22 січня 2021
«Подумайте, яка шляхетна мета — боротися за волю України. Адже селянство й робітництво нашої батьківщини поневолені не тільки соціяльно, але й національно. І тому ми мусимо боротися за них, за українських селян і робітників...»
Андрій Лівицький
Президент Української Народньої Республіки “в екзилі” - це найвище становище в еміграційній громаді, найбільша пошана й авторитет. На еміґрації то найбільший і найтяжчий подвиг і самопосвята. Це значить - подвійна чи потрійна праця у супроводі “політичних вигуків”, безпідставних, фантастичних закидів, матеріальні злидні й сумнівна вдячність громадянства. Треба мати виняткову витривалість, загартований у житті дух і незламну віру та повне розуміння свого обов’язку перед народом, щоб перейти той тернистий шлях так, як перейшов її Президент УНР Андрій Лівицький.
Народився Андрій Лівицький 27 березня 1879 р. на хуторі Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії. З 1888 по 1892 рік навчався у Прилуцький чоловічій гімназії. Саме в цей період у гімназії навчався наш земляк, перший ідеолог українського націоналізму та організатор війська – Микола Міхновський. Долі цих двох прогресивних людей Лівицького і Міхновського перетнулися у Прилуцькій чоловічій гімназії, а згодом вони стали вояками на одному полі битви за незалежність української держави проти більшовицького гніту в роки Української революції 1917-1921 рр. Продовжував своє навчання Андрій Лівицький у колегії Павла Галагана в Києві, математичному та юридичному факультетах Київського університету. Під час навчання в університеті познайомився з майбутнєю дружиною Маріє.
На самім переломі двох сторічь українці почали “прозрівати” й відмежовуватися від загальноросійського революційного руху та гуртуватися у своїх національних організаціях і партіях. В Харкові постає Р.У.П. (Революційна Українська Партія) і швидко поширюється по цілій Україні. Майже всі члени колишньої Студентської Громади вступають до Р.У.П. Вступають і Марія та Андрій Лівицькі, приймаючи для конспірації псевдо: Андрій стає Сократом, а Марія – Ксантипою.
В 1903 р. молоді Лівицькі переїздять до Лубен, де Андрій дістав роботу в Окружнім Суді. В Лубнах треба було організувати революційну працю від початків: заснування Вільної Громади Р.У.П., гуртків робітничих, гуртків середньошкільників, вишукування зв’язків із селом, перевезення контрабандою нелегальної літератури з Галичини. Андрій часто перебував у підпіллі, з чужим паспортом мусив переїздити з місця на місце. Андрія й Марію Лівицьких неодноразово арештовували. До їхніх оборонців належав між іншими й М. Міхновський.
Родина Лівицьких жила і працювала в Каневі, згодом у Полтаві.
1917 рік. Революція. Андрій Лівицький з перших днів глибоко ввійшов у революційно-організаційну працю. Його вибрано повітовим комісаром у його ж Золотоноським повіті, а пізніше - губернським комісаром Полтавщини. . . Приходять радісні свята й тяжкі будні революції. Полтаву опановують більшовики, і Андрій Лівицький, на якого було видано вирок смерті, мусив тікати.
Згодом подружжя переїздить до Києва. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва. За доби Директорії УНР Лівицький був одним із організаторів Трудового конгресу, обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, міністра юстиції і заступника голови Ради Міністрів у кабінеті Бориса Мартоса, керуючого Міністерством закордонних справ і міністра юстиції УНР, заступника голови Ради міністрів у кабінеті Ісаака Мазепи. Входив до складу української делегації, яка 9 лютого 1918 підписала Брестсь¬кий (Берестейський) мирний договір.
Але знову евакуація Уряду. З другої половини 1919 року Лівицький віце-прем’єр і шеф дипломатичної місії у Варшаві, голова уряду в еміграції і, врешті, наступник Головного Отамана після 1926 року. Ще за життя Головного Отамана Андрій Лівицький виконував керівні політичні функції у Варшаві. Передбачаючи всілякі політичні труднощі, й бажаючи запевнити собі вільність маневрування у розмовах з польськими чинниками, він наполягав на тім, щоб і Головний Отаман та інші члени уряду перебували поза Польщею. Андрій Лівицький був революціонером-підпільником, який, крім звичайної зброї, уживав дуже часто зброю, що звалася миротворством і компромісом. Бувши на найвищому становищі, він послідовно прагнув до об’єднання всієї політичної еміграції.
Лівицький помер 17 січня 1954, похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі в Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.
22 серпня 1992 року Президент Української Народної республіки в екзилі Микола Плав'юк урочисто, у присутності Президента, голови Верховної Ради і прем'єр-міністра України склав повноваження Державного Центру (ДЦ) УНР і проголосив молоду державу Україну правонаступницею УНР.
Прилуцький краєзнавчий музей імені В.І.Маслова
