Прилуцька міська рада офіційний веб-сайт

Словник іншомовних слів подає слово «апломб» як двозначне. По-перше, це надмірна, підкреслена самовпевненість у поведінці, впевненість у своїй винятковості. По-друге, дотримання вертикальної лінії у танці, стійкість, своєрідний внутрішній стрижень. Саме друге тлумачення обрав собі за назву один із прилуцьких танцювальних колективів. А з часом проявилось і перше значення: театр хореографічної мініатюри «Апломб» міського Будинку культури сьогодні може впевнено заявити про свою винятковість. Минулого року він відсвяткував 30-річний ювілей. Заснувала й усі ці роки очолювала колектив талановита, креативна людина, його душа і серце – Алла Прокоф’єва.

– Починали ми з невеличких безсюжетних номерів, – згадує Алла Никифорівна. – А потім я відчула, що мені подобаються стислі, лаконічні форми,якє якась ідея, розвиток. За дві хвилини ми розповідаємо історії, що торкаються сердець... Коли сюжетних номерів набралося багато і колектив у 1989 році захищав звання «народний», члени журі сказали, що це вже театр. Так ми й перетворилися на театр хореографічної мініатюри.

– Я навчалася в Рівненському державному гуманітарному університеті на кафедрі хореографії. Вирішила повернутися до Прилук. Коли Алла Никифорівна запропонувала мені очолити «Апломб», я погодилася, адже це мій рідний колектив, я тут із шестирічного віку, вже більше 20-ти років.

– Тетяно Володимирівно, пам’ятаєте свій дебютний виступ в «Апломбі»?

– Перший виступ – це, мабуть, «Ляльки». Танок, де я була Червоною Шапочкою, добре пам’ятаю, як і кожен інший номер.

– Які теми Ви піднімаєте у своїх номерах? – адресуємо питання пані Аллі.

– Любові, добра та зла, патріотизму. Є і жартівливі номери, і ліричні. Постановки різножанрові. Ми розповідаємо у танці про жабенят, журавликів, ромашки. Протестуємо проти війни, насильства. Хочеться, аби ті, хто нас оточує, ставали світлішими, чистішими. Адже зі сцени можна дуже багато сказати, просто прокричати, навіть те, про що в повсякденному житті промовчиш…

– Хореографічна мініатюра - це певний напрямок чи своєрідний мікс?

– Ми використовуємо все: демі-класику, модерн, джаз, афроджаз, бродвей, хіп-хоп... Беремо рухи й комбінації українських народних танців, але стилізуємо їх. До речі, на різноманітних фестивалях кілька разів отримували нагороди за найкращу стилізацію.

– Скільки загалом номерів у сьогоднішньому репертуарі «Апломбу»?

– Більше ста, це точно. Щось ми вже не танцюємо, щось ставимо нове, десь повертаємося до старого. Є номери, що передаються від одного покоління «апломбівців» до іншого, а є ті, котрі поставлені для певної групи і їх вже за складом, за енергетикою просто неможливо виконати комусь другому… Буває, що мої випускники після вступу до вузів приїжджають на канікули й привозять якісь хореографічні новинки.

– А могли б дати цілий концерт чи поставити хореографічну виставу на півтори години?

– Концерт? Аякже! Повноцінний, на два відділення, ще й у запасі залишиться. Уже двічі ставили хореографічні вистави. Першу – «Сповідь тих, хто прагне добра» – у вигляді щоденника. Ми там філософствували про творчість, про добро та зло, про життя та смерть. У нас тоді одна дівчинка втратила маму, і я попросила у сім’ї дозволу розказати їхню історію, щоб якось цю дитину відігріти… Другу виставу під назвою «Аксіома життя» зіграли вже в іншому складі. Про третю загадувати поки не будемо, але щось таке крутиться в голові...

– Сюжет, композицію, всі па для номерів вигадуєте самостійно, чи щось радять діти?

– Коли торік ми працювали над мініатюрою «Діти проти», я запропонувала їм спробувати свої сили. Не всі, але багато учнів змогли створити комбінації. Я скрізь розповідаю про те, що цей прекрасний номер майже повністю поставлений дітьми, я лише де-не-де підкоригувала.

– Пані Тетяно, чи вже є номери, які підготували Ви? – звертаємось до молодого керівника.

– Так. Ми виступали з ними на 8 Березня, на Різдвяні свята.

– Ваші сюжети, постановки відрізняються від творчого почерку Алли Никифорівні?

– Звісно, адже кожна людина по-своєму бачить художню дійсність. Я працюю у дещо іншому стилі. Мені більш імпонують контемп, джаз, сучасні напрямки танцю… Але все одно театр залишиться театром.

– Я так розумію, що в роботі з дітьми потрібно бути не лише професійним хореографом, а й хорошим психологом?

– У мої студентські роки психологію не вивчали, але з часом ці знання прийшли самі. Спілкувалася з психологами, щось підчитувала. Це дуже важливо, коли ти відчуваєш настрій дитини або дорослого учасника колективу, бачиш, що у нього сьогодні щось болить чи немає наснаги. І розумієш, що таку людину треба підтримати, бо не завжди це можуть зробити батьки чи близькі люди, – ділиться досвідом Алла Прокоф’єва.

– Уже чотири роки я навчаю і маленьких, і дорослих сценічній культурі. Намагаюся виховувати у дітях правильні риси характеру, розкривати їх, бо не всі здатні одразу проявити себе, – додає Тетяна Харченко.

– Із ким легше працювати? З маленькими дітками 3-4 років чи все-таки з дорослими?

– У роботі з кожною віковою категорією є свої плюси й мінуси, – пояснює Алла Никифорівна. – На даний час у колективі навчаються мистецтву хореографії приблизно 60 осіб. Діти – у групах 3-6, 7-9, 10-13, 14-16 років, дорослий склад – старші 18-ти. До речі, наша Женя Боєва, котрій зараз два з половиною рочки, – наймолодша танцюристка за всю історію «Апломбу».

– Нині триває набір у дорослу групу. Всіх бажаючих берете?

– У нас немає кількісних та вікових обмежень. Якщо буде багато учнів, поділимо їх на 2 групи. Приймаємо всіх бажаючих, а далі побачимо. Дехто згодом починає усвідомлювати, що йому у нас не місце. Одразу ж сказати, що людина не здібна до танців, мені душа не дозволяє. Та й не всі з першого заняття розкриваються. Бог обдаровує людей, а вони інколи й самі не знають, на що здатні. Часто приходять в «Апломб» з метою гарно виглядати, змінити ходу. А коли поринають із головою у творчість, ідуть на сцену, розповідають з неї про важливі речі, то розуміють, що теж мають виконати якусь місію у житті. Це мотивує й приваблює.

– Алло Никифорівно, розкажіть, де побував колектив за свою історію? Чи є аналоги «Апломбу» в інших містах, країнах?

– Виступали в Києві, Чернігові, Дніпропетровську, Нікополі. Також побували в Росії та Болгарії. Скрізь нас добре приймали. Стосовно другої частини запитання, то мені здається, що кожен колектив чимось відрізняється. Нам не раз доводилося чути: «У вас свій почерк». Минулого року після виступу на фестивалі в столиці з нами спілкувалися члени журі: професійні артисти балету, режисери, танцівники сучасних стилів. Вони у мене постійно цікавилися: «Як Вам це вдалося?» І я радію, бо бути «як усі», «сірою масою» не хочеться.

– У планах на майбутнє є виїзди на фестивалі, конкурси? Коли зможемо побачити «Апломб» на сцені?

– Перед земляками виступатимемо 24 квітня на Дні танцю в МБК. Щодо поїздок за межі Прилук, то запрошень дуже багато: і до Києва, і на Західну Україну, і за кордон… Однак існує проблема з фінансуванням. Дуже прикро: у Прилуках є люди, котрі могли б допомогти, але не знаходиться таких, які захотіли б підтримати колектив, що вже не раз прославляв рідне місто…

– Згадаєте когось із колишніх учасників колективу, яким «Апломб» дав путівку в життя?

– Із відомих «апломбівців» – Катя Варченко, Сергій Радченко – головні герої популярного серіалу «Хазяйка», – відповідає Тетяна Володимирівна. – Багато випускників-хореографів працюють у Західній Україні, за кордоном. Нам є ким пишатися.

– Алло Никифорівно, в «Апломбі» є хореографічні династії?

– Так. Наприклад, Нікітіни. Спочатку танцювала Ірина, потім – її донька Аня, далі – Марта. До речі, у Києві функціонує театр «Дах», і є відгалуження від нього – популярний жіночий театрально-музичний гурт «Dakh Daughters». Там наша Аня й працює.

– А у Вашій сім’ї танцювальна традиція живе?

– Сини відвідували «Апломб», але моїми стопами не пішли. А от онук (невдовзі йому виповниться тринадцять) із двох місяців уже сидів на всіх наших концертах. В «Апломбі» він із дитсадківського віку. Між іншим, є у нього струночка постановницька й організаторська… А взагалі, весь наш колектив – велика та дружна родина. Коли ми виступали на цьогорічному творчому звіті міста, то члени журі так і сказали, що «Апломб» – це сім’я. І, напевно, то найцінніша для нас похвала.

– Що для Вас танець?

– Я завжди кажу, що це – життя! – емоційно відповідає Алла Прокоф’єва. – Часто думаю: от поставила один номер, другий, а на наступний мене вистачить? Бо наче вже говорили про все: про любов, війну і мир, життя і смерть. А потім з’являється впевненість – і ти крокуєш далі, знаходяться теми. Любов до танцю ніколи нікуди не подінеться. Це покликання.

– Для мене це також усе моє життя, адже я з дитинства в танці й не уявляю себе без нього, – підтримує свою наставницю Тетяна Харченко. – На підмостках можна передати свої почуття. Через танець ти розкриваєшся і допомагаєш зробити це іншим, особливо маленьким дітям, котрі побоюються вийти на сцену.

Що можна додати до слів героїнь цієї публікації? Вони ще раз підтверджують беззаперечну істину: людина щаслива сама і дарує щастя іншим лише тоді, коли знайшла своє покликання й віддалася йому до кінця.

Людмила Михайлюк, газета "Відомості Чернігівщини"