29 липня 2016
1 серпня 1975 року після двох років переговорів главами 35 держав у столиці Фінляндії Гельсінкі був підписаний Заключний акт Гельсінської наради так звані підписані Гельсінські угоди, що були покликані закріпити нові відносини в Європі, забезпечити виконання у кожній з країн високих принципів демократії, прав людини.
Країнам гарантувалися незмінність кордонів, територіальна цілісність, мирне врегулювання конфліктів, невтручання у внутрішні справи, відмова від застосування насильства, рівність і рівноправність суверенітетів.
Крім того, у документі було зафіксовано зобов'язання поважати право народів на самовизначення і права людини, в тому числі свободу слова, свободу совісті і свободу переконань.
Приєднання Радянського Союзу до цієї ініціативи створювало правову базу для діяльності правозахисних організацій.
Діяльність правозахисних громадських організацій в Радянському Союзі м'яко кажучи не одобрювалася владою і не підтримувалась.
Розуміючи, що за умов Радянської України це практично неможливо, в листопаді 1976 р. група правозахисників об'єдналася в Українську групу сприяння використанню Гельсінських угод в Україні, або Українську Гельсінську групу. Ініціаторами заснування Української Гельсінської групи були дисиденти: Микола Руденко, Олесь Бердник, Оксана Мешко, Левко Лук’яненко, Петро Григоренко. Пізніше їх підтримали Ніна Строката, Іван Кандиба, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Маринович.
Українська Гельсінська група стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. Її керівником став письменник Микола Руденко.
Це була відкрита громадська організація, яка, хоч і не була визнана владою, проте вважала, що має законне право на існування. Іншою її рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР.
Метою якої було сприяти виконанню в Україні постанов Гельсінських угод:
збирати докази порушення постанов та скарги постраждалих;
доводити факти порушення прав людини та націй в Україні до відома ширших кіл української та міжнародної громадськості, до урядів держав, які підписали Заключний акт.
УГГ ставить також своїм завданням знайомити громадян України з Декларацією прав людини ООН, домагатися від влади здійснення права на вільний обмін інформаціями та ідеями, акредитування в Україні представників закордонної преси, утворення незалежних пресових агентств, безпосереднього контакту України з іншими країнами. Для виконання цих завдань УГГ встановила зв'язок зі своїми кореспондентами та співробітниками у різних частинах України, а також з іншими гельсінськими групами (вірменською, грузинською, литовською, російською), зібрала сотні документів, які свідчать про порушення органами влади людських та національних прав, й у своїх деклараціях, меморандумах, зверненнях, протестах довела їх до відома різних міжнародних кіл, а також органів влади СРСР.
УГГ виступає за оборону переслідуваних за переконання, дає їм моральну та юридичну допомогу. Від другої половини 1970-их pp. УГГ виявилася в Україні діяльним у рамках існуючого радянського законодавства і міжнародних договорів речником прагнень українського народу до політичної і соціальної свободи та державної незалежності. Правозахисна платформа УГГ стала в наявних в СРСР та у світі умовах мобілізуючим, ефективним засобом для активізації громадськості й оборони українських національних інтересів.
Незважаючи на цілковиту законність діяльності, її підтримку західними демократіями, акції групи проходили в обстановці постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КДБ поширювані на Заході меморандуми про незаконні арешти, списки політичних в'язнів, їхнє становище у в'язницях тощо.
Уже через 3 місяці, у лютому 1977 р., було заарештовано керівників Української Гельсінської групи — Миколу Руденка та Олексу Тихого. Незабаром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років неволі; згодом — Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук'яненка. Їх було засуджено до тривалих строків ув'язнення. До 1980 року близько ¾ членів групи були засуджені на строки від 10 до 15 років. На той час 15 років було найбільшим строком ув'язнення.
КДБ УРСР застосовувало до членів УГГ жорстокі репресії. З 1979 р. учасників Групи засуджували за сфабрикованими справами: «дармоїдство», «опір міліції», «хуліганство», «спроба зґвалтування», «незаконне зберігання зброї», «виготовлення, зберігання і збут наркотиків».
У 1980 році арешти розгорнулися з новим розмахом. Того ж року були заарештовані за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді О. Шевченко, В. Чорновіл, В. Стус, С. Хмара. Ланцюг заарештованих продовжується аж до початку перебудовчих процесів в середині 80-х років. Лише деяким членам організації ціною неймовірних зусиль пощастило емігрувати за кордон. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О.Тихий, Ю. Литвин.
Одним із основних завдань УГГ став збір доказів порушення прав людини в Україні та поширення цієї інформації за кордоном. За час своєї діяльності з 1976 по 1980 pp. УГГ видала 30 заяв і звернень, 18 меморандумів і 10 бюлетенів.
Для досягнення кінцевих цілей Українська Гельсінська група взаємодіяла з іншими організаціями в Україні. Зокрема, підтримувала актив кримськотатарського руху. Цілком аналогічним було ставлення лідерів українського правозахисного руху до єврейського національного руху. Окремо розвивався в УГГ релігійний правозахисний напрямок, що відстоював права різних конфесій в Україні.
На основі досвіду діяльності УГГ 7 липня 1988 р. на 50-тисячному мітингу у Львові було проголошено створення Української Гельсінської спілки (УГС).
