інші. Також співпрацював з журналами: «Українське Православне слово», «Нові дні», «Український православний календар».

Помер диригент, професор, музикознавець і видатних громадський діяч В.П. Завітневич 25 березня 1983 року.

 

 

ІВАХНЕНКО

ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

(1949-2014)

заслужений художник України,

лауреат Державної премії ім. Т.Г.Шевченка,

член-кореспондент Академії мистецтв України

Народився 16 жовтня 1949 року в селі Манжосівка, під Прилуками. Художня обдарованість проявилася ще в ранньому дитинстві. Навча­ючись у школі, відвідував художню студію при міському будинку піонерів, якою керував відомий у Прилуках художник Іван Макарович Тринчук-Задорожний.

Коли Олександру виповнилося 11 років батьки віддали його на на­вчання до Київської художньої школи імені Тараса Шевченка. Закінчивши школу із золотою медаллю, Олександр вступив до Київсь­кого художнього інституту на факультет графіки, який закінчив із відзна­кою у 1974 році. Його дипломною роботою були ілюстрації до кіноповісті Олександра Довженка "Зачарована Десна".

Виконуючи почесний обов'язок – службу в армії, не покидав займатися улюбленою справою. Після військової служби, протягом трьох років, з 1976 по 1979-й, навчався у творчих майстернях Академії мистецтв України. У 1977 Олександр Івахненко прийнятий до Спілки художників України. У 1979 році за ілюстрації до повісті О.Купріна "Поєдинок" нагороджений дипломом республіканського конкурсу кращих книжкових видань, а у 1982 – диплом республіканського конкурсу за ілюстрації до книги "Садок вишневий коло хати". У березні 1889 року Олександру Івановичу присвоєно Державну премію України імені Т.Г.Шевченка в галузі образотворчого мистецтва за ілюстрації до шевченківського "Кобзаря".

У 1996 році О.Івахненку присвоєно почесне звання заслуженого ху­дожника України. У 2001 році його обрано членом-кореспондентом Ака­демії мистецтв України.

Роботи Олександра Івахненка виставлялися в багатьох містах України та за кордоном. У 2001 році в Прилуках відбулася його персональна виставка.

Знання українського народного мистецтва допомагають О.І.Івахненку створювати прекрасні образи, джерела яких сягають до народної творчості та українського фольклору.

 

ІГНАТЕНКО

ГАННА ГЕОРГІЇВНА

(1924 - 2008)

українська письменниця, поетеса

Народилася 11 листопада 1924 року в Прилуках, в сім'ї інтелігентів (батько – бухгалтер, мати – вчителька). Дитинство пройшло на Кустівцях. Перший її вірш був надрукований в обласній газеті "Деснянська правда", коли вона навчалася в 5 класі середньої школи № 4. Після закінчення школи вступила на філологічний факультет Київського університету.

У період Другої світової війни, а саме, з 1941 по 1943 рік, висту­пала перед бійцями як солістка ансамблю пісні й танцю 180 Київської дивізії. Повернувшись у 1944 році до університету, водночас навчалася в консерваторії. Перші твори почали друкуватися у 1948 році. Після закінчення навчання працювала редактором у видавництвах "Молодь", "Дніпро". Захистивши у 1956 році вчений ступінь кандидата наук, працювала викладачем Київського університету, пізніше – доцентом Київського інституту культури. Г.Ігнатенко – автор прозових творів "Студенти", "Іскри вогню великого", "Кіндрат Рилєєв", "На дні мого серця", "В.Короленко"... У повісті "Студенти" нею любовно змальовані образи українських поміщиків-меценатів братів Тарновських. Прототипами їх були відомі вчені, викладачі Київського університету брати Василь Іванович та Сергій Іванович Маслови, які й сьогодні є взірцем у житті й творчості.

У творчому доробку письменниці переклад із білоруської "Хатинської повісті" Адамовича, ряд інших творів.

В одній з останніх збірок віршів "А вода по каменю..." ряд віршів Г.Ігна­тенко присвятила рідним Прилукам. Проживала в Києві. Померла у 2008 році.

Декілька своїх книжок письменниця люб'язно подарувала краєзнав­чому музею.

 

 

ІОАСАФ

БІЛГОРОДСЬКИЙ

(ГОРЛЕНКО ЯКИМ АНДРІЙОВИЧ)

(1705 - 1754)

визначний церковний діяч, просвітитель, письменник

Народився Яким Андрійович Горленко 8 вересня 1705 року під Прилуками, на хуторі Чернявщина (Лапинці). Його батько Андрій Дмитрович – бунчуковий товариш, дід Дмитро Лазарович – полковник прилуцький.

3 1713 року навчався в Києво-Могилянській академії, у 1725 році Яким Горленко був пострижений у монахи, а у 1727 – прийняв схиму й одержав ім'я Іоасаф. З 1728 року працював викладачем академії. У 1737 році його висвячують у сан ігумена і призначають настоятелем Мгарського Спаського монастиря під Лубнами.

У 1744 за указом імператриці Єлизавети, Іоасаф був посвячений у сан архімандрита і призначений намісником Троїце-Сергієвої лаври – одного з найбільших православних монастирів Росії.

У 1748 році в присутності цариці Єлизавети його висвятили на єпи­скопа у Петропавлівському соборі і призначили управляти Білгородською єпархією. Був завжди строгий і принциповий, відзначався великою силою духу, був людиною святого життя.

Дбав про бідних, допомагав їм. Автор поетичних і прозових творів, повчань, послань, молитов.

Помер 10 грудня 1754 року і похований у склепі Троїцького кафе­дрального собору міста Білгород. Згодом його нетлінні мощі були відкриті для поклоніння віруючих. У 1911 році відбулося офіційне проголошення його Святим, а 4 вересня й 10 грудня стали церковними святами угодника Божого Святителя Іоасафа.

2011 року в Прилуках відкрито площу Іоасафу Білгородському та встановлено бронзовий пам’ятник.

 

 

КАТЄЧКІН

ІВАН ЄГОРОВИЧ

(1916 - 1986)

учасник Другої світової війни, кавалер трьох орденів Слави

Народився 16 грудня 1916 року в селі Залісся Курловського району Івановської області. Після закінчення школи працював слюсарем у колгоспі. У 1937 році призваний на військову службу. У 1939 приймав участь у військовому поході до Західної України. Учасник війни з Фінляндією.

Командир гармати, сержант Іван Катєчкін на полях Другої світової війни з перших її днів, а з 1943 року – командир взводу.

В одному з боїв на підступах до Харкова взвод Івана Катєчкіна подавив вогонь двох ворожих батарей, розтрощив чотири кулеметних гнізда, знищив понад батальйон гітлерівців. Будучи пораненим, не покинув поле бою. Його взвод першим у полку форсував річку Дністер, допомагав піхоті утримувати й розширювати плацдарм.

Орденом Слави ІІІ ступеня Катєчкін був нагороджений за форсування річки Буг. Під шквальним вогнем артилерії ворога його взвод перепра­вив на західний берег річки гармати, закріпився на ньому, утримував атаки ворога до приходу основних сил.

В одному з боїв, у ході Яссько-Кишинівської операції (20-29.08.1944) тільки за дві години артилеристи взводу випустили по ворогу 560 сна­рядів. Десятки танків, самоходок диміли перед позицією артилеристів. За цей бій І.Катєчкін нагороджений орденом Слави ІІ ступеня.

Золотий орден Слави засяяв на грудях старшини Івана Катєчкіна за мужність і героїзм, проявлені за вигнання фашистських загарбників зі столиці Югославії міста Бєлград.

Розгромом фашистської Німеччини війна для Івана Єгоровича не за­кінчилася – приймав участь у ліквідації Квантунської армії у серпні 1945 року.

Після демобілізації приїхав до Прилук, бо нікуди і ні до кого було вже їхати – батьки померли, дружина загинула на фронті.

З 1946 року працював на заводі "Тваринмаш" (нині ВАТ "Прилуктва-ринмаш").

Помер Іван Єгорович 1 липня 1986 року, похований на міському кла­довищі "Новий Побут".

 

 

КОВАЛЕНКО
ЮРІЙ АНДРІЙОВИЧ

(1931 – 2004)

український художник, живописець, графік,

член Спілки художників України

Народився 21 липня 1931 року в м. Прилуки. Перші спроби малювати були в дитинстві. До війни одержав неповну середню освіту в залізничній школі №57 (нині школа №4) м.Прилуки. У 1959 закінчив Одеське театрально-художнє училище, служба в армії, а в 1969 – Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії. Більше 10 років працював у Одеському художньому училищі. Викладав живопис, малювання, композицію. Працював художником-гримером в Одеському оперному театрі, в Українському музично-драматичному театрі. Перша персональна виставка відкрилася, коли художнику було далеко за 40. Основні живописні твори: «Вечір в яру» (1968), «Дід з грушами» (1971), «Розмова» (1973), «Івасик-Телесик» (1978), «Дві хати» (1980), «Риби» (1983). Учасник багатьох виставок, у тому числі в Німеччині, Канаді, Голландії, США, Ізраїлі та багатьох інших країнах. Про його безмежну закоханість у рідні Прилуки говорить назва виставки, яка відбулася в Одесі – «Прилуцька повість».

Жив і працював в Одесі.

Помер у 2004 році. Похований у Прилуках.

 

 

КОМІСАРЧУК

АНАТОЛІЙ АМБРОСІЙОВИЧ

(1944 - 1996)

заслужений працівник культури України

Народився 30 вересня 1944 року в селі Вертіївка на Житомирщині.

Отримавши загальну середню освіту, вступив на музично-педагогіч­ний відділ Коломийського педагогічного училища. Після закінчення у 1967 році училища, направлений на роботу у місто Прилуки.

Працював учителем музики та співав у школах № 2 та № 3. Без від­риву від виробництва закінчив музично-педагогічний факультет Ніжинсь­кого педагогічного інституту. З 1976 року працював викладачем музики та співів у Прилуцькому педагогічному училищі, а з 1980-го – художнім керівником міського Будинку культури.

Керував хоровим колективом взуттєвої та панчишної фабрик, які з успіхом виступали на міських, обласних оглядах художньої самодіяль­ності. У 1988 році разом із чоловічим вокальним ансамблем, як його керівник, був запрошений з виступами до Чехословаччини.

Анатолій Комісарчук, маючи чудовий голос, неодноразово виступав з екранів телевізорів у музичних передачах "Сонячні кларнети", "Та­ланти твої, Україно", побував із концертами у багатьох містах України.

З 1983 року і до кінця своїх днів працював директором міського Бу­динку культури. У період його керівництва самодіяльним колективам Будинку культури: капелі бандуристів, театру, естрадному ансамблю, оркестру народних інструментів, ансамблю сучасного танцю присво­єно звання народних.

У 1984 році Анатолію Амбросійовичу присвоєно звання заслуженого працівника культури.

Завдяки А.Комісарчуку і при його (не дивлячись на тяжку хворобу) безпосередній участі було проведено капітальний ремонт будинку культури, який нині є одним із найкращих будинків культури області.

Помер Анатолій Амбросійович 10 березня 1996 року.

На міському будинку культури йому встановлено меморіальну дошку.

 

 

КОРОБОВ

ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ

(1910 - 1981)

учасник Другої світової війни,

Герой Радянського Союзу

Народився 13 серпня 1910 року в селі Заплавне Волгоградської області. Дитячі роки пройшли на березі Волги: ловив рибу, чим надавав допомогу великій сім'ї. Після закінчення школи працював у радгоспі, а після переїзду до Козельця, Чернігівської області – дільничним уповно­важеним районного відділу НКВС.

У 1932 році призваний в армію, а після закінчення строку залишився на позастрокову службу.

З перших днів Великої Вітчизняної війни Олександр Коробов приймав участь в оборонних боях. Восени 1941 року частина, в якій воював О.Коробов попала в оточення, але йому пощастило – вирвався зі смертельного кільця. Довго переховувався в лісах Прилуччини, поки не натрапив на партизанський загін. До вигнання з Прилук фашистських загарбників партизанив у загоні нашого земляка Гри­горія Федоренка. З вересня 1943 року командир відділення, сержант Олександр Коробов знову на полях Другої світової війни.

У грудні 1943 року він на чолі групи розвідників захопив у полон 26 гітлерівських солдатів і офіцерів. У січні 1944 року в окупованій нім­цями Умані визначив точні місця розташування військових частин нім­ців, повертаючись із завдання "прихопив" із собою важливого "язика".

При форсуванні річки Прут старшина Коробов одним із перших ви­садився на її західному березі, захопив у полон 2-х офіцерів і разом із бійцями, на чолі яких він стояв, утримував плацдарм до приходу своєї частини.

13 вересня 1944 року старшині Олександру Коробову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Закінчив війну в Угорщині.

Після демобілізації приїхав до Прилук, працював на меблевому комбінаті.

Помер Олександр Васильович 23 лютого 1981 року, похований на міському кладовищі "Новий Побут".

 

 

 

КОСТОМАРОВ

МИКОЛА ІВАНОВИЧ

(ІЄРЕМІЯ ГАЛКА)

(1817-1885)

український історик, етнограф, письменник,

член-кореспондент Петербурзької Академії наук

Народився 16 травня 1817 року в с. Юрасівка, нині Ольховатського ра­йону Воронезької області. Позашлюбний син поміщика й кріпачки. Навчався у Воронезькому пансіоні, потім у гімназії. Після закінчення Харківського університету працював учителем у гімназіях Рівного, Києва. З 1846 року – ад'юнкт-професор Київського університету. М.Костомаров – один із засновників Кирило-Мефодіївського товариства. Протягом 8 років перебував на адміністративному засланні в Саратові. Після амністії переїхав до Петербурга. В 1859-1862 роках – професор Петербурзького університету. Автор праць із вітчизняної історії: "Богдан Хмельницький". "Руїна", "Мазепа"...

Літературна творчість Костомарова (літ. псевдонім – Ієремія Галка) пов'язана з розвитком українського романтизму.

Найзначніші прозові твори – "Сорок літ", "Син", "Чернігівка", "Переяславська ніч", "Сава Чалий" та інші.

З 1874 року життя й творчість Костомарова пов'язані з Прилуччиною. У 1875 Микола Іванович повінчався в Дідівцях з Аліною Кисіль, вінчанню з якою у свій час перешкодив вирок суду 1847 року. У Дідівцях він зібрав цінну бібліотеку.

Перекладав українською мовою твори Д. Байрона, У. Шекспіра, був одним із перших українських літературних критиків.

У Дідівцях М. Костомаров працював над історичною монографією про імператрицю Анну Іоанівну, монографіями «Руїна», «Мазепа», вивчав народні обряди, збирав і працював над матеріалами з історії Прилуччини.

Помер Микола Іванович 19 квітня 1885 року, похований у Санкт-Петербурзі.

Будинок у Дідівцях, де жив і працював Костомаров зберігся до цього часу.

Виступаючи з доповіддю на зборах присвячених відзначенню в Укра­їні Дня Незалежності, перший президент України Леонід Кравчук серед славних імен «справжніх геніїв духу», назвав і Миколу Івановича Косто­марова.

 

 

КОШОВИЙ

ОЛЕГ ВАСИЛЬОВИЧ

(1926-1943)

Герой Радянського Союзу,

член підпільної організації «Молода Гвардія»

Народився 8 червня 1926 року в м. Прилуки, де і пройшли дитячі роки. У зв'язку з частими переїздами батьків жив у різні часи у Полтаві, Ржищеві, Каневі. З 1940 року разом із сім'єю проживав у Краснодоні. Друга світова війна застала Олега учнем 8 класу Краснодонської середньої школи № 1 .

Після окупації міста фашистами Олег – один з організаторів антифа­шистської групи, яка у вересні І942 року увійшла до складу підпільної організації «Молода Гвардія». Олег брав участь у багатьох диверсійних операціях. Диверсійні групи палили скирти хліба, знищували ворожі авто­машини, розповсюджували листівки. 7 листопада 1942 року при без­посередній участі Олега Кошового на будинку школи № 4 у Краснодоні був вивішений червоний прапор.

Немала заслуга молодогвардійців і в тому, що за період тимчасової окупації Краснодону фашисти не вивезли з міста жодної тонни вугілля.

8 січні 1943 року Олега Кошового разом із багатьма підпільниками було схоплено і відправлено в Ровеньківське відділення поліції.

Незважаючи на страхітливі знущання, тортури він ні слова не сказав ворогам про діяльність підпілля, не видав нікого з підпільників.

9 лютого 1 943 року О. Кошовий разом з іншими заарештованими учас­никами підпілля був розстріляний поблизу міста Ровеньки.

13 вересня 1943 року Олегу Кошовому разом з Уляною Громовою, Іваном Земнуховим, Сергієм Тюленіним, Любою Шевцовою посмертно присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.

Олег Кошовий – юнак, патріот не зрадив товаришів по підпіллю, і віддав своє життя у боротьбі з «коричневою чумою».

 

 

КУТОВИЙ

КИРИЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ

(1922 - 2002)

Почесний громадянин Прилук

Народився 1 травня 1922 року в Прилуках у родині службовця. До 7 років проживав у с.Сергіївка, потім жив і навчався в Прилуках, Сумах, Полтаві. Після закінчення у 1940 році Сергіївської середньої школи, навчався в Чугуївському авіаційному винищувальному училищі, закінчить яке перешкодила Друга світова війна.

На полях війни – сержант, заступник командира взводу десантників К.Кутовий з перших її днів. Після закінчення офіцерських курсів, прий­мав участь у битвах під Москвою, Сталінградом, на Курській Дузі, учас­ник вигнання фашистів із Лівобережної України. Серед значимих бойових нагород – орден «Червоної Зірки», яким він був нагороджений за вміло проведену бойову операцію по вигнанню з Прилук фашистських загарбників. «У ніч з 15 на 16 вересня 1943 року загін десантників у кількості 109 чоловік під командуванням ст. лейтенанта К.Кутового форсував річку Удай, здійснив рейд у тил ворога. Загін розмінував два залізничних мости, визволив із замінованої лікарні 50 чоловік медичного персоналу та хворих. До кінця дня 17 вересня загін захопив залізничний вокзал, польовий аеродром, 9 транспортних літаків (узяв у полон декілька фашистських офіцерів) і утримував ці стратегічні вузли до приходу наших військ, 18 вересня».

Після війни К.О.Кутовий закінчив Алма-Атинське військово-десант­не училище. Вищі офіцерські курси при Академії ім. Фрунзе. Прослужив у збройних силах більше 40 років.

Кирило Олександрович Кутовий – учасник чотирьох Парадів Пере­моги (7.11.1941р., 1.05.1945р., 24.06. 1945р., 9.05.1995р.), гвардії полков­нику відставці, майстер парашутного спорту, здійснив 3500 стрибків із парашутом, 15 катапультувань із реактивних літаків під час випробувань засобів для спасіння космонавтів. У 1949 році займався підготовкою воїнів-десантників у Китаї, у 1961 – на Кубі.

Проживав у місті Санкт-Петербург. Помер Кирило Олександрович 5 травня 2002 року.

 

ЛЕНЬ

ОЛЕГ ВАЛЕРІЙОВИЧ

український футболіст, паралімпійський чемпіон, Майстер спорту України. Майстер спорту України міжнародного классу, Почесний громадянин міста Прилуки, Чернігівської області

Лень Олег Валерійович народився 27 жовтня 1990 року в місті Прилуки, Чернігівської області в сім’ї медичних працівників. В 1997 році Олег пішов до 1 класу Прилуцької спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 6 з поглибленим вивченням інформаційних технологій. В 2007 році закінчив Прилуцьку дитячо-юнацьку спортивну школу та отримав диплом 1 розряду єдиної спортивної класифікації України з футболу.

У 2008 році Олег отримав базову загальну середню освіту та вступив на навчання до Прилуцького професійного ліцею.

У 2009 році закінчив Прилуцький професійний ліцей і здобув професією агент з постачання.

2011 р. - Олег почав грати за обласну Чернігівську команду «Інваспорт – I».

Уже у 2016 році отримав базову вищу освіту за напрямом підготовки «Фізичне виховання» та здобув кваліфікацію бакалавра з фізичного виховання.

У 2017 році Олег закінчив Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка, здобувши ступінь магістра за спеціальністю «Фізичне виховання».

Хронологія ігор за національну збірну України:

2013 р. – Італія. II місце в міжнародному турнірі.

2014 р. – Голландія. II місце в міжнародному турнірі.

2014 р. – Австрія. I місце.

2015 р. – Англія. Віце-чемпіон світу.

2015 р. – отримав посвідчення майстра спорту України з футболу.

2016 р. – Іспанія. I місце.

2016 р. – Голландія. I місце.

2016 р. – Австрія. I місце.

2016 р. – Бразилія. Золотий призер XV літніх Паралімпійських ігор в Ріо-де-Жанейро.

2016 р. – Майстер спорту України міжнародного класу з футболу.

Указом Президента України П.Порошенка від 4 жовтня 2016 року – Олега нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня.

 

МАНДРИКА

МИКОЛА ЯКОВИЧ

(1777-1853)

Герой війни 1812 року

Народився 7 січня 1777 року в Прилуках у дворянській родині. Після закінчення у 1793 році Петербурзького Пажеського корпусу, вступив на військову службу в лейб-гвардії Преображенський полк. У тому ж році переведений до лейб-гвардії Семенізського, а в 1796 – до Ка­валергардського полку. У 1797 році М.Мандрика – гусар лейб-гвардії Гусарського полку, в якому дослужився до чину полковника.

Перше бойове хрещення ротмістр Мандрика отримав у битві із фран­цузами під Аустерліцем (2.12.1805 р.).

Будучи командиром лейб-гвардії Гусарського полку, під час війни 1812 року, особливо відзначився в битві під Вітебськом, за що був наго­роджений орденом Святого Володимира ІІ ступеня, в Бородінській битві - орденами Святої Анни ІІ ступеня, та Святого Володимира ІV ступеня з бантом. За участь у бойових діях на території Німеччини. Франції і проявлені при цьому мужність і хоробрість полковник М.Я.Мандрика нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня та прусським королівським орденом «За достоїнство».

Пробувши три роки у відставці (1816-1819), повернувся у війська, і був направлений до окремого корпусу військових поселень в Україну.

Крім бойових нагород Мандрика мав нагороди і за «ревностную» службу-ордени Святого Володимира I ступеня, Святої Анни I ступеня, Святого Станіслава I ступеня, а також діамантовий перстень із вензе­лем імператора Олександра І.

У 1826 році Миколі Яковичу присвоєно звання генерал-майора, а у 1845 – генерал-лейтенанта.

Проживав у Казані, займав посаду генерала 4 округу внутрішньої служби. За період 57-річної служби приймав участь у 6 військових кам­паніях. Був тричі одружений, мав 6 дітей.

Помер Микола Якович 6 липня 1853 року.

Його прямими нащадками є родина Ольги Миколаївни Мандрики, яка проживає в Санкт-Петербурзі.

 

 

МАРКЕВИЧ

МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ

(1804-1860)

український історик, письменник, етнограф

Народився 26 січня 1804 року в с.Дунайці Глухівського повіту Черні­гівської губернії. Дитячі роки пройшли на Прилуччині, в Рудівці й Турівці. У 4 роки він уже вмів читати й писати українською, російською, німецькою та французькою мовами. Виховання й навчання дістав у при­ватному Прилуцькому пансіоні відомого письменника, педагога П.П.Білецького-Носенка. Літературна діяльність почалася під час нав­чання в Петербурзькому пансіоні Головного педагогічного інституту. Після військової служби (1820-1824 р.р.) жив і працював у місті Прилу­ки, Турівці. Був особисто знайомий з Т.Шевченком, О.Пушкіним, В.Жу­ковським. Т.Шевченко присвятив Маркевичу вірш "Бандуристе, орле сизий".

М.Маркевич – автор багатьох збірок поезій, в основу яких лягли укра­їнські народні перекази, повір'я. Ще під час навчання в пансіоні одер­жав музичну освіту. У 1840 році видаються "Народні українські наспіви", покладені на фортепіано Миколою Маркевичем. Окрема мелодія "Удай" присвячена Прилуччині. У збірці "Українські мелодії" він звернувся до українського фольклору, показав своєрідність побуту й звичаїв народу, героїчне минуле України.

З етнографічних праць найвідомішою є "Звичаї, повір'я, кухня та напої сучасних малоросіян". Результатом досліджень нашого краю, про­ведених Маркевичем, з'явилися його праці: "Про клімат Полтавської губернії", "Ріки Полтавської губернії", "Про народонаселення Полтавсь­кої губернії". Найголовніша його праця – п'ятитомна "Історія Малоросії".

Помер Микола Андрійович 9 червня 1860 року, похований у с.Турівка Згурівського району Київської області.

В історії української культури Микола Андрійович Маркевич залишив помітний слід, виявивши себе письменником, поетом, етнографом, музикантом, істориком, видатним збирачем архівних документів.

 

 

МАРКОВИЧ

ЯКІВ АНДРІЙОВИЧ

(1696 - 1770)

український письменник, мемуарист

Народився у 1696 році у Прилуках. Десять років навчався у вищій школі – Київській академії. Протягом усього навчання показував глибкі знання з усіх предметів. І як результат – блискуче закінчення академії.

З 1713 року Я.Маркевич – на військовій службі. У 1721 – він уже зай­мав посаду наказного лубенського полковника. Цього ж року Яків Мар­ковим – наказний гетьман. Був відправлений у військовий похід проти Персії. У 1725 році – за двадцятирічний період ним було написано 10 томів усього того, що відбувалося в той період його життя: детальні відомості про військові походи, про життя й побут козацької старшини, про відношення між козаками й селянами, багатими й бідними, про розвиток сільського господарства, ремесел, торгівлі. Тільки у 1859 році "Щоденні записки генерального підскарбія Якова Андрійовича Маркевича" вийшли з друку масовим тиражем.

Яків Андрійович володів кількома іноземними мовами, займався перекладами творів відомих європейських авторів, писав власні бого­словські твори. Протягом піввіку, починаючи з 1717 року, записував події політичного, економічного, суспільного життя. Дуже багато читав, віддавав перевагу історичній літературі, мав прекрасну й багату бібліотеку.

Сімейне життя Якова Маркевича склалося дуже невдало. Дружина (Ольга Павлівна) – донька гетьмана Павла Полуботка, рано пішла з життя, залишивши двох синів, які померли у ранньому віці. Продовжу­вачем роду став син Микола від другого шлюбу, який з'явився на світ коли Якову Андрійовичу було вже 56 років.

Помер Яків Андрійович 20 листопада 1770 року.

Фундаментальна праця "Щоденні записи генерального підскарбія Якова Андрійовича Маркевича" не втратила своєї питомої пізнаваль­ної ваги і в наш час, вона є безцінним джерелом вивчення історії Геть­манщини XVIII століття.

 

 

МАСЛОВ

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

(1884-1959)

літературознавець, педагог, професор

Народився 21 грудня 1884 року в місті Ічня в купецькій родині. У 1903 році із золотою медаллю закінчив Прилуцьку класичну гімназію. У 1908 із золотою медаллю й дипломом першого ступеня – Київський університет.

У 1914 році захистив першу наукову ступінь – магістра наук, і до 1920 року працював приват-доцентом у Київському університеті та на Вищих жіночих курсах.

Протягом 10 років В. І Маслов проживав у Прилуках і викладав на Вищих педагогічних курсах, а потім у педагогічному училищі. З 1927 року Василь Іванович – завідуючий Прилуцьким округовим музеєм. Завдяки його зусиллям були врятовані від загибелі й зібрані в музеї унікальні історичні реліквії. Він організатор і учасник етнографічних, фольклорних, археологічних експедицій на Прилуччині.

За період керування В.І.Масловим Прилуцький краєзнавчий музей набув слави одного з найкращих музеїв України.

З 1930 року Маслов – науковий співробітник Академії наук, із 1936-го – завідуючий кафедрою й професор російської літератури в Київському педагогічному інституті. Автор 50 наукових робіт.

У післявоєнні роки крім педагогічної та наукової роботи він займався громадською діяльністю: виступав із лекціями для вчителів, студентів Дніпропетровська (нині Дніпро), Ніжина, Прилук.

Приділяв велику увагу збереженню архітектурних, історичних пам'яток. Брат В.І.Маслова – Сергій Іванович – відомий український літературознавець, педагог, член-кореспондент Академії наук України.

Помер Василь Іванович 22 березня 1959 року, похований на Лук'янівському кладовищі в Києві.

Дослідження Василя Івановича Маслова увійшли до золотого вітчиз­няного фонду, із якого черпають відомості філологи, історики, мис­тецтвознавці.

 

 

МИЩЕНКО

ФЕДІР ГЕРАСИМОВИЧ

(1847-1906)

педагог, професор філології,

член-кореспондент Російської Академії наук

Народився 18 лютого 1847 року в Прилуках у родині місцевого купця. З 1857 по 1869 рік навчався у Прилуцькому парафіяльному училищі, яке закінчив на відмінно. Закінчивши із золотою медаллю Київську гімназію, вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, після закінчення якого залишений працювати на кафедрі грецької словесності.

Першою значною працею Ф.Мищенка була його дисертація «Фіванська трилогія Софокла», яку він захистив у 1872 році, одержавши ступінь магістра й звання доцента.

Докторська дисертація на тему: «Досвід з історії раціоналізму в істо­рії стародавньої Греції», яку він захистив у 1881 році, принесла йому славу відомого вченого, спеціаліста з античної літератури.

Талановитий педагог. Лекції Мищенка сходилися послухати студенти усього університету. За близькість із поглядами революційних демократів у 1884 році його звільнено з університету. Протягом 15 років працював ординарним про­фесором Казанського університету й редактором його «Вчених запи­сок».

У 1895 році Федір Мищенко - член-кореспондент російської Акаде­мії наук. За період наукової діяльності переклав на російську мову ба­гато творів Страбона, Арістотеля, Фукідіда, Полібія, Демосфена, Гомера, Геродота, Софокла.

Переклад 40 томів «Загальної історії» Полібія - величезний творчий подвиг Федора Герасимовича Мищенка.

Дослужився до чину статського радника, нагороджений орденом Свя­того Станіслава ІІ ступеня.

Після тяжкої хвороби повернувся до Києва, де і помер у 1906 році.

Федір Герасимович Мищенко – перший дослідник грецьких старожитностей, видатний перекладач із древньогрецької мови.

 

 

МІХНОВСЬКИЙ

МИКОЛА ІВАНОВИЧ

(1873 – 1924)

юрист, публіцист, суспільно-політичний діяч

Народився 10 березня 1873 року в с. Турівка. Дев’ять років навчався в Прилуцькій гімназії. Отримавши 1891 року атестат, закінчив юридичний факультет Київського університету. Працював у Харкові. Автор програми Революційної української партії (РУП), проголошеної 19 лютого 1900 року на Шевченківських святах і видрукуваної брошурою «Самостійна Україна» у Львові. У 1902 р. створив українську революційну партію, а через 2 роки – народну партію. Визначний діяч визвольного руху. Вважався «батьком націоналізму». Розробив доктрину українського націоналізму. Головна думка його теоретичних постулатів полягає в тому, що український народ у своїй національній боротьбі повинен спиратися на власні сили. Він часто бував у Прилуках, цікавився життям його мешканців. Більшовицька влада вислала в 1918 році його на Кубань, та він нелегально, влітку 1924 року, повернувся до Києва. Був убитий 1924 року при загадкових обставинах.

 

 

 

МОНОМАХ ВОЛОДИМИР

(1053-1125)

великий князь Київський,

політичний діяч, письменник, літописець

Народився у 1053 році. Син великого князя Київського Всеволода Ярославовича (1030-1093) і дочки Візантійського імператора Констан­тна Мономаха. Ось тому і відомий нам князь Володимир Всеволодо­вич під прізвиськом Мономах. Його дід Ярослав Мудрий (978-І054) – політичний і державний діяч Київської Русі.

Починаючи з 10-річного віку, Володимир разом із батьком полював на диких звірів, ходив у військові походи. У 1069 році в 16-річному віці він уже самостійно очолював невелику дружину у військовому поході на Ростов-Суздальський. Особливо поважали його за мужність і хо­робрість, які він проявляв у походах проти кочових племен-половців, із яких завжди повертався переможцем.

У 24 роки вже князював у Чернігові, потім Переяславі, Києві.

Під час одного з походів, у 1085 році, Володимир Мономах із дружи­ною виступив із Переяслава назустріч половцям, які перейшли Сулу і просувались , знищуючи все живе і неживе на своєму шляху. Просува­ючись, половецька орда зустріла невеликий загін дружинників на чолі з Мономахом, який прямував до Прилук, де розмістилося основне військо зі зброєю, провіантом, фуражем. Уникнувши сутички з половцями, князь увійшов у Прилуки під захист стін фортеці. Спроби половців узяти штур­мом фортецю не принесли успіху. На другий день, вранці, В.Мономах виступив проти половців. В полі, неподалік Прилук відбулася битва, в якій приймали участь і наші пращури-прилучани. Половецька орда була повністю розбита. Цю подію описав Володимир Мономах у «Повчанні» своїм дітям. «Повчання» Мономаха - перша писемна згадка нашого міста. Рік 1085-й.

Володимир Мономах, як державний діяч відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель, тимчасово затримав процес остаточного роздроблення держави.

Помер у 1125 році, похований у Софійському соборі Києва.

В історичній зоні Прилук споруджено пам'ятник Володимиру Мономаху (автор пам'ятника - скульптор С.Т.Кантур).

 

 

ПАНАС МИРНИЙ

(ПАНАС ЯКОВИЧ РУДЧЕНКО)

(1849-1920)

видатний український письменник

Народився 13 травня 1849 року в Миргороді Полтавської губернії у родині бухгалтера повітового казначейства. Закінчив Гадяцьке повітове училище. Не маючи можливості продовжувати навчання, в 14 років вступив на чиновницьку службу. Декілька років працював діловодом у Прилуцькому казначействі. А ось як «не злим, тихим словом» згадував Панас Мирний своє перебування у Прилуках: «Не жити мені в Прилуці; хочеться вирватись і покинути скверний город з його гидким чиновничеством. Якщо не пощастить переводом – не переведуть, то по­дам в одставку...»

Перші літературні спроби П. Рудченка відносяться до перебування його в Прилуках. Протягом двох років, після повернення з Прилук, пра­цював у фінансових установах Миргорода. З 1871 року проживав у Полтаві, працюючи у казенній палаті, губернському казначействі.

У 1914 році одержав чин дійсного статського радника.

Світогляд і літературно-естетичні погляди П.Мирного, як письмен­ника, сформувалися під впливом поезії Т.Г. Шевченка,

Широке визнання й славу принесли Панасу Мирному романи: «По­вія», «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», драма «Лимерівна», опові­дання «Морозенко», «П'яниця», повість «Чіпка» та інші.

Перекладав на українську мову твори О.Пушкіна, М.Лєрмонтова. У.Шекспіра, Г.Лонгфелло.

Перебуваючи у Прилуках, Мирний записав близько 30 пісень, в тому числі «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці».

28 січня 1920 року письменник помер від крововиливу в мозок.

Творчість П. Мирного знаменувала новий, своєрідний етап у роз­витку української реалістичної культури.

У сузір'ї імен письменників ім'я Панаса Мирного сяє, як зоря першої величини.

На будинку, де він працював (нині статистичне управління) встано­влено меморіальну дошку.

 

 

ПАНЧЕНКО

ОЛЕКСІЙ ЯКОВИЧ

(1907-1943)

учасник Другої світовї війни,

Герой Радянського Союзу

Народився 23 березня 1907 року в селі Калантаєво, нині Кірово­градської області. Після закінчення школи, працював у рідному селі. Військову службу, з 1930 по 1933 рік, проходив у Прилуках, на аеро­дромі. Після демобілізації залишився у Прилуках, і до початку Другої світової війни працював на меблевому комбінаті.

На полях війни рядовий Панченко з вересня 1943 року, у складі 163 стрілецької дивізії, яка 18 вересня проводила операцію вигнання фашистських окупантів з Прилук. У перших же боях, на підступах до Дніпра виявив себе смі­ливим, рішучим і кмітливим воїном.

11 жовтня після невдалих спроб визволити населений пункт Гута Межигірська, Вишгородського району Київської області, визвався ліквідувати склад із якого фашисти поповнювали свої боєзапаси.

Озброївшись автоматом, двома гранатами та вибухівкою, лісом про­брався до об'єкта, розстріляв з автомата вартових і заложив вибухівку. Бікфордів шнур підпалити не встиг, бо до складу вже наближалося два десятки гітлерівців. Автоматною чергою та гранатами знешкодив ні­мецьких солдатів, підпалив запальничкою шнур, а коли добіг до лісу, почув сильний вибух. Виконавши завдання, повернувся до свого ба­тальйону, у складі якого приймав участь у визволенні населеного пунк­ту.

На другий день, 12 жовтня, Олексій Панченко визвався власноручно ліквідувати ворожий дот. Непомітно підповз до доту і закидав його гра­натами.

Загинув Олексій Якович 15 жовтня 1943 року. Похований у селищі Гута Межигірська.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 жовтня 1943 року за мужність і героїзм, виявлені в боях, рядовому 1-го стрілецького баталь­йону 1318 стрілецького полку 163 Роменсько-Київської стрілецької ди­візії Олексію Яковичу Панченку посмертно присвоєно звання Героя Ра­дянського Союзу.

 

 

ПФЕЙФФЕР

ГЕОРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

(1872 - 1946)

математик, академік АН України

Народився 12 листопада 1872 року в селі Сокиринці, тепер Срібнянського району Чернігівської області. Дитячі роки провів у рідному селі. Математичну обдарованість проявив ще в дитинстві. Закінчив на відмінно Прилуцьку чоловічу гімназію, У 1896 році закінчив Київський університет із дипломом І ступеня, і був залишений для підготовки до наукової діяльності.

Працюючи в університеті, здав магістерські іспити й одержав звання приват-доцента. Водночас, до 1909 року, викладав у Київському політехнічному інституті, а потім, до 1918 – на Вищих жіночих курсах.

Перші наукові роботи Пфейффера стосувалися важливої частини алгебри - рішенню рівнянь у радикалах. В 1911 році Г.В.Пфейффер за наукову працю з теорії алгебраїчних функцій удостоєний ступеня докто­ра математичних наук. У 1920 році Георгій Васильович обраний ака­деміком Української Академії наук.

З 1941 по 1944 рік він – директор об'єднаного Інституту математики й фізики Академії наук України.

Г.Пфейффер приймав активну участь у роботі Київського фізико-математичного товариства, в міжнародних математичних з'їздах, був членом Московського математичного товариства.

Основні праці Георгія Васильовича Пфейффера присвячені теорії диференційних рівнянь із частинними похідними. Йому належить створення загального способу формального інтегрування рівнянь із частинними похідними першого порядку, він автор 250 наукових праць.

Помер Георгій Васильович 10 жовтня 1946 року.

Г.В.Пфейффер був великим знавцем математичної літератури по багатьох відділах математики, вченим із глибоким відчуттям і високою вимогливістю до себе.

 

 

РЕВУЦЬКИЙ

ЛЕВКО МИКОЛАЙОВИЧ

(1889-1977)

композитор, педагог, академік АН України

Народився 20 лютого 1889 року в селі Іржавець Ічнянського р-ну на Прилуччині (нині Прилуцького району). Музична обдарованість виявилась дуже рано. Гра­ти на фортепіано почав у 5 років.

До 1903 року навчався в Прилуцькій гімназії. Після переїзду до Ки­єва, навчався у фортепіанному класі відомого українського компози­тора М.В.Лисенка.

У 1907 році Ревуцький вступив до Київського університету і водно­час навчався на фортепіанному відділі Київського музичного училища. З 1913 по 1916 рік навчався в Київській консерваторії. До 1918 року – на полях першої світової війни.

Після демобілізації працював повітовим інструктором у музичних справах у Прилуках і діловодом в амбулаторії залізничної станції.

Л.Ревуцький – один з організаторів музичної школи і симфонічного оркестру в місті. Неодноразово сам і в складі оркестру виступав перед жителями Прилук із концертами. Саме в Прилуках почав писати свої перші хорові твори. Серед них – один із кращих творів композитора, відома кантата-поема «Хустина» на слова Т.Г.Шевченка. Уперше цей твір було виконано хоровим гуртком робітників і службовців Прилуць­кої кооперації.

У 1924 році Л.М.Ревуцький повернувся до Києва, де повністю почав займатися педагогічною та музичною діяльністю. Викладав у музично-драматичному інституті, а з 1933-го – у Київській консерваторії.

У 1944 році йому присвоєно звання народного артиста СРСР, а в 1969 - звання Героя соціалістичної праці, і обрано академіком Академії наук України.

Помер Левко Миколайович 30 березня 1977 року.

Л.Ревуцький – основоположник жанрів симфонії та фортепіанного концерту в українській музиці. Значну цінність являють собою зроблені ним обробки українських народних пісень.

Левко Миколайович Ревуцький зробив вагомий внесок у скарбницю української музичної культури.

 

 

РИЖЕНКО

ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ

(1923 - 2002)

учасник Другої світової війни,

повний кавалер орденів Слави,

Почесний громадянин Прилук

Народився 16 березня 1923 року, в Прилуках в сім'ї садівника. Після закінчення 7 класів школи № 6, працював бляхарем в одній з місцевих артілей.

На полях Другої світової війни з вересня 1943 року.

Відзначився в боях при ліквідації Корсунь-Шевченківського угрупування фашистів (17.01.-24.02.1944 р.). Під час однієї з розвідок група бійців разом із Г.Риженком успішно атакувала машини противника і взяла в полон німецького полковника. Через день, на замінованій сапером Риженком дорозі, підірвалися 2 фашистських танки і 3 само­хідні гармати. За успішне виконання цих бойових завдань нагородже­ний орденом Слави ІІІ ступеня.

Під час розвідувальної операції у районі міста Рівного захопив двох «язиків», за що був нагороджений орденом Слави ІІ ступеня. Після фор­сування річки Вісли, будучи пораненим, не покинув поле бою. У боях на території Німеччини в одному з боїв пляшками із запалювальною рідиною вивів із ладу два ворожі танки, підірвав амбразуру дзоту. В одній з розвідувальних операцій у групі, захопив у полон 5 ворожих солдатів і офіцера.

За ці подвиги груди старшого сержанта Г.Риженка прикрасив золо­тий орден Слави І ступеня.

За мужність і героїзм, проявлені в роки Другої світової війни, нагороджений також орденами Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, багатьма медалями.

Після демобілізації працював майстром на Прилуцькій фабриці госпо­дарчих виробів, завгоспом медичного училища.

Почесний громадянин Прилук.

Помер Григорій Іванович 1 жовтня 2002 року. Похований на міському кладовищі «Новий Побут».

 

 

СКОРОПАДСЬКИЙ

ІВАН МИХАЙЛОВИЧ

(1804 - 1887)

засновник Тростянецького парку,

предводитель дворянства Полтавської губернії,

почесний громадянин Прилук

Народився 12 січня 1804 року в селі Ярославець Глухівського повіту Чернігівської області. Освіту отримав у Прилуцькому пансіоні П.П. Білецького-Носенка. У1825 році, як більшість юнаків знатних родин, пішов на військову службу. Недовго прослуживши, звільнився у відставку. У 1833, разом із родиною, оселився в Тростянці. Змалку, закоханий у красу рідної природи, Скоропадський повністю поринув в облаштування території Тростянця.

У 1834 році були закладені перші посадки дерев місцевих порід. Протягом усього свого життя займався створенням оригінального парку, насадженням цікавих і екзотичних дерев, кущів.

З 1844 року Іван Михайлович – предводитель дворянства Прилуць­кого повіту, а з 1848 по 1852 – предводитель дворянства Полтавської губернії. Був членом Прилуцької училищної ради. У 1870 році за свої кошти відкрив перше початкове жіноче училище. У 1874 у його будинку відкрита Прилуцька чоловіча гімназія. За власні кошти організував школи по підготовці народних учителів, вихованцями яких були селян­ські діти.

У 80-х роках позаминулого століття площа парку сягала 175 га, а з навколишніми гаями – 350. Рукотворні скульптури відомих скульпторів уписувались у творіння рук І.М.Скоропадського.

Головною пристрастю життя Скоропадського була любов до рідної природи. Парк у Тростянці, створений його руками, нічим не поступається найкращим паркам Європи. Цей куточок живої краси можна назвати справжнім музеєм природи. У серпні 1951 року парк перетворено у Державний Дендрологічний заповідник. Нині в ньому нараховується понад 500 видів і форм дерев, чагарників. Більшість із них завезені з Кавказу, Середньої Азії, Західної Європи, Далекого Сходу, Японії, Північної Америки...

Тростянецький парк – пам'ятник людині, яка доклала багато зусиль для його створення, людині, яку жителі нашого міста, ще при житті удостоїли звання почесного громадянина Прилук «... испросив вьюочайшее позволение иметь портрет его на стене в городской управе».

 

 

СОКОЛОВ

СЕРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

заслужений майстер спорту,

чемпіон Європи з легкої атлетики

Народився 29 березня 1962 року в селищі Кочкор-Ата Ошської області Киргизії. Після переїзду сім'ї до Прилук, навчався в школі №14, водночас займаючись у дитячо-юнацькій спортивній школі, в секції легкої атлетики під керівництвом тренера В.І.Моляра. Поштовхом для серйозного заняття спортом послужило зайняте Сергієм 3 місце на обласних змаганнях із піонерського п'ятиборства у 1976 році.

Через рік на Спартакіаді з легкої атлетики дитячо-юнацьких спор­тивних шкіл СРСР у Гомелі він став чемпіоном у бігу на 200 м. Після закінчення 8 класів Соколова було зараховано до Київського спортив­ного інтернату. Навчаючись в інтернаті, неодноразово був чемпіоном і призером СРСР у бігу на 100 і 200 метрів серед школярів.

У 1978 році на Всесоюзних змаганнях серед школярів виконав норматив кандидата у майстри спорту, а у 1980 - майстра спорту з легкої атлетики на міжнародних змаганнях у Сантьяго-де-Куба. В 1980 році на чемпіонаті Європи серед молоді, який проходив у голландсь­кому місті Утрехт, виконав норматив майстра спорту міжнародного класу.

Сергій Соколов дванадцятикратний чемпіон Радянського Союзу в бігу на 100, 200 метрів та естафеті 4 на 100 м.

Своєї найвищої спортивної слави С.Соколов досяг на чемпіонаті континенту у 1982 році у грецькому місті Афіни, де він у складі збірної СРСР виборов перше місце в естафетному бігу 4x100 м і став чемпіоном Європи.

У 1983 році Соколов став чемпіоном Спартакіади народів СРСР, виборовши перше місце в бігу на 200 метрів, а у 1984 на міжнародних змаганнях «Дружба» у Москві в складі команди зайняв 1 місце в естафетному бігу 4 на 100 м.

У 1986 році Сергій Соколов у 24-річному віці, а це пора розквіту спортсмена, закінчив виступи на великій спортивній арені, причина – надрив зв'язок ахіллесового сухожилля.

 

 

 

СУББОТІН

ВІКТОР АНДРІЙОВИЧ

(1844 - 1898)

український лікар-гігієніст, професор

Народився 13 березня 1844 року в місті Прилуки, на Квашинцях у родині відставного доглядача народного училища.

На відмінно закінчив пансіон Київської гімназії і вступив на медичний факультет Київського університету.

Після закінчення університету був залишений при ньому для підготовки до професорського звання. Захистивши докторську дисер­тацію, працював приват-доцентом кафедри гігієни університету, читав лекції студентам, займався науковою роботою. Його наукові статті за­цікавили весь учений світ Західної Європи.

Протягом двох років стажувався й працював у кращих клініках Франції, Німеччини.

За допомогу пораненим і хворим у період Франко-Прусської війни (1870-1871) Субботін був нагороджений медаллю і почесним знаком Червоного Хреста.

Після повернення до Києва, працював професором кафедри гігієни, медичної поліції, а з 1884 року – деканом факультету гігієни універси­тету. В.Субботін – один з організаторів Російського товариства охорони народного здоров'я і першої в Україні самостійної кафедри гігієни. Він один з авторів науки про здоровий спосіб і умови життя, зробив великий внесок у виховання й підготовку медичних кадрів України.

Основні праці В.А.Субботіна присвячені питанням гігієни праці, комунальної гігієни, епідеміології. За видатні досягнення в науці й охороні здоров'я нагороджений орденами Святої Анни і Станіслава ІІ ступеня.

Помер Віктор Андрійович 29 вересня 1898 року.

Його наукові праці "Курс гігієни", "Основи фізіології людини", "Вживання пепсину в медичній практиці" використовуються і донині в практичній і теоретичній діяльності медичних працівників як в Україні, так і за її межами.

Уся наукова робота В.А.Субботіна була присвячена благородній справі – здоров'ю людини.

 

 

СУПРУНЕНКО

ІВАН АНАТОЛІЙОВИЧ

(1954 - 2002)

заслужений працівник сільського господарства України

Народився 12 травня 1964 року в селі Обичів Прилуцького району у селянській родині. Батько, Анатолій Миколайович, працював водієм, мати – домогосподарка.

У 1961 році пішов у перший клас Обичівської восьмирічної школи, а у 1981 – закінчив Малодівицьку середню школу.

До служби в армії працював трактористом. Після демобілізації повернувся до рідного села. Працюючи, закінчив Ніжинський технікум механізації сільського господарства .

У 1984 році Супруненко призначений головним інженером, згодом – головою колгоспу. Без відриву від виробництва закінчив Українську сільськогосподарську академію. Очолюване ним господарство згодом стало одним із найкращих в області.

Очоливши прилуцький хлібозавод, І. Супруненко завершив його приватизацію. Упровадження нових технологій і методів реалізації продукції, розроблених на заводі, почали застосовувати усі хлібоза­води області.

За заслуги у розвитку сільського господарства І.А.Супруненку при­своєно звання заслуженого працівника сільського господарства,

У 2000 році з метою зменшення собівартості хлібобулочних виробів завод почав сіяти й збирати жито. А для переробки його в борошно було побудовано млин, спроможний забезпечити житнім борошном виробництво. У 2002 році завод орендував близько 3000 га землі.

Велика заслуга І.А.Супруненка і в тому, що ВАТ, створене на базі заводу, дало змогу збільшити кількість працюючих у 2,5 рази, а в період збирання зернових – забезпечити роботою селян. Надавалася гумані­тарна допомога бюджетним організаціям, приватним особам.

У кінці 2001 року хвороба прикувала І.А.Супруненка до ліжка. Помер Іван Анатолійович 20 липня 2002 року. Похований на кладовищі у с.Обичів, поруч із своїми батьками.

 

 

 

ТИРАСПОЛЬСЬКА

НАДІЯ ЛЬВІВНА

(1867 - 1962)

актриса, заслужений діяч мистецтв Росії

Народилася 9 травня 1867 року в Прилуках у дворянській сім’ї. Батько майбутньої актриси, якій судилося стати "окрасою російських театрів", мав у Прилуках власний фотографічний павільйон. Дитячі роки пройшли в рідному місті. У 1878 році родина переїхала до Єлизаветграду (Кіровоград), а згодом - до Полтави. Навчаючись у Полтавській восьмикласній гімназії, приймала участь у спектаклях аматорського драматичного гуртка.

Після успішного закінчення приватної музично-драматичної школи Московського філармонічного товариства (1892), Тираспольська під­писала контракт із Харківським товариством Бородай і стала актрисою провінційного театру. Яскравою сторінкою в її творчості була робота в Московському Малому театрі.

Прослуживши 8 років у Малому театрі, Н.Тираспольська переїхала до Петербурга і стала актрисою імператорського Олександринського, згодом театру ім. О.С.Пушкіна. Вона виступала на сцені разом із ви­датними майстрами російської сцени П.А.Стрепетовою, Г.М.Федотовою, В.Ф.Комісаржевською.

Склоки, боротьба акторів за ведучі ролі в спектаклях, не давала змоги оцінити її талант. І тільки у 1931 році, коли Н.Л.Тираспольській було вже далеко за 60, їй було присвоєно почесне звання заслуженого діяча мистецтв Росії.

Серед зіграних ролей: Джульєтта ("Ромео і Джульєтта"), Варвара ("ГРОЗА"), Раневська ("Вишневий сад"), Готьє ("Дама з камеліями") та багато інших.

Нею написані театральні мемуари. Вона автор книг "Из прошлого русской сцены", "Жизнь актрисы".

Померла Надія Львівна 30 травня 1962 року.

65 років віддала Н.Тираслольська нелегкій праці актора, були радощі і горе, злети й падіння.

 

 

ЦЕРБЕ-НЕСІНА

ВАЛЕНТИНА АДАМ1ВНА

заслужений майстер спорту,

бронзовий призер XVII зимових Олімпійських ігор з біатлону

Народилася 8 січня 1969 року в селі Полісся Коростенського району Житомирської області. Батько – Адам Карлович – німецького поход­ження. 

Займатися спортом, а спочатку це були лижні гонки, почала ще навчаючись у школі рідного села. Під час навчання у Житомирському технікумі обробки деревини виконала норматив кандидата у майстри спорту. Після закінчення технікуму була направлена працювати у Прилуцький меблевий комбінат. Працюючи на комбінаті, продовжувала підвищувати свою спортивну досконалість вже як біатлоністка під керівництвом Михайла Зоца та Олександра Прядка.

Виступаючи на Міжнародних зимових іграх України (1989), В.Цербе стала чемпіонкою, виконавши норматив майстра спорту. Багаторазова чемпіонка Українки та переможниця міжнародних змагань.

23 лютого 1994 року на Зимових Олімпійських іграх у Норвезькому місті Ліллехаммер, виступаючи на дистанції 7,5 км Валентина Цербе стала бронзовим призером.

У 1995-1998 роках займала призові місця на чемпіонатах Світу та Європи, на змаганнях за кубок Світу.

У 1998 році на зимових Олімпійських іграх у японському місті Нагано зайняла V місце. У тому ж році завершила свої виступи у великому спорті, завоювавши I місце на міжнародних змаганнях у місті Ханти-Мансійськ (Росія).

Заслужений майстер спорту, член НОК України В.Цербе приймає активну участь у спортивному житті України, допомагає становленню молодих спортсменів міста. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ сту­пеня.

Працювала директором ТОВ "Європа", а на добровільних засадах – фі­нансовим директором однойменного футбольного клубу.

Валентина Цербе увійшла в історію держави, як володар першої олімпійської медалі незалежної України.

 

 

ШЕКЕРА

ГРИГОРІЙ КІНДРАТОВИЧ

(1923 - 1987)

учасник Другої світової війни,

кавалер трьох орденів Слави

Народився 16 листопада 1923 року в місті Ніжин Чернігівської обла­сті в селянській родині. Середню освіту одержав напередодні Другої світової війни, закінчивши Ніжинську середню школу №24.

Участь у війні Григорій Шекера розпочав у липні 1941 року механіком-водієм танку Т-34.

З 1942 року був розвідником, командував відділенням, взводом.

Після тяжкого поранення в липні 1942 року й лікування, командир відділення розвідників. Г.Шекера неодноразово робив успішні вилазки за «язиками». Під час одного з розвідувальних боїв (грудень 1943 р.), в ході визволення Черкаської області, ризикуючи життям відбив і захо­пив у полон німецького полковника. Першу бойову нагороду «За бойові заслуги» одержав за успішно проведену розвідку по визначенню місця розташування німецьких частин на підступах до Києва. Орден Слави III ступеня Г.Шекера одержав у травні 1944 року. За успішне форсування ріки Прип'яті нагороджений орденом Слави II ступеня. Золотим орденом Слави Григорій Кіндратович був нагороджений у березні 1945 року.

Після демобілізації повернувся до Ніжина, працював заступником директора ресторану, а закінчивши Київську юридичну школу – народним суддею у Семенівці, Прилуках, Носівці. Без відриву від виробництва закінчив історичний факультет Ніжинського педінституту та Київський університет, юридичний факультет.

У 1961 році Г.К.Шекера разом із сім'єю переїхав до Прилук. Працю­вав адвокатом, суддею, а з 1974 року і до останніх років життя – головою міського суду.

Помер Григорій Кіндратович 7 листопада 1987 року.

Похований на міському кладовищі «Новий Побут» у місті Прилуки.

 

 

ШКОРОПАД

ДМИТРО ОВСІЙОВИЧ

(1923 - 2000)

доктор технічних наук, професор, краєзнавець

Народився 15 червня 1923 року в місті Прилуки, Батько – Овсій Пе­трович – виходець із міщан, викладав математику в школах і училищах Прилук, мати, Софія Петрівна – із давнього козацького роду Юрченків, теж викладала в школах міста.

Д.Шкоропад навчався в школах № 2 та № 7. Середню освіту одержав у залізничній школі (нині № 14).

У 1940 році вступив до Ленінградського військово-механічного інсти­туту.

На полях Другої світової війни доброволець Дмитро Шкоропад із перших її днів. Під час оборонних боїв під Москвою отримав тяжке поранення, втратив око.

Після лікування й демобілізації вступив до Московського інституту хімічного машинобудування . За участь у Другій світовій війні на­городжений орденом Вітчизняної війни І ступеня та орденом Червоної Зірки.

У 1948 році на відмінно закінчив інститут. Працював конструктором, завідуючим відділом центрифуг, головним конструктором науково-дослідного інституту хімічного машинобудування.

Дисертацію кандидата наук захистив у 1958, а дисертацію доктора наук у 1987 році.

За розвиток вітчизняного хімічного машинобудування, центрифуго-будування Д.О.Шкоропад нагороджений орденами Трудового Черво­ного Прапора, Жовтневої Революції.

З дитинства він був закоханий у рідний край, все своє свідоме життя вивчав його історію. Результатом його кропіткої праці став чотирьох-томник «Історія Прилуччини». Разом із прилуцьким краєзнавцем О.А.Савоном підготував історико-краєзнавчий довідник «Прилуччина».

Помер Дмитро Овсійович 22 травня 2000 року.

Д.О.Шкоропада – доктора технічних наук, професора, можна по праву назвати ще й літописцем землі Прилуцької.

 

 

 

ШКУРАТ-МЕЛЬНИЧЕНКО

ІВАН

(? -1651)

перший прилуцький полковник

Дата народження першого прилуцького полковника в документах не згадується. Але історики вважають, що народився він десь на самому початку XVII століття. Батько Івана, прилуцький козак Шкурат, був мельником. Ще в дитячі роки батько відвіз Івана до Запорозької Січі для його загартування, досконалого володіння зброєю й виховання почуття патріотизму. На Січі козаки прозвали його Мельниченком (батько – мельник). Тому в одних джерелах прилуцьким полковником значиться Іван Шкурат, в інших – Іван Мельниченко.

А коли старий Шкурат вирішив побудувати водяний млин, обравши для цього місце на березі Удаю неподалік від Густинського монастиря, то поїхав на Січ і забрав сина для допомоги. Невдовзі після побудови млина старий Шкурат помер, а молодий залишився господарювати.

У 1648 році Іван Мельниченко повернувся на Січ і приєднався до козаків на боротьбу за визволення України з-під польської шляхти. Сильний, вольовий, сміливий козак Іван Мельниченко гетьманським наказом Богдана Хмельницького був призначений полковником прилуцького полку. Через рік Іван Шкуратевич-Мельниченко – на посаді сотника прилуцької полкової сотні. Сотня під його командуванням приймала активну участь у битві під Зборовом у 1849 році, в ході визвольної війни українського народу (1648-1654).

У 1651 році, тепер уже, Іван Шкурат, як раз перед Берестецькою битвою, призначається полковником Прилуцького полку. Битва під Берестечком стала фатальною для козацьких військ узагалі і для прилуцького полку конкретно. Татари зрадили українському війську, і це було головною причиною «глибокої рани» козаків. Тисячі наших земляків-козаків прилуцького полку склали свої буйні голови разом із їх полковником Іваном Шкуратом за свободу й незалежність матінки України.

Відзначаючи 350-річницю битви під Берестечком делегація Прилук відвідала цю святу землю, привезла й посипала на прах земляків жменьку рідної прилуцької землі.

 

 

ЩЕРБИНА

ОЛЕКСАНДР МУСІЙОВИЧ

(1874 - 1934)

український учений, психолог, професор

Народився 2 березня 1874 року в місті Прилуки (на Кустівцях) у сім'ї священика М.Н.Щербини. У дитинстві, внаслідок нещасного випадку, залишився сліпим. Свідки розповідали, що хлопчика у яму з вапном випадково зіпхнула маленька дівчинка, яка потім стала його дружиною. В дитинстві швидко опанував літери і навчився читати тексти, надруко­вані рельєфним шрифтом, вивчив німецьку й французьку мови. У 1898 році закінчив Прилуцьку чоловічу гімназію із золотою медаллю, в цьому ж році став студентом Київського університету, а на IV курсі його сту­дентська наукова робота була удостоєна золотої медалі.

У 1905 році закінчив факультет класичної філології університету з дипломом I ступеня.

Після закінчення університету Олександр Щербина викладав у ньому логіку та історію етики. У цей період написав ряд робіт: «Методологія етики», «Про сумісне навчання сліпих із зрячими» та інші. З 1908 по 1918 рік жив у Москві, де займався науковою діяльністю, виступав із лекціями.

У 1918 році О.М.Щербині присвоєно звання професора. З 1921 по 1931-й працював викладачем Прилуцького педтехнікуму, читаючи одночасно курс лекцій по психології у Полтавському інституті народної освіти. Проводив велику суспільну роботу. Надавав допомогу сліпим Чернігівської, Полтавської, Харківської та інших областей. Один з організаторів музею в Прилуках.

У 1931 році був призначений професором на дефектологічний фа­культет Київського педагогічного інституту, де і пропрацював до кінця своїх днів.

Помер Олександр Мусійович 7 січня 1934 року.

Жителі Кустівців на території колишньої садиби О.М.Щербини вста­новили меморіальну дошку.

 

ЯКОВЧЕНКО

МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ

(1900 - 1974)

актор, народний артист України

Народився 3 травня 1900 року в Прилуках. Сценічну діяльність по­чав в аматорських гуртках рідного міста після закінчення Прилуцької чоловічої гімназії.

Друг дитинства, Іван Ілліч Котеленець, згадував: «Микола був ве­селим і кмітливим, душею всіх хлопців нашої вулиці»,

З 1920 по 1927 рік Микола Яковченко виступав на сценах професій­них театрів Сімферополя, Черкас, Чернігова, Дніпропетровська, Хар­кова. 3 1928 і до кінця своїх днів Микола Федорович Яковченко – актор, провідний актор Київського українського драматичного театру ім. І. Франка.

У 1970 році М.Ф.Яковченку присвоєно почесне звання народного артиста України.

Серед зіграних ним на сцені театру ролей: Микола («Наталка-Полтавка» Котляревського), Бублик, Довгоносик («Платон-Кречет», «В стелах України» Корнійчука), Лящ («Останні» Горького), Пеньожка («Мартин Боруля» Карпенка-Карого).

Особливу популярність і славу принесли Яковченку ролі комедійних персонажів у фільмах: «За двома зайцями», «Ніч перед Різдвом», «Мак­сим Перепелиця».

М.Яковченко дуже любив рідне місто над Удаєм. Неодноразово ви­ступав із концертами особисто і в складі трупи театру перед земляками. Любив у колі рідних, друзів, буваючи в Прилуках, розповідати цікаві історії зі свого життя-буття, анекдоти.

Помер Великий сміхотворець України 11 вересня 1974 року.

Пам'ять про видатного майстра гумору зберігається в невигаданих історіях, байках, анекдотах. У 2008 році на театральній площі м. Прилуки М.Ф. Яковченку було встановлено оригінальний бронзовий пам’ятник.

Переглядів:8397