25 червня 2015
Трагічна дата
22 червня 1941 року – чорна дата в історії народів колишнього СРСР. О 3-й годині 15 хвилин німецька артилерія та авіація несподівано нанесли масовий удар по радянських військах. За короткий час під бомбардування потрапили всі міста в західних областях країни, а також Київ, Одеса, Севастополь, Мінськ, Мурманськ. Головною ціллю агресора були аеродроми, лінії комунікацій, залізничні вузли, склади з боєприпасами тощо. Так починалася Велика Вітчизняна війна...
Вона стала найжахливішою та найкривавішою за весь період існування людства. Майже 27 мільйонів жителів Радянського Союзу були вбиті, страчені, замордовані у концентраційних таборах. У тій війні загинув кожен шостий українець. Довгих 1418 днів та ночей наші діди й прадіди боролися із грізним ворогом, допоки не підняли над Рейхстагом Прапор Перемоги. Але та Перемога дісталася дорогою ціною.
Від початку Великої Вітчизняної минуло вже 74 роки, однак рана досі не загоїлася. У понеділок, 22 червня, у прилуцькому Сквері Вічної Слави зібралися очільники міста, ветерани, молодь, аби згадати безсмертний Подвиг солдатів Перемоги, покласти квіти до Вічного вогню, вшанувати пам’ять полеглих хвилиною мовчання.
– То була страшна війна, – сказав заступник голови Прилуцької Ради ветеранів Анатолій Лісовецький. – Весь народ піднявся на боротьбу з фашистами. Лозунг «Все для фронту, все для перемоги» став сенсом життя кожного. У перші дні війни 3 тисячі прилучан записалися добровольцями на фронт, 2,5 тисячі – до народного ополчення. Підприємства міста: «Будмаш», «Пластмас», панчішна фабрика і меблевий комбінат – були евакуйовані до Казахстану, де почали випускати військову продукцію для армії. Тяжкі були часи. Чернігівщина стала краєм бойової та партизанської слави. 156 вихідців із нашої області удостоїлися звання Героя Радянського Союзу. Серед них і прилучани, які завдяки меценату Анатолію Мирошниченку нині стоять у бронзі у Сквері Вічної Слави. Низький уклін від усіх ветеранів Анатолію Костянтиновичу за те, що він так увічнив пам’ять наших героїв. Війна була жорстока, але народ вірив у перемогу. Ця віра передавалася у листах, які йшли з фронту батькам, рідним, коханим. Шкода, що багато таких послань не збереглося. Адже це дійсно жива історія Великої Вітчизняної.
Анатолій Омелянович зачитав останній лист від свого старшого брата, датований 22 липня 1941 року. Згадав військові будні й учасник бойових дій Микола Степаненко.
Йдучи у бій, нинішні ветерани, а тодішні юнаки мріяли про щасливе майбутнє для прийдешніх поколінь та мир. Сьогодні цього ж бажаємо і ми. Нащадки не мають права забувати тих, хто зупинив коричневу чуму нацизму, що ледь не поглинула нашу землю. Царство Небесне та вічна пам’ять полеглим у Великій Вітчизняній війні. Здоров’я тим, хто залишився живим і нині ділиться з молоддю своїми спогадами про героїчні роки.
Олег Діденко
Газета "Відомості Чернігвщини" № 25 від 24 червня 2015 року
