25 листопада 2023
Щороку в четверту суботу листопада в Україні та світі вшановують пам’ять мільйонів жертв Голодомору 1932–1933 років. Пам’ять загиблих не просто від голоду внаслідок неврожаю, природного лиха, а жертв цілеспрямованого сталінського геноциду українців.
Минає дев’ять десятиліть від цього злочину. Проте у світі Голодомор досі одностайно не визнаний геноцидом. Немає жодної резолюції Генеральної Асамблеї ООН, яка б чітко й аргументовано засудила радянський тоталітарний режим на рівні з нацизмом.
Цього року українці вшановуватимуть пам’ять жертв сталінського геноциду в умовах повномасштабної війни з Росією. Війни, яка знову супроводжується геноцидними практиками, – російський режим уже не приховує мети знищити українську ідентичність.
Понад те – Москва знову використовує їжу як зброю. Цього разу, щоб тиснути на міжнародну спільноту.
Злочини й трагедії, які розгортаються на наших очах, з усією наочністю демонструють: чесна пам’ять надзвичайно важлива. Ті, хто чинить злочини проти людства, мають бути засуджені, а жертви – справедливо пошановані. Інакше непокаране зло повертатиметься знову і знову.
Як і нинішня війна Росії проти України, геноцид на початку 1930-х років став відповіддю Москви на прагнення українців бути господарями на своїй землі. Україна з її ресурсами була конче необхідна сталінському режиму як упокорена частина імперії.
Кінець 1920-х став поворотним моментом. Йосиф Сталін сконцентрував у своїх руках максимальну повноту влади й розпочав форсовану колективізацію та індустріалізацію. Україні з її обсягами сільськогосподарського виробництва та промисловим потенціалом була призначена роль джерела коштів для цих амбітних планів. Москва припинила загравати з національними рухами. НЕП і політику «коренізації» згорнули. Згортання українізації співпало в часі з організацією штучного голоду та було частиною геноцидної політики.
Один із перших показових політичних процесів у Радянському Союзі відбувся в 1929 році та був спрямований проти українських інтелектуалів, які стояли на чолі політики українізації. Близько 300 осіб засудили за обвинуваченням у належності до фіктивної організації – «Спілки визволення України».
Того ж року десятки тисяч агентів Державного політичного управління, партійних чиновників та рядових членів партії прибули в українські села, щоб змусити селян вступити у колгоспи. Влада розгорнула кампанію з переслідування заможних селян, яких таврували «куркулями». Лише в перші чотири місяці 1930 року з радянської України депортували понад 113 тисяч «куркулів». Тисячі холодних товарних вагонів, заповнених людьми, вирушили до віддалених районів Сибіру та Казахстану. Депортації родин з українського села продовжилися й у наступні роки.
Сталіну вдалося принаймні на деякий час домогтися свого – методом геноциду він сформував радянську Україну, яка не становила загрози, та остаточно доєднав її до радянського імперського проєкту.
Юрист-міжнародник Рафал Лемкін, який є автором терміну «геноцид», назвав згодом події в Україні «класичним прикладом радянського геноциду». Було сплюндровано і знищено саме ядро сільського суспільства в Україні, яке в той час було ядром української нації. А українській культурі знадобилися десятиліття, щоб принаймні почати оговтуватися від репресій 1930-х.
Радянському диктатору вдалося не лише на певний час приборкати непокірну республіку, а й поховати правду про геноцид під лавиною брехні та фальсифікацій радянської пропаганди. Навіть у родинах, які пережили Голодомор, десятиліттями не говорили про пережите. Проте рана геноциду продовжувала кривавити. Старші покоління українців до скону не могли залишити ані краплі супу в тарілці, ані крихти хліба на столі. Психологічні та соціокультурні наслідки геноциду дослідники вивчають досі.
Масштаб брехні та фальсифікацій комуністичного тоталітарного режиму був настільки великим, що науковці все ще не можуть назвати точної кількості вбитих – не те що встановити всі імена. В академічних дискусіях називають цифри жертв від 4 до 10 мільйонів осіб.
По-справжньому шлях до ширшого дослідження та публічної пам’яті про геноцид українців був відкритий лише з розпадом Радянського Союзу. У вересні 1993-го, на 60-ті роковини Голодомору, в Україні вперше на державному рівні вшанували його жертв. Український парламент у 2002 році постановою, а в 2006-му законом визнав Голодомор 1932–1933 років геноцидом українців. Станом на 2022 рік на парламентському рівні Голодомор визнали геноцидом ще 18 держав-учасниць Організації Об’єднаних Націй зі 193-х. Українське суспільство вдячне їм за чутливість до історичної правди та солідарність. Проте на рівні Генеральної Асамблеї ООН досі немає резолюції, яка б чітко й аргументовано засудила радянський тоталітарний режим. І це навіть на тлі того, що науковці та правники давно відзначають доцільність засудження комуністичного тоталітарного режиму на рівні з нацизмом та подібність обох режимів.
Страшний урок історії для українців полягає в тому, що втрачаючи власну державу, ми стаємо беззахисними перед злочином геноциду. Тому сьогодні, коли режим у Росії, який є спадкоємцем і сталінського тоталітаризму, прагне знищити нашу державу, ми так відчайдушно боремося за неї. Бо знаємо, що поставлено на карту і що слідує за втратою державності. Понад те – бачимо, як російські окупанти вдаються до геноцидних методів на тих українських територіях, які їм вдалося тимчасово захопити.
Урок для світу полягає в тому, що, закриваючи очі на страшні злочини режимів, ми закладаємо фундамент для їхнього повторення. Сьогодні російський режим вдається до геноцидних практик у війні проти України. Але також знову не гребує використанням їжі як зброї, провокуючи продовольчу кризу, щоб тиснути на міжнародну спільноту. Кремлю байдуже, хто і в якому куточку планети цього разу страждатиме чи навіть загине від голоду.
Запобіжником від повторення злочинів може бути лише справді чесна пам’ять і засудження та покарання усіх без винятку винуватців у злочинах проти людства. Визнання Голодомору геноцидом і засудження радянського тоталітаризму – неминучий крок на цьому шляху.
