Прилуцька міська рада офіційний веб-сайт

Якось зайшла я опівдні до нашого прилуцького ресторану, щоб випити філіжанку капучино, і раптом побачила… дерево. Розкішне зелене дерево посеред літа і соковитої трави. Якесь дуже знайоме і рідне дерево. Миттєво згадалося дитинство, білоруське село, гудки потягів, що проносяться повз вікно, моя мила бабуся, яка пригощає мене смачною пшоняною кашею із печі… Усі свої шкільні канікули багато-багато років тому я проводила у бабусі, а в її саду була ось така весела яблуня, вся в сонячних плямах… І тут ще ось яка цікавинка – та бабусина яблуня росла… на картині.

Стіна літньої тераси “Alexandrii” була завішена картинами, і від них було тепло і спокійно. Вони гармонійно вписалися в її загальний дизайн (китайські ліхтарики; поряд, просто неба, - водопад із живими голубами, альтанка з прозорими білими фіранками; вересневе сонце, яке вже мало гріє, але ще радує). Я відчула себе наче десь у паризькому аrt-кафе, де збираються творчі люди, щоб поспілкуватися, почитати газети чи нові вірші своїм друзям, написати листа, оглянути виставку картин (кафе у Парижі частенько перетворюються на галереї, концертні майданчики, книжкові крамниці).

Ось і молода прилуцька художниця Олена Волкогон вирішила влаштувати свою першу художню виставку саме в такій незвичайній, майже паризькій, атмосфері і презентувала її на початку вересня.

Тридцять картин (декілька з них уже купили) Олени вразили своєю незвичністю, сюрреалістичним настроєм, в якому змішалися фантазії і реальність, марення і спогади. Вона створює на полотні добре знайомі нам образи, але поєднує їх у дивовижні композиції, інколи містичні і чаклунські. Ось на картині лише натяк на тонкий жіночий силует, на плечі якого стоїть фужер. Така вишукана тендітна жінка, незахищена і прекрасна...

Ось – лілова квітка на темному фоні. Просто квітка, і нічого зайвого. Квітка, як символ життя і краси, ніжна і досконала…

Декілька чорно-білих, сріблястих, рішучих мазків для жіночого корсету. І на картині - майже нереальна дівчина-наречена(чи – балерина в пачці). Бачиш цю недосказанність, загадковість і відчуваєш щемливість і крихкість цього жіночого образу...

Я не витримала,зателефонувала автору робіт і призначила зустріч. На побачення до мене прийшла зовсім юна дівчина (Олені лише 21 рік), худенька, скромна, зі світлими очима. І ми гарно поспілкувалися про Далі і Ван Гога, життя і живопис, сумніви і мрії…

Олена почала малювати з того часу, коли її рученята могли утримати олівець. Спочатку це були кола, слони і принцеси.Навчалася живопису в місцевій школі мистецтв у гарних педагогів – Інни Городничої і Миколи Кочубея. Півроку, разом із іншими молодими людьми, стажувалася в майстерні київського художника Святослава Брахнова. Учні живописця копіювали Веласкеса, займалися академічним портретом, робили багато замальовок на київських вулицях. Читали і обговорювали книги з мистецтва.

А взагалі, Олені подобаються художники, на яких вона зовсім не схожа, які пишуть так, як не пише вона – зовсім в іншому стилі. Серед них – Еміль Нолде, експрессіоніст, відомий аквареліст ХХ століття; художник-філософ Каспар Давид Фрідріх; прихильник історичного романтизму Менцель. З українських – визнаний в усьому світі Іван Марчук, епатажний Олександр Ройтбурд.

Олена багато читає, бо, на її думку, “це щастя, коли ти знаходиш книгу, яка лягає на душу, і ти проживаєш із нею частинку свого життя. А ще читання – це імпульс до творчості”. Серед улюблених авторів – сюрреалістичний і меланхолійний Харукі Муракамі, інтелектуальний, постмодерністський Віктор Пелевін, Йосип Бродський…Чи не його поезією навіяні аскетичні, суворі обличчя зі скорбними очима на її картинах?.. А ще – Сергій Жадан, Марія Матіос, Юрій Іздрик. І я згодна з нею, що література – спосіб бути в цьому світі, як і живопис.

Олена багато подорожувала Європою – музеї, собори, вузькі вулички Кракова, Парижа, Відня, Берліна… Була вражена Лувром.

Свого часу вона захоплювалась Тибетом, запоєм читала Кастанеду, “хворіла” Скандинавією, вікінгами…Тепер їй більше подобається бувати в монастирях. Чомусь подумалось, що архітектура обителі, обличчя монахів – саме для її картин.

Вона встигла досить довго для свого віку пожити в столиці, і втомилася від її галасу та суєти. Говорить, що в рідних Прилуках після Києва відчула себе так, буццім накрилася з головою теплою ковдрою. Тут їй тихо і спокійно. Любила Київ, Прилуки подобаються їй під час дощу і осіннього туману. А ось своє головне місто на планеті Земля вона поки що не знайшла. Поки що.

Їй подобається писати дерева і квіти, сходи та крила, обличчя та очі. Вона мріє перейти згодом до зображення людського тіла, але не в академічній манері. Хоче малювати Арлекіно і П’єро, як робив це Антуан Ватто.

Найкраще їй малюється під вечір, в батьківскому саду. Є у неї одна абстрактна, розмита картина – там хатка на дереві, там тепла осінь…

Картини у неї різні – на одних стримана, густа і насичена палітра, на інших – повітряність і уявність, туманність і загадковість. Вона любить недосказаність і примарність. На них є містичні і реальні персонажі та речі, наповнені символами і метафорами. Ось осінній сад, посеред нього – старе ліжко. Голе, порожнє. Ні ковдри на ньому, ні пледу, ні подушки. Хтось спав на ньому, і тепер його вже немає. Він відійшов в інші світи, тому ліжко, як уже непотрібну річ, виставили у сад, а згодом віднесуть на смітник... Для мене ця картина про скінченність життя, про те, що нас не буде. Про самотність речі, яка пам’ятає того, хто відпочивав на ній, думав уночі, мріяв, бачив сни...

А може, ця картина зовсім не про це. Але ж у тому і магія живопису, що кожний читає картину так, як читає. Бо сюрреалізм – це просто свобода людини і її право мріяти.

Спочатку намальоване нею чіпляє око і душу, а потім над ним починаєш думати. Воно вимагає неспішного розглядання, як оця блакитна картина, де зображено три силуети на сходах. І завіса – складки тканини, що схожі на великий орган.

- Починаєш писати, і ніколи не знаєш, що з цього вийде, - ділиться Олена. – Бо з якоїсь хвилини картина вже веде тебе за собою…

Як гарно, що молоді шукають себе, втілюють у життя якісь оригінальні мистецькі пректи і перфоманси, захоплюються Тібетом і плачуть перед Моною Лізою у Луврі…. Вони ще не обтяжені гірким досвідом, ще не втомилася від проблем і правди буття, не розчарувалися. І це чудово!

Мати 40 написаних оригінальних картин у такому віці – це вже досягнення. Олена – молода і талановита. У неї ще все попереду, вона впевнено шукає себе, будує плани, працює над полотнами. Вона любить життя і насолоджується всім, що воно дарує – музикою, спілкуванням із людьми, осіннім садом…

Дорога Олено! Спасибі тобі за побачення - побачення з моїм власним дитинством, із твоєю цікавою творчістю, з юнацькою вірою в те, що життя – прекрасне! Нехай щастить!

Лілія Черненко, м.Прилуки