Прилуцька міська рада офіційний веб-сайт

25 січня відсвяткував своє 95-річчя ветеран Другої світової війни Петро Климович Ворончихін. Цілий день до будинку не зачинялись двері, рідні, онуки, правнуки, сусіди та друзі йшли вітати ветерана. Завітали з подарунками до Петра Климовича і заступник міського голови Шкуренко Тетяна Михайлівна, начальник відділу інформаційної діяльності Олена Віталіївна Александрова та голова первинної ветеранської організації тютюнової фабрики Ольга Іванівна Середа. Побажали винуватцю свята здоров'я довгих років життя і головне - обов'язково зустріти 100- річний ювілей.

Петро Климович Ворончихін народився у січні 1925 року в селі Гингозово Омської області в селянській сім'ї. Коли йому виповнилося десять років померли батьки. Було все: і дитбудинок, і втеча з нього. Закінчивши сім класів, Петро Ворончихін вступив до Кіровського залізничного училища, де вивчився на помічника машиніста.

Розпочалася війна... У 1942 році після прискореного курсу навчання, здобувши військову професію "командир протитанкової гармати", відбув до армійського винищувального протитанкового артилерійського полку № 1073. Брав участь у визволенні Кіровограда, Кам'янки, Знам'янки, Сміли, визволяв населені пункти Одеського, Кишинівського та Львівського напрямків. За час визволення України отримав два поранення, але з полку не вибував.

Петро Ворончихін звільняв також землі Румунії та Польщі. Орден Слави III ступеня знайшов Петра Климовича у військовому госпіталі вже в Прилуках. Хоча про Указ Президії Верховної Ради СРСР дізнався ще в Польщі, на Сандомирському плацдармі, де велись жорстокі бої.

До лютого 1945-го знаходився на лікуванні в госпіталях Львова, а далі - глибокий тил у Прилуках, де й зустрів Перемогу.

За відвагу, проявлену в боях у період Другої світової війни, молодому командиру гармати Петру Ворончихіну вручено й ордени Вітчизняної війни І ступеня і "За мужність" III ступеня. Про війну ветерану нагадують і понад десять ювілейних медалей.

Після війни поранення не давали можливості працювати за отриманим до війни фахом, тож працював на заводі будівельних машин, двадцять років до виходу на пенсію працював на тютюновій фабриці електриком. В 1982 році вийшов на заслужений відпочинок.

Петро Климович і сьогодні має великий запас оптимізму, знаходить у собі сили перемагати різні болячки, рухатися, жити далі. Він втратив зір, але стійко витримує всі "особливості", що випадають на долю незрячої людини.

Петро Климович за своє життя зробив більше, ніж міг, але менше, ніж хотів. Він завжди прагне служити своєму народові. А ціна життя - у залишених по собі добрих справах і любові до людей - таке кредо Петра Ворончихіна.

Відділ інформаційної діяльності та
комунікацій з громадськістю міської ради